— Мені подобається, — відповіла вона по короткій мовчанці, уважно глянувши на мене.
— Про що в ній написано? — питала я далі.
Сама не знаю, як я наважилася завести розмову з незнайомою дівчинкою. Це суперечило моїм звичкам і вдачі; мабуть, її захоплення книжкою зачепило в мені
якусь співзвучну струну, бо я теж любила читати, щоправда, по-дитячому: я неспроможна була зрозуміти, осягти щось складне й серйозне.
— Можеш подивитися, — промовила дівчинка, простягаючи мені книжку.
Я її трохи погортала і одразу переконалася, що зміст не такий принадний, як назва. «Раселас» здався мені, як на мій легковажний смак, дуже нудним. Там не було нічого ні про фей, ні про ельфів; густо видрукувані сторінки не обіцяли нічого цікавого. Я віддала дівчинці книжку, вона спокійно взяла її, не промовивши ні слова, і вже хотіла була знову взятися до читання, та я насмілилась вдруге потурбувати її:
— Чи не могла б ти сказати, що означає отой напис на табличці над дверима? Що таке «Ловудський притулок»?
— Та це школа, куди ти приїхала вчитись.
— А чому вона зветься притулком? Хіба вона чимось відрізняється від інших шкіл?
— Це пристановище для бідних сиріт: і ти, і я, і всі інші дівчатка живемо тут з ласки. Ти, мабуть, сирота? В тебе помер хтось із батьків?
— Вмерли обоє, я їх і не пам'ятаю.
— От бачиш, тут у всіх учениць немає батька або матері, а дехто втратив і батька, і матір, тому-то ця школа й зветься притулком. Тут виховуються сироти.
— А хіба ми не платимо грошей? Хіба нас тримають за спасибі?
— Наші родичі або друзі платять по п'ятнадцять фунтів на рік.
— То чому ж ти кажеш, що ми живемо тут з ласки?
— А тому, що п'ятнадцять фунтів на рік не досить, і решта поповнюється пожертвами.
— А хто ж дає ці гроші?
— Різні добрі леді й джентльмени тут і в Лондоні.
— А хто така Наомі Броклґерст?
— Жінка, що побудувала нову половину школи, як і пишеться на табличці; її син тут тепер усім порядкує.
— Чому?
— Бо він скарбник і директор притулку.
— То цей будинок не належить тій високій леді, що носить годинника й звеліла дати нам хліба з сиром?
— Міс Темпл? Ой ні! Якби ж воно було так! А то їй доводиться відповідати перед містером Броклґерстом за всі свої дії. Містер Броклґерст сам купує нам їжу й одяг.
— Він теж мешкає тут?
— Ні, за дві милі звідси, у великому будинку.
— Він добра людина?
— Він священик. Кажуть, що він робить нам багато добра.
— То високу жінку звуть міс Темпл?
— Так.
— А як звуть інших учительок?
— Червонолицю звуть міс Сміт; вона навчає нас кроїти й шити, — адже ми самі шиємо собі сукні, пальта та іншу одежу; мала, чорнява — то міс Скетчерд; ця викладає історію й граматику, а також допомагає другому класові готувати уроки, а та, що носить шаль і носовичок збоку на жовтій стрічці, — то мадам П'єро, вона родом з Лілля, із Франції, і вчить нас французької мови.
— Ти любиш учительок?
— Та люблю...
— То тобі подобається мала чорнява, а також мадам...? Я не вмію вимовити її прізвище, як ото ти.
— Міс Скетчерд дуже запальна, тож старайся не сердити її, мадам П'єро — непогана жінка.
— Але міс Темпл краща за всіх, еге ж?
— Міс Темпл дуже добра й дуже розумна; вона всіх переважає, бо знає набагато більше.
— А ти вже давно тут?
— Два роки.
— Ти сирота?
— У мене вмерла мати.
— Тобі тут подобається?
— Ти надто багато питаєш. Поки що з тебе й цього досить. А тепер я хочу читати. Та цієї миті задзвонили на обід, і всі ми зайшли до будинку. Запах, що сповняв їдальню, був не набагато знадливіший, ніж той, що лоскотав наші ніздрі перед сніданком. Обід подали в двох великих казанах, над якими здіймалися випари, що тхнули згірклим лоєм. В них було місиво з водявої картоплі, звареної з обрізками несвіжого м'яса. Кожній учениці дали по повній тарілці цього варива. Я їла, переборюючи огиду, й запитувала себе, чи отаке подаватиметься щодня.
Після обіду ми одразу перейшли до класної кімнати; розпочались уроки, що тривали до п'ятої години.
Того пообіддя сталась лише одна визначна подія: міс Скетчерд прогнала з уроку історії дівчину, з якою я розмовляла на веранді, і звеліла їй стати посеред кімнати. Покарання здалось мені дуже ганебним, а надто для такої великої дівчини — на вигляд їй було не менше тринадцяти літ. Я чекала, що вона плакатиме з розпачу й сорому, та, на мій подив, вона не заплакала, навіть не почервоніла, — спокійна й поважна, стояла вона посеред класу, перед очима цілої школи. «Як вона може зносити ганьбу так спокійно, так твердо? — питала я себе. — Бувши нею, я б, мабуть, бажала, щоб земля запалася під моїми ногами й поглинула мене. А в неї такий вигляд, наче вона думає про щось зовсім інше, а не про те, як принизливо її покарано і перед ким вона стоїть, та що довкола неї діється. Я чула про сни наяву — може, їй сниться такий сон? Вона втупила очі в підлогу, проте я впевнена, що вона нічого не бачить, — її погляд ніби звернений всередину, кудись глибоко в душу; здається, вона поринула у свої спогади і не помічає того, що відбувається навколо. Цікаво, що вона за дівчина — хороша чи погана?»
Після п'ятої години нам знов дали їсти: кожна дістала по кухлику кави та по пів скибочки хліба. Я жадібно проковтнула хліб і каву і охоче з'їла б іще одну порцію, бо голоду не вгамувала. Потому наспіла півгодинна перерва, потім готування уроків, а там нам дали по склянці води з шматочком вівсяної запіканки, прочитали молитви, і ми вклалися спати. Такий був мій перший день у Ловуді.
РОЗДІЛ VI
Другий день почався, як і перший: вставали й одягались при свічці, тільки цього ранку довелось обійтися без церемонії умивання: вода в глеках замерзла. Минулого вечора перемінилась погода. Цілісіньку ніч у всі шпари вікон спальні свистів крижаний північно-східний вітер, від якого ми тремтіли у своїх ліжках; той вітер обернув воду в глеках У лід.
Поки тяглися нескінченні півтори години молитов та читання Біблії, я зовсім заклякла з холоду. Врешті настав час снідати; цього разу каша не пригоріла і була непогана на смак, але дали її дуже скупо. Якою мізерною здалася мені моя порція! Я б з радістю з'їла ще одну.
Того ж таки дня мене записали ученицею четвертого класу і визначили мені повсякденні завдання та обов'язки. Досі я була тільки глядачкою в Ловуді, а тепер мала стати дійовою особою. На початку, оскільки я не звикла вчити напам'ять, уроки здавалися мені нескінченно довгими й важкими, частий перехід від одного уроку до зовсім іншого теж збивав мене з пантелику, тож я була дуже рада, коли десь близько третьої години по обіді міс Сміт дала мені смужку серпанку два ярди завдовжки, голку, наперсток та нитки й відіслала в тихий куточок класної кімнати, загадавши підрубити серпанок. У цю годину більшість школярок шили, тільки один клас і далі читав, стоячи навколо міс Скетчерд. У кімнаті було тихо, отож я добре чула, що читала кожна дівчина, як це в неї виходило та що казала міс Скетчерд — хвалила її чи ганила. Читали історію Англії; поміж читачок я помітила і мою знайому з альтанки. На початку уроку вона стояла серед перших учениць, та за якесь неправильно вимовлене слово чи неуважність її раптом відіслали до останнього ряду. Та навіть і там міс Скетчерд не давала їй спокою і весь час робила зауваження.
— Бернс (то, мабуть, було її прізвище — у Ловуді дівчат називали на прізвище, як ото хлопців-школярів), Бернс, ти кривиш черевика; зараз же постав ногу як слід!
Бернс, як негарно ти випинаєш підборіддя! Берне, скільки разів тобі казано, щоб ти тримала голову рівно! Я не дозволю тобі стояти переді мною в такій позі! — І отак
без кінця.
Коли розділ було перечитано двічі, учениці позгортали книжки й почали відповідати на запитання вчительки. Вони вивчали період владарювання Карла І, і запитання були найрізноманітніші: і про тоннаж, і про мито, і про «корабельний збір»; більшість учениць не могла на них відповісти, та коли черга доходила до Берне, вона одразу давала правильну відповідь: здавалось, вона запам'ятала весь урок з початку й до кінця і готова відповісти на будь-яке запитання. Я сподівалася, що міс Скетчерд похвалить її за уважність, але натомість вчителька раптом закричала:
