Мак-Наббс і Роберт забили трьох ківі, які прикрасили меню мандрівників, і за кілька хвилин їх знищили від дзьоба до лап. За десертом Паганель зробив пропозицію, що її з захватом зустріли: безіменну гору, вершина котрої губилась у хмарах на висоті трьох тисяч футів, назвати іменем Гленарвана. Географ старанно накреслив це ім’я на мапі.
Надаремно змальовувати подорож далі, решта її минала нецікаво й одноманітно. Нічого вартого згадки не трапилось під час переходу від озер до Тихого океану.
Звичайно мандрівники протягом цілого дня йшли крізь ліси й рівнини. Джон Манглс за сонцем і зірками визначав напрям. Милосердне небо не дошкуляло ані надмірною спекою, ані дощами. І все ж таки втома подорожніх зростала й затримувала їх, таких знесилених жорстокими випробуваннями; тому вони поспішали якнайскорше добутися до англійських місій. Як і завжди, вони розмовляли між собою, тільки тепер не було вже спільних бесід. Маленький загін розпався на окремі групки, об’єднані не так взаємною приязню, як спільністю думок.
Гленарван ішов тепер здебільшого сам, і що ближче до океану, то частіше згадував “Дункан” та його команду. Він забував про небезпеку, яка загрожувала ще його загонові на шляху до Окленда, і думав про своїх загиблих матросів. Жахливе видиво їхньої страти стояло повсякчас в нього перед очима.
Мандрівники не говорили про Гаррі Гранта. Та й навіщо, коли однаково вони нічого не могли зробити заради його визволення? Якщо каштанове ім’я ще спливало на вуста, то лише у бесідах його дочки з Джоном Манглсом.
Молодий капітан ніколи не нагадував Мері того, що вона сказала йому останньої ночі в Варе-Атуа. Скромність не дозволяла йому зробити певні висновки з слів, які вихопились у дівчини в хвилину глибокого розпачу.
Говорячи про Гаррі Гранта, Джон будував плани майбутніх розшуків. Він запевняв Мері, що лорд Гленарван спорядить нову експедицію. Молодий капітан виходив з того, що вірогідність документа не викликала жодних сумнівів. Отже Гаррі Грант десь був живий. А тому, хоч би довелося винишпорити цілий світ, треба неодмінно його знайти!
Мері тішилася цими словами. Її й Джона пов’язували одні думки, одні й ті самі надії. Часто до цих розмов долучалась леді Гелена, та хоч вона й не поділяла їхніх сподівань, проте утримувалась повернути молоду пару до сумної дійсності.
Мак-Наббс, Роберт, Вільсон і Мюльреді повсякчас полювали, не віддаляючись від загону, і кожний намагався принести свою пайку дичини. Паганель, щільно закутаний у плащ з форміуму, тримався осторонь, мовчазний і замислений.
Не зайве, проте, відзначити, що всупереч усталеному поглядові, за яким од злигоднів, небезпеки, утоми й жорстоких випробувань навіть найкращі люди стають роздратовані й прискіпливі, мандрівники так само залишалися віддані один одному, міцно згуртовані, і кожен без вагань ладен був віддати своє життя заради інших.
25 лютого дорогу загонові перегородила річка; за мапою Паганеля, то мала бути Ваїкарі. Її перейшли бродом. Два дні по тому безперервно тяглися рівнини, подеколи порослі гайками. Половину шляху від озера Таупо до узбережжя втікачі здолали якщо не без перешкод, то й без лихих зустрічей.
Далі почалися безмежні ліси, що нагадували австралійські, тільки тут росли не евкаліпти, а каурі. Хоч у Гленарвана і його супутників чотири місяці подорожі дещо пригасили здатність захоплюватися, вони не могли не замилуватися велетенськими соснами, гідними суперницями ліванських кедрів і мамонтових дерев Каліфорнії. Перші розгалуження височезних стовбурів починались на відстані ста футів од землі. Сосни росли купами, і ліс утворювали не окремі дерева, а незліченні гайки дерев, що здіймали на висоті двохсот футів над землею зелені парасолі.
Молоді сосни, які ледве дійшли ста років, нагадували європейські червоні ялини. Вони мали темні конусуваті крони. Старіші дерева, віком п’ятсот - шістсот років, стояли, мов величезні зелені намети, котрі спирались на безліч міцно переплетених між собою гілок. Ці патріархи новозеландських лісів сягали до п’ятдесяти футів у обводі, й всі десятеро мандрівників, узявшись за руки, не змогли б охопити такий велетенський стовбур.
Протягом трьох днів маленький загін простував під величезними зеленими арками глинястим ґрунтом, де ще ніколи не ступала людська нога. Про це свідчили чималі купи смоли, що назбиралася в багатьох місцях попід стовбурами сосон - її вистачило б тубільцям на довгі роки вивозити до інших країн.
Мисливці зустрічали тут численні зграї ківі, які трапляються лише зрідка в місцевостях, куди вчащають маорійці. Переслідувані новозеландськими собаками, птахи знайшли собі притулок у цих незайманих лісах.
Паганелеві пощастило запримітити здалеку в лісовій гущавині пару велетенських птахів. У ньому зараз же прокинувся інстинкт природника. Він скликав своїх супутників, і, незважаючи на втому, майор і Роберт кинулись разом з ним вистежувати птахів. Нестримна допитливість ученого була зрозуміла, бо він впізнав у цих птахах “моа” з породи “dinormis”, котрі, як вважає багато хто поміж природників, вже зникли на землі. Зустріч з моа стверджувала також думку Гофштеттера й деяких інших мандрівників, що ці безкрилі велетні ще й досі трапляються в Новій Зеландії.
Переслідувані Паганелем моа, сучасники мегатерій і птеродактилів, мали заввишки щось із вісімнадцять футів. Це неприродно великі й, мабуть, дуже полохливі струси, бо тікали вони неймовірно швидко. Жодна куля не спромоглася їх наздогнати! За кілька хвилин невловимі моа щезли за деревами, і мисливці повернулись з полювання, марно витративши час і порох.
Увечері першого березня Гленарван і його супутники вийшли нарешті з неосяжних лісів каурі й стали табором під горою Ікірангі п’ять тисяч п’ятсот футів заввишки.
Відтоді як мандрівники спустилися з Маунганаму, вони пройшли вже щось із сто миль, а до моря залишалось іще близько тридцяти. Джон Манглс сподівався зробити перехід за десять днів, але він не міг передбачити тих труднощів, котрі спіткали їх на цьому шляху.
І справді, обхідна дорога, численні перешкоди, недосконалість вимірів, які визначили місце й напрямок, подовжили Шлях ще на одну п’яту, і до гори Ікірангі бідолашні мандрівники добулися виснажені вкрай.
Щоб добратися до узбережжя за два дні, потрібно було докласти великих зусиль і подвоїти пильність, бо мандрівники мали йти тепер місцевістю, де часто трапляються тубільці.
Однак кожен переміг утому, й назавтра маленький загін знову рушив на схід.
Перехід між горою Ікіранги, що залишилася праворуч, і горою Гарді, яка підносилась ліворуч на три тисячі сімсот футів, видався дуже важкий. Тут на відстані в десять миль тяглася рівнина, вкрита гнучкими рослинами, що їх слушно називали “ліани-душительки”. За кожним кроком вони обкручували руки й ноги, немов справжнє гадюччя, оповивались навколо тіла своїми звивистими стеблами. Довелось протягом двох днів просуватися з сокирою в руках, змагаючись із цією багатоголовою гідрою, з цією чіпкою настирною рослиною, котру Паганель залюбки зачислив би до класу зоофітів, тобто тварино-рослин.
Тут полювати було неможливо, й мисливці вже не приносили здобичі. Харчі доходили краю, і хтозна, де і як їх можна роздобути; бракувало води, і подорожні не могли погамувати спраги, що зростала й від утоми.
Гленарван і його друзі зазнавали жахливих мук, і вперше за весь час вони мало не занепали духом.
Мандрівники не йшли вже, а ледве плуганилися з останніх сил, спонукувані самим лиш чуттям самозбереження, коли добулися врешті до мису Лоттін на узбережжі Тихого океану.
Навколо виднілося кілька покинутих хижок, руїни недавно спустошеного війною селища, занедбані поля; скрізь - бліди плюндрування й пожарищ. Саме тут доля прирекла нещасних мандрівників на нове жорстоке випробування.
Вони брели вздовж берега, коли раптом за милю попереду з’явився загін тубільців; дикуни кинулись до них, вимахуючи зброєю. Тікати було нікуди, мандрівники відступили до моря, й Гленарван, зібравши останні сили, тільки-но хотів подати гасло до оборони, як Джон Манглс закричав:
