- Що ви хочете цим сказати? - спитала Гелена.
Всі погляди звернулися на географа.
- Я хочу сказати, - повільно відповів Паганель, підкреслюючи кожне слово: - Капітан Грант зараз перебуває у полоні в індіанців, і додам, що документ не полишає щодо цього жодного сумніву.
- Поясніть вашу думку, будь ласка, - попрохала Мері.
- Це дуже просто, люба Мері: замість “ми потрапимо в полон”, треба читати “ми потрапили в полон” - і все стане зрозуміле.
- Але це неможливо! - вигукнув Гленарван.
- Неможливо! А чому, мій шановний друже? - запитав Паганель усміхаючись.
- Тому, що пляшку могли вкинути тільки тоді, коли судно розбилось на скелях, отже, градуси широти й довготи, вказані в документі, стосуються саме місця аварії.
- Ніщо цього не доводить, - жваво відповів Паганель, - і я не бачу, чому б потерпілим аварію на судні, після того як індіанці завели їх у глиб країни, не спробувати за допомогою пляшки повідомити про себе.
- Через ту простісіньку причину, мій любий Паганелю, що, кидаючи пляшку в море, треба принаймні мати це море поруч!
- Або, за браком моря, - одказав Паганель, - річку, яка впадає в море!
Здивована мовчанка зустріла це несподіване, проте цілком імовірне припущення. Вогники, котрі засвітились в очах його слухачів, дали Паганелеві зрозуміти, що в серці кожного знов спалахнула надія.
Гелена перша порушила мовчанку.
- Оце-то гадка! - скрикнула вона.
- І слушна гадка, - додав Паганель простодушно.
- Отже, що ви пропонуєте? - спитав Гленарван.
- Я пропоную знайти те місце, де тридцять сьома паралель перетинає американське узбережжя, і прямувати вздовж неї, не відхиляючись ані на півградуса, аж до Атлантичного океану. Можливо, на цьому шляху ми й зустрінемо людей з “Британії”.
- Мало надії, - мовив майор.
- Як би мало її не було, - заперечив Паганель, - але ми не повинні цим знехтувати. Коли правильне моє припущення, що пляшка доплила до океану за течією якоїсь із річок цього суходолу, то ми конче натрапимо на сліди полонених. Погляньте, мої друзі, погляньте на мапу цієї країни, я наочно доведу вам, чи справедливі мої слова!
Паганель розклав на столі географічну карту Чілі й аргентинських провінцій.
- Ось дивіться, - мовив він, - і йдіть слідом за мною в цій прогулянці через Американський суходіл. Спочатку перейдемо вузьку смужку Чілі. Тоді переберемось через Кордільери і зійдемо по той бік гір у пампу. Хіба тут бракує річок, річечок, потоків? Он Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо та їхні допливи, котрі перетинають тридцять сьому паралель, - всі вони могли прислужитися пляшці в її мандрівці до моря. І хтозна, може, там, на берегах цих річок, в гірських ущелинах, в поселеннях індіянських племен, поневолені, очікують ті, кого я волію назвати нашими друзями, очікують, сподіваючись на чудесне визволення. Чи ж можемо ми зрадити їхні надії? Адже ви всі згодні, що, перетинаючи суходіл, треба неухильно дотримуватися тої лінії, яку креслить оце на мапі мій палець? І коли, всупереч моїм передбаченням, знову трапиться помилка, то хіба ми не повинні й далі прямувати вздовж тридцять сьомої паралелі і, якщо буде потрібно, об’їхати навіть навколо світу заради їхнього порятунку?
Палка, піднесена мова Паганеля глибоко схвилювала присутніх.
Усі оточили вченого, щоб потиснути йому руку.
- Так! Мій батько там! - вигукуючи це, Роберт пас очима по мапі.
- Де б він не був, ми знайдемо його, мій хлопчику, - мовив Гленарван. - Наш друг Паганель так логічно тлумачить зміст документа, що нам залишається тільки без жодних вагань йти вказаним шляхом. Каштан Грант в полоні або численного індіанського племені, або ж він потрапив до племені невеликого й кволого. В цьому останньому випадку ми самі зможемо його звільнити. В іншому ж разі, дізнавшись про становище капітана, ми повернемось на східне узбережжя, дістанемось на “Дункані” до Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс швидко збере такий дужий загін, що всім індіанцям буде непереливки!
- Так, правильно, сер! - вигукнув Джон Манглс. - А я додам: цей перехід через американський суходіл цілком безпечний.
- Цілком, безпечний і не виснажливий, - ствердив Паганель. - Скільки людей вже топтало цей шлях, не маючи ані наших матеріальних можливостей, ані благородної мети перед собою, що давала б їм наснагу! Хіба ж якийсь Базіліо Вільярмо не пройшов 1782 року від Кармена до Кордільєр? Хіба 1806 року чілієць дон Луїс де ла Круц, суддя з провінції Консепсьйон, не вийшов з Антуко і, подолавши Кордільєрський перевал, дотримуючись неухильно тридцять сьомої паралелі, не дістався за сорок днів до Буенос-Айреса? Нарешті, полковник Гарсіа, Алсід д’Орбіньї і мій шановний колега доктор Мартен де Муссі, - хіба вони не з’їздили цю країну вздовж і впоперек, роблячи заради науки те, що ми збираємось зробити в ім’я людяності?
- О пане! - голос Мері Грант забринів а хвилювання. - Як ми віддячимо вам за те, що ви так самовіддано наражаєте себе заради нас на численні небезпеки!
- Небезпеки? Хто сказав слово “небезпека”?
- Не я! - гукнув Роберт.
Очі йому палали, погляд був рішучий.
- Небезпеки! - вів далі Паганель. - Хіба ж вони існують? Адже йдеться про подорож усього за триста п’ятдесят льє, бо ми підемо навпростець, про подорож під тим вадусом широти, на якому в Північній півкулі лежать Іпатя, Сіцілія, Греція, тобто в однакових з ними надзвичайно сприятливих кліматичних умовах, нарешті про подорож, котра триватиме щонайбільше місяць! Це ж просто прогулянка!
- Пане Паганелю, - спитала Гелена, - то ви гадаєте, якщо потерпілі аварію потрапили в полон до індіанців, ті зберегли їм життя?
- Так, я цього певен. Бо ж індіанці не людоїди. Анітрохи. Одиц мій співвітчизник, знайомий по Географічному товариству, Гінар, три роки пробув у пампі в індіанському полоні. Він зазнав багато кривди, з ним поводились брутально, але врешті він вийшов переможцем з усіх випробувань. У цих краях європеєць - істота корисна, індіанці дбають за нього, як за рідкісну тварину.
- Отже, - зазначив Гленарван, - немає чого вагатися. Треба не баритися й вирушати!
Яку дорогу ми обираємо?
- Легку й приємну. Спочатку трохи через гори, потім східний положистий схил Кордільєр, а далі просторі рівнини, порослі травою, часом піскуваті, загалом - справжній сад.
- Подивімось на карті, - запропонував Мак-Наббс.
- Будь ласка, дорогий майоре. Насамперед знайдемо поміж мисом Румена й бухтою Карнеро те місце на чілійському узбережжі, де його перетинає тридцять сьома паралель. Відціль і вирушимо. Проминувши столицю Арауканії, Антукським проходом перейдемо через Кордільєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. По тому, зійшовши згористими схилами униз, дістанемось на протилежний берег Колорадо й попрямуємо через пампу до озера Салінае, до річки Гуаміні, до Сьерра-Тапалькем. Тут проходять кордони провінції Буенос-Айрес, ми їх минаємо, сходимо на Сьерра-Танділь і провадимо наші розшуки аж до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.
Накреслюючи детальний маршрут експедиції, Паганель і разу не глянув на розстелену перед його очима карту. Його дивовижна пам’ять, що всотала в себе праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, безпомильно підказувала йому найліпший шлях. Закінчивши цей географічний перелік, Паганель додав:
- Отже, друзі мої, шлях наш - прямісінький. Ми пройдемо його за тридцять днів і будемо на східному узбережжі навіть раніше, ніж “Дункан”, якщо його хоч трохи затримають супротивні вітри.
- Отже, - сказав Джон Манглс, - “Дунканові” треба буде крейеувати десь між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо?
- Саме так.
- А який, на вашу думку, повинен бути склад експедиції? - поцікавився Гленарван.
- По можливості нечисленний. Адже йдеться не про те, щоб битися з індіанцями, а лише довідатися про становище каштана Гранта. Я гадаю: лорд Гленарван, наш природний керівник; майор, котрий не схоче, звичайно, поступитися нікому своїм місцем; ваш вірний слуга Жак Паганель.
