- Ти сподіваєшся обманути Кай-Куму брехливими словами, клятий європейцю? Ти гадаєш, очі Каї-Куму не вміють читати в людських серцях?
І, вказавши на Гелену, додав:
- Це твоя жінка!
- Ні! Моя! - вигукнув Кара-Тете.
Відштовхнувши полонених, він простяг руку й поклав її на плече Гелени, яка пополотніла від цього дотику.
- Едварде! - крикнула нещасна жінка, заціпенівши з жаху.
Гленарван, не зронивши й слова, підняв руку. Розлігся постріл. Кара-Тете впав мертвий.
На звук пострілу сила тубільців повискакували з хижок. Фортеця за хвилину захрясла людьми. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. Револьвера видерли з Гленарванових рук.
Каї-Куму метнув на Гленарвана дивний погляд. Потім, прикривши вбивцю одною рукою, він підніс другу, втихомирюючи натовп, готовий кинутися на “триклятих європейців”.
Урешті його голос узяв гору над лементом юрби.
- Табу! Табу! - закричав він щосили.
По цім слові натовп завмер нерухомо перед Гленарваном і його супутниками, вмить врятованими немов якоюсь надприродною силою.
За кілька хвилин полонених відвели до їхньої в’язниці - священного дому Варе-Атуа.
Але ні Роберта Гранта, ні Жака Паганеля поміж них не було.
Розділ ХІІ
ПОХОРОН МАОРІЙСЬКОГО ВАТАЖКА
Каї-Куму, як то часто бувало в Новій Зеландії, поєднував звання “арікі”, тобто жерця, й ватажка племені. Як жрець, він мав право накладати на людей та речі заборону - табу.
Ця заборона, спільна зі звичаями полінезійських народів, має на меті насамперед негайно припинити будь-які зносини з тими особами або вживання тих речей, на які накладено табу. За віруваннями маорійців того, хто доторкнеться нечестивою рукою до істоти чи речі, проголошеної табу, розгніваний бог покарає смертю. Коли ж божество не поспішає помститися за образу, жерці не загаються самі здійснити помсту.
Ватажки проголошують табу подеколи з політичних міркувань, але звичайно його застосовують у щоденному приватному житті. Табу накладають на кілька днів за різних обставин: коли тубілець підстриже собі волосся, після процедури татуювання, коли він змайструє собі пірогу, збудує хату, коли небезпечно хворий і коли він помирає. Якщо непередбачливе споживання загрожує винищити рибу в річках або спустошити завчасно плантації солодких пататів, то на рибу й патати накладають табу. Щоб позбутися настирливих відвідувачів, ватажок накладає табу на свій дім. Аби повернути собі на користь зносини з якимсь іноземним судном, він накладає на нього табу; так само він чинить, коли хоче позбавити покупців якогось європейського купця, що викликав його невдоволення. Заборона ватажка нагадує колишнє вето королів.
Якщо на певну річ накладено табу, ніхто не може до неї доторкнутися, не зазнавши кари. Коли тубілець підлягав такій забороні, то протягом певного часу він не має права доторкатися до тої чи іншої їжі. За такої ситуації заможній людині допомагають раби, котрі напихають їй рота їжею, яку вона не може брати руками; вбогі змушені самі ловити їжу ротом, і тоді табу обертає їх на тварин.
Отож цей своєрідний звичай скеровує й визначає найдрібніші вчинки новозеландів. Він здійснює під виглядом божества постійне втручання до соціального й особистого життя. Табу набуло сили закону, й можна сказати, що все тубільне судочинство, незаперечне й ніким не заперечуване, полягає зрештою в повсякчасному застосуванні табу.
Табу, накладене на ув’язнених у Варе-Атуа полонених, було довільним і мало врятувати їх од люті тубільців. Почувши це слово, кілька друзів та прихильників Каї-Куму враз зупинились і взяли полонених під свій захист.
Однак Гленарван не тішив себе оманою щодо тої долі, яку йому готували. Тільки своєю смертю він може заплатити за вбивство ватажка. Але серед диких народів смерть - лише кінець довгих тортур. Отже Гленарйан приготувався тяжко спокутувати те природне обурення, котре спонукало його піднести озброєну руку; та вій усе ж сподівався, що гнів Каї-Куму впаде на нього самого.
Яка жахлива ніч судилася Гленарванові та його товаришам! Хто зміг би змалювати глибину їхньої тривоги, виміряти безмежність страждань? Бідолаха Роберт і мужній Паганель так і не повернулися. Їхня доля ні в кого не викликала сумнівів. Хіба ж не стали вони першими жертвами лютої помсти тубільців? Надія на їхній порятунок зникла навіть у Мак-Наббса, котрий нелегко впадав у відчай. Джон Манглс почував, що мало не божеволіє перед мовчазним розпачем розлученої з братом Мері Грант. Гленарван думав про одчайдушні благання Гелени, яка, рятуючись від тортур чи рабства, воліла вмерти від його руки. Чи ж стане в нього мужності виконати її страшне прохання?
“А Мері - чи ж маю я право її вбити?” - з болем думав Джон.
Про втечу не було чого й мріяти. Десятеро воїнів, озброєних з голови до ніг, вартували біля входу до Варе-Атуа.
Настав ранок 13 лютого. Тубільці немов забули про полонених, яких захищало табу. У домі зберігались деякі харчі, але нещасні ледве до них доторкнулись. Голод відступив перед душевними муками. День минув, але не приніс їм будь-якої зміни, ані надії. Очевидно, година похорону ватажка мала збігтися з годиною страти.
Та коли Гленарван розумів, що Каї-Куму тепер мусив відкинути саму думку про обмін полоненими, майор зберігав іще хистку надію.
- Хтозна, - казав він, згадуючи, яке враження справила смерть Кара-Тете на маорійського ватажка, - хтозна, чи не відчув Каї-Куму в глибині душі, що він вам зобов’язаний за послугу?
Та незважаючи на міркування Мак-Наббса, Гленарван не хотів спокушати себе сподіванками. Наступний день також минув, але ніщо не вказувало на готування тубільців до страти. А причина затримки полягала ось у чім.
За віруваннями маорійців, душа померлого протягом трьох днів живе в тілі небіжчика, й тому труп ховають тільки через три доби. Цього звичаю, який змушує відкладати поховання, додержують дуже суворо. До 15 лютого на стояла безлюдна, наче пустка. Джон Манглс, злізши на Вільсонові плечі, часто оглядав зовнішні укріплення. Жодний тубілець не показувався. Змінялася лише варта, що пильно стерегла вхід до священного дому.
Але на третій день хижки відчинилися. Дикуни - чоловіки, жінки, діти, себто кілька сотень маорійців, - зібралися в фортеці, спокійні й мовчазні.
Каї-Куму вийшов із своєї оселі й, оточений найвидатні-шими воїнами племені, зійшов на земляну насип заввишки кілька футів посередині па. Натовп тубільців з’юрмився півколом трохи оддалік від нього. Всі стояли мовчки.
На знак Каї-Куму один воїн попрямував до Варе-Атуа.
- Ви ж пам’ятайте, - мовила Гелена чоловікові.
Гленарван притиснув дружину до свого серця. О цій хвилині Мері Грант наблизилась до Джона Манглса.
- Коли лорд і леді Гленарван гадають, - мовила вона, - що жінці краще загинути від руки свого чоловіка, ніж у страшній ганьбі жити в полоні, то наречена також може вмерти від руки нареченого, аби уникнути такої долі. Джоне, я можу вам це сказати в таку вирішальну хвилину - хіба ж я давно вже не наречена ваша в глибині вашого серця? Чи ж можу я сподіватися від вас, дорогий Джоне, того, чого леді Гелена чекає від свого чоловіка?
- Мері! - в страшному збентеженні скрикнув молодий капітан. - Люба Мері!
Він не договорив: мата на дверях одсунулась, і полонених повели до Каї-Куму. Обидві жінки скорилися долі. Чоловіки приховали невимовну тривогу під зовнішнім спокоєм, що свідчив про надлюдську силу волі.
Вони зупинились перед ватажком. Той не примусив довго чекати на свій рішенець.
- Ти вбив Кара-Тете? - спитав він Гленарвана,
- Убив, - відповів лорд.
- Завтра ти помреш на сході сонця.
- Я сам? - спитав Гленарван, і серце його голосно закалатало в грудях.
- О, якби життя нашого Тогонга не було дорожче за ваше! - вигукнув Каї-Куму з удаваним жалем і люттю в очах.
В цю хвилину гурт заворушився. Гленарван кинув навколо швидкий погляд. Юрба розступилася, й показався воїн; вкрай знеможений, піт збігав з нього струмками.
