Цей відгомін теж наробив чимало вітру і по галицьких селах.
Аркадій добре запам'ятав присмак того часу. Всі політичні програми, концепції, вся, здавалося, донедавна така заплутана політиканська боротьба на селі зводилася тепер до простої формули: «за» чи «проти»? Село різко поділилося на два табори: одні — за революцію, бо хотіли землі (ширше їх політичний горизонт не сягав!), другі не хотіли революції, бо боялися, що вона позбавить їх землі.
Ті, що боялися втратити, виявляли більшу активність від тих, що сподівались набути.
Аркадій не може забути одного діалога, випадковим свідком якого довелося йому бути. Дискусія велася між заможним газдою Курочкою і колишнім панським форналем[16] що повернувся з російського полону, чи, як казав, «плену», Василем Загайчиком.
Загайчик. Що я буду з вами говорити? Що я не скажу, для вас все те лише агітація… Ніби мені більшовики дали торбу золота і за це я їх хвалю…
Курочка. А ти гадаєш, що я дуже вірив у ту самостійну, вірив?
Загайчик. Польща вас теж по голівці не погладить.
Курочка. І що з того? Я знаю наперед, що поляк буде припікати мене податком, буде називати мене кабаном, але землі-то він у мене не відбере? А твій більшовик забере в мене мою земельку і роздасть поміж таких голодранців, як ти… І тому я сто разів волію ляха, ніж твоїх «товаришів»…
Загайчик. Ціле щстя, що таких, як ви, все ж таки меншість і як дійде до чого, то перетягнемо — ми!
Курочка. Що це — погроза?
Загайчик. Ще ні… бо погрожувати, а не вдарити — то все одно, що проти вітру плювати.
Бунтарське насіння розперезалося до того, що почало вибирати з-поміж себе таємні революційні комітети і складати плани розподілу церковних та поміщицьких земель. Докотилося до Аркадія, що комітет збирається звернутися до нього з проханням, щоб дав спокій з нищівною вирубкою церковного лісу, бо ліс — то всенародне добро.
Хоч бунтарі самі визнавали, що вони ще заслабі, щоб ударити, все ж таки часи були дуже непевні.
Були такі ночі, що Аркадій для безпеки не ночував дома.
І так воно якось вийшло, що він навіть не мав часу придивитися до Олечки. Звернув пильнішу увагу на неї вже тоді, коли підросла й була подібна до херувимчика: золотоволоса, кучерява, з ямочками на щічках і ліктиках.
Четвертій з черги дитині, Нелі, сповнився рочок, коли армія Будьонного підступила під Львів. Та Аркадій боявся не так їх, як своїх доморослих комісарів, різних мартинчуків і загайчиків, які й уві сні марили розподілом панської і попівської землі. Закривав очі і бачив, як, обвішані патронташами з червоними стрічками на шапках, з гарапниками в руках, гасають по кімнатах, пивницях і спіжарнях[17] попівства. Від такої картини в нього холонули душа й тіло.
Дійсно, хлоп, особливо бідняцька голота, по війні став не тим, яким був колись.
На чому будувала в цій ситуації свій авторитет свята церква? На синівському послуху, на страху перед караючою господньою десницею, на рабській покорі (сказано ж у святому письмі: «Аз раб божий»), на сліпій вірі (бо вимагати доказів — це сумніватись, а сумніватись — це недовіряти, а недовіряти — це те саме, що заперечувати надприродну божу силу, а заперечувати цю силу — значить, попадати у смертельний гріх без відпущення його на цьому і на тому світі), на беззастережній відданості мирян. А сьогодні?..
Сьогодні Аркадій переконався на власній практиці, що цього роду моральні категорії вже не модні. Вони пережили свою епоху, як одяг, що його надягають простаки або ті, які не мають нічого іншого одягнути на себе.
Конкретно це виявилося в історії з хрестинами у Петра Мартинчука. Скільки разів пожалкував Аркадій, що не видав його на шибеницю, замість невинного Ілька Савицького!
Аркадій добре знав, що не побожність змусила Петра хрестити дитину, а формальна необхідність: без акту хрещення новий громадянин не може бути занесений у метричні книги, а тим самим отримати метрики. «Таки прийшла коза до воза!» — зловтішався Аркадій.
Коли куми готували дитину до хреста, увійшов паламар і, як завжди у таких випадках, сказав:
— Хто з курками, то йдіть на кухню, а калачі віддайте мені.
Віками водився звичай, що за хрест, крім грошової оплати (такса залежала від маєткового стану батьків дитини, а ще частіше — і хрещених батьків), священик отримував ще від кумів дві курки й два пшеничних калачі.
Аркадій помітив, як куми переглянулись поміж собою, і насторожився.
Дурний паламар повторив свою вимогу.
Тоді Василь Загайчик (Мартинчук знав, кого собі в куми дібрати!) відкашлявся, махнув великим пальцем сюди-туди по молодім чорнім вусі й сказав, ніби з написаного відчитав:
— За труд ми вам заплатили, а кури й калачі вже як-небудь самі з'їмо.
Паламар подивився на Річинського такими цап'ячими очима, що Аркадієві аж закортіло плюнути в них. Замість змовчати до бісової матері, той старий дурень втретє зажадав курок і калачів.
Газди перештовхнулись поміж собою, а Загайчик виступив наперед:
— Нема такого закону, щоб, крім грошей, за хрест платили курми й калачами. Трохи ми цікавилися цією справою і щось ніде не вичитали про такий закон. Теж не могли ми ніде вичитати, щоб Ісус Христос за хрест казав собі давати курки й калачі…
Газди поштиво посміхнулись.
Аркадій був схильний думати, що Мартинчук для того і дитину постарався собі, щоб його однодумець мав нагоду вичитати мораль парохові. Хоч всередині Аркадія трясло, але зовні він зберіг цілковитий спокій.
— Звичайно, закону такого нема. І ніхто не говорить, що це — закон. Це народний, прадідівський звичай, який не ми з вами встановили… І… — хотів додати: «Не нам з вами ламати його», але вважав, що це буде недипломатично, і закінчив: — Немає теж закону, щоб запрошені на весілля несли курей, калачі та ще й горілку, — а звичай такий є, і люди притримуються його… І ми з вами теж ламати його не будемо…
Загайчик послинив палець і знову розгладив ним вуса:
— Та цього закону ми ламати й не збираємося, бо воно так: сьогодні принесли до мене на весілля, а завтра я понесу до нього… сьогодні п'ємо в мене, а завтра в нього. А ви нас, отче, до себе не запросите, а якби й запрошували-сьте, то хто знає, чи ми пішли б…
— Ваша воля, — перебив його сухо Аркадій і взявся за ритуал.
Щоб помститися бунтівникам, він записав у метричних книгах не «Марія», як просили куми, а неподибуване в тих околицях жіноче ім'я «Йосафата», яким звичайно п'ятнував байстрюків.
Дівчина виростала Марічкою, а помста ця дорого обійшлася не тільки одному Аркадієві.
Цей, здавалося б, приватний випадок порушив віками усталений порядок взаємовідносин між парохом і парафіянами. Фетиш втратив свою силу. Неможливе перетворилося у можливе тільки тому, що його стягли з неба й поставили на землю. До вечора вже все село знало, що куми не принесли до хреста курок і калачів. Проте піп (вже не отець) мусив охрестити дитину, бо немає такого права, щоб за хрест доплачувати ще й натурою. Такого закону ніде нема, а відкрив це Петро Мартинчук. Аркадій щойно тепер усвідомив, що авторитет церкви, а за ним і благополуччя священиків і їх родин — це, по суті, функція ставлення до цих справ мирян. Не абсолютна величина, а функція! Вистачило одного хуліганського вискоку Мартинчука, як і авторитет церкви, і релігійні традиції народу стали раптом умовними речами!
Та ядро зла було не в самому факті відхилення від норми, а в тому, що факт цей в силу об'єктивних обставин мусив залишитись безкарним, а ще більше тому, що зерно зла впало на вдячний грунт.
Отець Річинський незабаром дістав можливість переконатися, до якої міри цей грунт підготовлений під подібний посів.
Від незапам'ятних часів у тих околицях було заведено, що двічі на рік — на водохрещі і перед Великоднем — священик з дяком і паламарем ходив по хатах з молитвами. За ними на пристойній віддалі йшов маленький гуцульський коник, запряжений у відповідний до свого росту віз. Від кожного нумера священик отримував чотири повісма і піврешета, а в багатших — повне решето збіжжя. А коли кінчався обхід, конячка добре напружувала сили, щоб завезти замолене добро під комору на приходстві.
