– Швидко, – кричить Луїза, – за мною! Якщо хочете спуститися ще до темряви!
Небо затягається сірою повстю, четвірка біжить, не зупиняючись ані на мить. Луїзин синій каптур миготить попереду, вона навіть не озирається. За нею – Ірина, тоді – Галя, остання – Магда. Галя дякує випадку, що останньої миті змінила легкі кросівки на міцніші й важчі. У тих, що лишилися вдома, вона ковзала б тут по всіх каменях, на всіх спусках, бо посіявся дощ і все довкола заблищало й поповзло з-під ніг. Магда відстала.
– Магдо, що? – зупинилася Галя.
Магда лише рукою махнула:
– Йди!
Накульгує. Цього тільки бракувало. Дощ, сірі сутінки, які незабаром обернуться на темряву… А ще спускатися й спускатися!
На вершину вони сходили шість із половиною годин. Отже, шість годин угору, із зупинками коло ягід, з півгодини нагорі. А тепер, не затримуючись, швидко вниз.
Що сталося з Луїзою? Що вона робить? Рвучко йде попереду, не озираючись. У це годі повірити – просто кинула їх напризволяще. Наздогнати й висварити її за цей шалений темп можна буде лише на долині. Хай-но вони тільки дістануться села. Там і влаштують їй овацію вдячності.
– Що, Магдо?…
– Мені пальці натерло, так боляче, несила терпіти.
– Ну, що робити?…
– Знаю.
Магда підім’яла задки кросівок – вони лягли під п’яти. Вона відчула себе неначе у шльопанцях: не дуже й зручно, але багато легше.
– Усе, тепер дійду!
Побігли далі, наздоганяючи Луїзу, але не раз таки падали у брудну траву, проїжджаючи по ній кілька метрів униз.
За сивою холодною завісою дощу краєвид змалів, камені втратили форму. Тепер то були страховища на своїх довічних чатах – василіски та грифони. Дощ прибив їх до землі, змусив на ніч згорнути крила. У мерехтливому сяйві лячно було глянути на ті кам’яні громадища. Під краплями дощу вони виблискували лев’ячими спинами й жаб’ячими черевами, їхніми розчепіреними лапами перебігав дрож, пазурі ледь помітно стискалися й розтискалися. Потвори скошували свої золоті орлячі та хитрі півнячі очі на тих, хто поспішав униз. От-от, здавалося, вдарять навздогін проміж лопаток міцним дзьобом, розпростають закляклі крила і згорнуть їх знову, повивертавши карлючкуваті суглоби. Прошерхотить попід ногами кінчик зміїного хвоста, сховається за кам’яним виступом, ледь не збивши з ніг подорожнього, якому й без того серце неначе в горлі б’ється. Або рикне щось у потилицю – і волога трава вмить обернеться на спалений мох. Які вони тут скарби охороняють? На що тут зазіхати?…
Від порожньої кошари, гадалося, до села вже близько. Ідуть та й ідуть, одяг парує, взуття чвакає, змучені ноги ледве човгають, а села все нема й нема.
– Ти нас покинула нагорі!
– Я з біди вас визволила, розтелепи. Йдіть, не пашталакайте. Не витрачайте сил надармо. Якби чекала і дмухала на ваші вавки, знаєте, де б ми тепер були? Ще на хребті теліпалися б!.. Тож замовкніть – і вперед!
Думали, ноги собі повивертають у темряві. Врятував місяць уповні. Вийшов з-за хмари, завис над головою, освітлюючи дорогу, перетворив цю гірську фантасмагорію на кадр із фільму, – фільму, що добігає кінця. От-от з’являться фінальні титри. Він крутитиметься і крутитиметься перед очима, коли вони нарешті опиняться внизу, коли нап’ються гарячого чаю з карпатських трав і попадають натомлені, закутані у вовняні ліжники.
…Магда казала: «Ніколи більше! Ніколи! Чуєте, дівчата? Я в цьому нашому поході зрозуміла, що не хочу залишати своїх малих навіть на три дні. Більше не ризикуватиму, бо, коли ми ледве йшли, я думала: тільки б усе скінчилося добре. Ні, я потрібна своїм малим жива й здорова».
А коли вранці вони заїхали попрощатися з бабою, Ірина, згадавши Магдині слова, подумала: «Одне бачили, одними стежками ходили, а такі різні враження додому веземо. Хіба ноги в усіх болять однаково, наче скуті, немов дерев’яні». Після сходження суха порожнеча в душі – була там віднедавна така місцинка – ніби заповнилася джерельною водою.
Луїза лише мовчки пахкала своєю файкою, пригостившись бабиним тютюном. Сиділи на призьбі, чекали на Маруську (та мала принести будз і вурду – овечі карпатські сири), дивились, як гори димлять, як осінній серпанок розливається полонинами. Навколо переважали три барви – жовта, зелена й коричнева. Як на бабиній кераміці, на тому посуді, що з нього вони їли. Луїза наче зарядилася силою від рідних смерек і джерел, навіть говорити про це їй здавалося зайвим. Галю розпирало від вражень, карта її фотоапарата була переповнена, блокнот геть списаний. Вона знову підсіла до баби Ксені, від якої вже записала десятки оповідок, примовок, співанок, звичаїв і назв страв… Навіть тепер, перед самісіньким від’їздом, невтомно допитувалася:
– Чому ватру не можна гасити?
– Вона сама має вигаснути. Вівчарі сходять з полонини, вертають з літовища.[18] Після другої Богородиці… А перед розлученням ватра має сама вигоріти до останньої жаринки…
– Перед яким розлученням? – підводить голову заглиблена у свої думки Ірина.
– Так сходження з полонини називається – розлучення, – пояснює Луїза, стежачи, як хутко біжить останньою сторінкою записника Галина кулькова ручка. – А друга Богородиця – двадцять першого вересня. Що б ви тут без мене робили?…
– Неймовірно, – озивається Галя, записавши бабині слова. – Неймовірно, дівчата. Ви лише вдумайтеся: перед розлученням ватра сама має вигоріти. До останньої жаринки.
– … а те яблуко було замовлене, – закінчує баба Ксеня чергову оповідку.
– Яблуко! – згадала Галя. – Де наше яблуко, дівчата? Геть забули. Луїзо, чого не нагадаєш? Ти ж казала, що баба Ксеня може, глянувши на якусь річ, на сорочку наприклад, розповісти про її власника. Де воно?…
Баба його навіть не розкрила. Лише торкнулася висхлою рукою – здалося, що рука і яблуко немов із одного матеріалу, – і запалила свою файку. Дивилася на нього, пускаючи дим… Гуцульська піфія та й годі.
А тоді озвалася:
– Звідки воно у вас? Той сницар, що його змайстрував, був тут колись.
– Тут?
– Тим шляхом, що ви йшли, скидався з гір.
– А звідки йшов?
– Із Закарпаття.
– Коли це було, бабо?
– Так давно, що все туманом накрило. Це яблуко неспокійне, щось там у ньому нуртує, а що саме – не скажу. Бо не знаю…
– Як це розуміти? – запитали Луїзу, їдучи додому.
– Гадаю: за нашим яблуком полювання починається.
– Ти що, серйозно це сприймаєш?
– Серйозно чи не серйозно, а задля чогось воно ж вибралося зі сховку. Думаю, заради нових пригод.
Галя тим часом іще більше ствердилася у своїх думках: у її романі головний герой – Іоан-Георг Пінзель – потрапив до Бучача, а яким саме шляхом, ніхто не знав. Може, й через гори. Може, звідти, саме через гору Піп Іван, де вони вчора йшли. Попри каміння на хребті… Попри розсипища афин із ґоґодзами… Напився води з дев’яти головиць і рушив далі, далі, аж поки опинився в Бучачі. Знову яблуко збурювало її фантазію, знову навіювало нові, ще невиразні ідеї.
Заледве виїхали з бабиного подвір’я, як мусили зупинитися, не відразу й зрозумівши, що це там, на горішній вулиці, шумить-дзеленчить, стікає на долину: наче море й чайки, наче білі хвилі гойдалися вдалині.
А придивившись, вийшли з машини і не годні були відвести очей.
Увесь простір, усе довкола затоплювало бекання, мекання і теплий овечий дух. Отара овець спускалася з високих полонин у село. Тонкі чорні ніжки, тремкі хвости, дзеленчання сотень різноголосих дзвіночків, деякі з них завбільшки з невеличке цебро. Попереду поважно ступали старші пастухи – дужі, витривалі чоловіки з обвітреними, висушеними сонцем обличчями. У високих гумових чоботях, з бичами в руках. Скоса позирали на чужинок, які стояли під парканом, намагаючись погладити овечок, що обминали їх з усіх боків. На «добрий день» та Луїзине «слава Йсу!» стримано відповідали: «Слава навіки!» Позаду отари – зовсім юні хлопці, ще дітлахи. З ними кудлаті собаки, що навертали овечок до гурту. Замикав процесію віз, до якого були прив’язані два сердиті пси.
