— Але ж сили... де їх узяти для такої справи? Я їх не відчуваю. Ніщо в мені не відгукується на ваші слова. Переді мною не сяє світло, не постає радісніше життя, я не чую голосу, що підтримував би порадою чи підбадьорював мене. Побачили б ви, яка зараз чорна темниця моя душа: всередині в ній сидить жалюгідній страх — страх, щоб ви не вмовили мене на справу, до якої я нездатна!
— У мене є для вас готова відповідь, тож вислухайте її. Я спостерігав за вами, відколи ми вперше зустрілися, і за десять місяців достатньо вас вивчив. Я піддавав вас за цей час різним випробуванням. І що ж? Бачивши вас учителькою сільської школи, я впевнився, що ви можете добре, пильно й сумлінно виконувати обов'язок, що не відповідає ні вашим звичкам, ні нахилам; я пересвідчився, що ви маєте необхідні для цього здібності й такт; ви досягли своєї мети, бо несхибно прямували до неї.
Ви спокійно сприйняли звістку про те, що стали багатою, і я побачив у вас душу, вільну од Демасового гріха, — скупість не має над вами влади. Ви з непохитною рішучістю поділили свій спадок начетверо, зоставивши собі тільки одну частку, а решту три віддали в ім'я справедливості, і я пізнав у вас душу, що прагне самопожертви. В тому, що ви на моє бажання слухняно кинули цікавий вам предмет і відразу взялись за інший, важливий для мене, в невтомності і старанності, з якою ви вчите його досі, в невичерпній енергії й непохитному завзятті, що з ними ви долаєте його труднощі, я вбачаю уособлення прикмет, яких шукаю. Джейн, ви слухняна, старанна, безстороння, вірна, стійка й мужня, ви дуже ніжна й водночас героїчна; киньте сумніватися в собі — я вірю у вас. Як учителька індійської школи та проповідниця серед індійських жінок ви будете для мене неоціненною помічницею. Залізний обруч стискався довкола мене, умовляння діяло повільно, але певно. Хоч би як я заплющувала на це очі, його останні слова майже розчистили шлях, що доти здавався закритим. Робота, яку я вважала за таку дріб'язкову й непевну, коли він говорив отак, змальовуючи її яскравими барвами, набувала чіткіших форм і глибшого змісту. Він дожидався відповіді. А мені треба було чверть години подумати, перше ніж на щось зважитися.
— Будь ласка, — погодився він і, підвівшись, одійшов стежкою до ущелини, ліг долі серед вересу й застиг нерухомо, думаючи щось своє.
«Ніде правди діти, я таки спроможна на Те, чого він від мене вимагає, — міркувала я. — Але я відчуваю, що недовго витримаю ПІД палючим індійським сонцем. А що тоді буде? Йому це байдуже: коли прийде моя смертна година, він спокійно й покірно віддасть мене Богові, який послав мене йому». Я не мала в цьому жодного сумніву. Покидаючи Англію, я залишу любий, але порожній для мене край: в ньому вже немає містера Рочестера, а якби й був, то що мені з того? Мені випадає жити без нього: яке безглуздя, яка слабодухість животіти з дня на день, чекати якоїсь неможливої переміни, що знов поєднає мене з ним. Звісно, мені треба знайти іншу мету в житті (як колись казав Сент Джон), замість утраченої; чи ж справа, яку він мені пропонує, не найдостойніша з тих, що людина може вибрати, а Бог благословити? Невже вона з її благородними турботами й високими прагненнями не виповнить найліпше порожнечу по розбитих почуттях і зруйнованих сподіваннях? Мабуть, слід сказати: «Так!» Та ба! Я все ж здригаюсь від цієї думки. Коли я піду за Сент Джоном, то зречусь частини свого «я»; поїхавши до Індії, я, вважай, поїду на передчасну смерть. А чим же буде заповнений час аж до тієї хвилини? О, я добре знаю, ясно бачу це. Падаючи від втомливої праці, аби тільки догодити Сент Джонові, я справджу його найбільші сподівання. Коли я поїду і вчиню самопожертву, якої він так домагається, то вона буде цілковита: я кину на вівтар усе — серце, силу, одне слово, всю себе. Він мене ніколи не любитиме, але буде мною вдоволений: я ще покажу йому таке завзяття, якого він зроду не бачив, таку потугу, про яку він навіть не здогадується. Авжеж, я можу трудитись так само важко, як і він, і навіть не нарікатиму. Отже, я б могла відповісти згодою на його вимогу, аби ж не одна умова, і то жахлива: він мені пропонує стати його дружиною, а в нього до мене любові не більше, ніж у тої похмурої велетенської скелі, з якої падає в ущелину пінявий потік. Він цінує мене як воїн добру зброю, та й тільки. Поки я з ним неодружена, мені це не болить, та чи можу я зробити те, що він хоче, холодно здійснити його задум, стати з ним до шлюбу? Чи зможу взяти від нього обручку, витримувати все оте вдаване кохання (що його він, — а я цього певна, — буде сумлінно додержуватись) і водночас знати, що кохання немає й близько? Як я витерплю, знаючи, що всяка від нього ласка — пожертва задля принципу? Ні, то була б надто жахлива мука. І я ніколи її не прийму. Я можу супроводити його як сестра, тільки не як дружина. Отак йому й скажу».
Я поглянула в бік горба: Сент Джон і досі лежав, ніби повалена колона, повернувши обличчя до мене, пронизуючи мене пильним поглядом. Він підвівся й підійшов до мене.
— Я згодна їхати до Індії, якщо зостанусь вільною.
Ваша відповідь потребує пояснення, — мовив він. — Вона мені незрозуміла.
— Досі ви були мені названим братом, а я — названою сестрою. Хай так буде й далі: нам краще не одружуватись. Мін похитав головою.
— В цьому випадку такі стосунки не пасують. Якби ви мені доводились рідною сестрою, то була б інша річ. Я б просто забрав вас ж собою і не шукав жінки. Але в даному разі або нашу спілку треба освятити й закріпити церквою, або ж вона не може існувати: через практичні перешкоди можливий тільки такий план. Невже ви не бачите цього, Джейн? Подумайте хвилину, і здоровий глузд підкаже вам правильну відповідь. Я подумала, і все ж мій глузд, хоч який здоровий, підказував мені тільки те, що ми не любимо одне одного, як мають любити чоловік і жінка, а звідси випливав висновок, що ми не повинні брати шлюбу. Так я йому й сказала.
— Сент Джоне, — промовила я, — я вважаю вас за брата, ви мене за сестру, тож хай так буде й надалі.
— Так не можна, чуєте, не можна! — відповів він гостро й рішуче. — Дарма й говорити. Ви сказали, що згодні їхати зі мною до Індії. Адже правда?
— Сказала. Але з певною умовою.
— Гаразд, гаразд. Отже, проти основного — поїхати зі мною з Англії, працювати зі мною в майбутньому — ви не заперечуєте. Вважайте, ви вже поклали руку на плуга, а у вас надто послідовна вдача, щоб відсмикнути її назад. Тепер ми повинні мати тільки одну думку: як краще виконати роботу, за яку взялися. Спростіть ваші складні уподобання, почуття, думки, бажання, плани, скеруйте всю увагу на одну мету — якнайкраще виконати те, що вам велить Господь. А щоб виконати це, вам потрібен спільник: не брат, — бо це слабкий зв'язок, — а чоловік. Мені так само не потрібна сестра: сестру будь-якого дня можуть від мене забрати. Мені потрібна дружина — єдина помічниця, якою я можу керувати ціле життя і втримати біля себе аж до смерті.
Я здригнулася від цих слів, я відчувала його владу, його волю всією своєю душею, всім своїм єством.
— Підшукайте собі когось іншого, Сент Джоне, — не мене, знайдіть таку, яка вам пасує.
— Пасує до моєї мети, маєте ви на увазі, до моєї місії? Повторюю вам: мені потрібна не дрібна пересічна особистість — просто людина з людськими себелюбними почуваннями, а місіонер.
— Я готова віддати вам, як місіонерові, всю свою силу, — а вам саме це й потрібно, — тільки не себе: для вас важливе зерня, а я ніби та лушпайка, в якій воно сховане. Вона для вас зайва, і я прибережу її для себе.
— Ви не можете, не повинні цього робити. Невже ви думаєте, що Господь вдовольниться половиною жертви? Невже він прийме дарунок, що нічого не вартий? Я проповідую справу Всевишнього, під його знамена я й закликаю вас. Я не можу прийняти в його ім'я неповної обітниці, — вона має бути остаточна.
— Богові я готова віддати своє серце — вам воно не потрібне.
Не буду присягатись, читачу, що в тоні, яким я промовила ці слова, а також у почутті, яким я пройнялася тієї хвилі, не було прихованого сарказму. Досі я про себе побоювалася Сент Джона, бо не розуміла його. Він лякав мене, бо ніколи не виявляв переді мною цілої своєї душі. Я не могла сказати, скільки в ньому було святого, скільки людського, і от саме ця розмова багато чого мені пояснила: перед моїми очима відкрилась уся його натура. Я побачила його вади і зрозуміла їх. Я збагнула, що вродливий чоловік, з яким я сиділа на порослій вересом кручі, такий самий грішний, як і я. З моїх очей спала полуда, і перед ними постали тільки черствість і жорстокість. Побачивши в нього ці риси, я відчула його недовершеність і посміливішала. Я мала перед собою рівну мені людину, з якою могла посперечатись, якій, коли б це було потрібно, могла дати відсіч.
