— Які тепер банди? — сказав Славик.
— Бачили такого! — закричав Генка. — «Які банди!» Справжнісінькі, бандитські! І Кузьміна вони вбили, це вже точно!
Жердяй перестав веслувати і злякано подивився на Генку.
— Чому ти вважаєш, що вони вбили Кузьміна? — спитав Славик,
— А хто ж? Його брат? — Генка кивнув на Жердяя. — Скажи, Жердяй, вбивав твій брат Кузьміна?
— Не вбивав він його, — промовив Жердяй і знову взявся за весла.
— А хто вбив?
— Не знаю.
— А я знаю, — уперто повторив Генка, — вони й убили.
Мишко не втручався в розмову. Все, що тільки-но трапилося, здавалося йому диким, неймовірним…
Звичайно, про човен Кузьміна Дмитро Петрович вигадав — це тільки привід, щоб затримати їх. Вже хто-хто, а він знає кожен човен на селі. Так у чому ж справа? Через тих двох парубків? Навряд… Парубки вже давним-давно сховалися в лісі. А от до вбивства Кузьміна це може мати безпосереднє відношення. По обличчю човняра видно, що він убивця. Побачив Жердяя в човні і злякався, що Жердяй докопається до справжнього винуватця… От і хотів повернути їх назад, щоб вони не натрапили на справжній слід…
А що як?.. Мишко навіть похолов. А що як це зв'язано не лише з убивством Кузьміна, але й із зникненням Ігоря й Севи? Може, з ними щось трапилось? І саме тому човняр не хотів пропускати їх уперед… Може, Ігор і Сева стали випадковими свідками вбивства або натрапили в лісі на парубків і ті вбили хлопчиків, боячись, щоб вони їх не викрили… Все може бути в такий неспокійний час. На селі точиться боротьба. То тут, то там убивають то селькора, то сільського активіста… Мало в яку перепалку могли потрапити хлопці… Що ж робити? Він же відповідає за хлопців.
Саме в цю мить пролунав голос Генки:
— Праворуч по борту курінь!
Розділ дев'ятнадцятий
Дивна зустріч
На березі, в затінку дерев, стояв маленький курінь, зроблений з гілок і листя. Біля нього горіло невелике багаття. Біля вогнища сиділи чоловік і жінка.
— Давайте спитаємо, чи не бачили вони хлопців, — запропонував Мишко.
Хлопці поклали весла на борти. Човен сповільнив хід. Мишко приставив долоні до рота:
— Алло! На березі!
Чоловік і жінка повернулися до хлопців. Обоє були у великих рогових окулярах.
— Скажіть, — гукнув Мишко, — тут не пропливали двоє хлопців на плоту?
Чоловік і жінка перезирнулися. Потім, ніби по команді, знову повернулися до хлопчиків, але нічого не відповіли.
— Глухі, чи що? — пробурмотів Мишко.
— Та це ж непмаии, — заявив Генка. — Поглянь, як безглуздо розпливлась морди непмана… Він товстий, лисий, в окулярах; у неї теж волосся пофарбоване…
Мишко знову гукнув:
Ви двох хлопчаків не бачили на плоту?
Чоловік і жінка знову перезирнулися. Потім чолові підвівся і гукнув:
— Не розумій…
Хлопчики витріщили на нього очі…
— Іноземець, — розгублено пробурмотів Генка.
Перед ними справді стояв іноземець — дебелий лисий чоловік у рогових окулярах, у сорочці з короткими рукавами, в сірих штанях-гольф, що спускалися трохи нижче колін на сірі, теж явно закордонні панчохи. Літній чоловік у штанях гольф міг бути тільки іноземцем.
— Не розумій! — знову гукнув іноземець, засміявся і заперечливо похитав великою, круглою, лисою головою.
— Поговорити з ними, чи що? — нерішуче сказав Мишко.
— А що ж, — підтримав Генка, — поглянемо, що за іноземці такі. Шпрехен зі дейч…
Хлопчики підігнали човен до берега, вийшли з нього і підійшли до куреня.
Чоловік дивився на хлопчиків і посміхався. Жінка сиділа біля вогнища, помішуючи в той же час ложкою в казанку. Вона зміряла хлопчиків пильним поглядом. Хлопчики потягли носом повітря: з казанка пахло шоколадом.
— Ви далеко кричать, а ми пльохо розумій руські, — сказав іноземець.
Біля куреня лежали два рюкзаки з ремінцями і блискучими застібками, два фотоапарати на тоненьких ремінцях, консервна банка з яскравою етикеткою, два термоси і ще якісь дрібні речі закордонного походження.
«Іноземні туристи, — вирішив про себе Мишко, — буржуазія. Пролетарі по закордонах не катаються…»
Те ж саме подумали Генка і Славик. Хлопчики неприязно поглядали на представників капіталістичного світу, що так несподівано з'явилися на березі Утчі. Як сюди потрапили ці хижаки і акули?
— Ви повторяйт ваш питання, — сказав іноземець.
Зблизька виявилося, що він не такий уже й лисий. На голові у нього було волосся, але дуже рідке і біле, як пушок. І весь він, огрядний, рожевощокий, нагадував велику відгодовану дитину.
Мишко повторив своє запитання:
— Тут не пропливали двоє хлопців на плоту?
— Пльот? Що значить пльот?
— Це як човен, — пояснив Мишко і показав руками, — такий чотирикутний, із колод…
Іноземець радісно закивав головою.
— Розумійт, розумійт! — Він обернувся до жінки і сказав якесь іноземне слово, потім знову радісно закивав головою: — Пльот. Розумійт! Від слова «пліть», «плавять». Зрозуміло… Були тут два хлопчик, пайонір, гальстух, — він доторкнувся до своєї шиї, — пайонір, хорош пайонір. Був тут, був…
— Коли?
— Ночував. Не ця ніч, а після ця ніч… Вчора ранок далі пліть на свій пльот… Пльот лагодив і поїхав.
У Мишка відлягло від серця. Нарешті! Отже, Ігор і Сева живі й здорові і нічого з ними не трапилось.
З дальшої розмови з'ясувалося, що Ігор і Сова припливли сюди позавчора ввечері, переночували, вчора до півдня лагодили пліт і попливли далі. Отже, вчора, в середу, під час убивства Кузьміна, Ігор і Сева спокійнісінько сиділи тут, розмовляли з іноземцями, і подія на Халзінім лузі їх зовсім не торкалася. Ну й чудово! Хоч з цим усе гаразд… Тепер уже їх напевно можна буде наздогнати. Відстань між ними вимірювалася двома днями, а зараз тільки одним. До вечора і наздоженуть…
З казанка апетитно пахло шоколадом. Хлопці кидали на казанок голодні погляди і, не соромлячись, принюхувалися. Генка просто тремтів від жадібності.
Жінка сказала щось чоловікові. Посміхаючись, він промовив:
— Хлопшики, кофей пити.
От іще! Будуть вони пригощатись у буржуїв! Мишко заперечливо хитнув головою, збираючись вимовити якусь чемну формулу відмови, але Генка прошепотів:
— Давай об'їмо капіталістів…
Мишкові така пропозиція здалася слушною. Тепер, коли вони з'ясували, що з Ігорем і Севою все гаразд, можна було особливо не поспішати. Поїсти їм все одно треба. А якщо вони самі варитимуть обід, то ще більше згаять часу.
Хлопці посідали навколо багаття. Тільки Жердяй стояв. Він дуже соромився — адже в своєму селі він ніколи не бачив іноземців, — і тільки після того як Мишко звелів йому сісти, Жердяй присів навпочіпки, але на чималій відстані від багаття.
Жінка налила димучого кофе в металеві стаканчики, які вона вийняла один з одного. З шкіряного несесера витягла малесенькі ложечки і щипчики для цукру. Все це жінка проробила досить спритно, але мовчки, без усмішки. В неї було коротко підстрижене волосся з рудуватим відтінком, вже посивіле. За окулярами навколо очей виднілася густа сіточка зморщок. Руки худі, загорілі, а на зап'ястях білі смужки.
«Мабуть, зап'ястя не загоріли через браслети, — подумав Мишко, — а тепер вона браслети залишила в готелі. Боїться, що пограбують. А хто їх пограбує, кому вони потрібні?..»
На серветці лежали тонюсінькі скибочки хліба, намазані чимось коричньовим. Славик і Мишко взяли по бутерброду і один передали Жердяю. Але Генка як допався до бутербродів, то вже не міг одірватись від них. За хвилину серветку очистили. Славик штовхав його кілька разів, але Генка ніби осатанів. А він же й не обжора, не Кит, просто проголодався хлопець та й з пустощів вирішив об'їсти буржуїв…
А втім, усі проголодались. І цей маленький бутерброд, схожий на цигарковий папір, тільки роздражнив апетит.
Хлопці забули про делікатність, необхідну в зносинах з представниками іноземної держави.
