— Не будемо про це говорити, — жорстко перервав Безбородько, лихий на своє панібратство з маклером. — Факт, що женюся в Річинських, і кінець!
— Саме це я хотів знати! — відразу спіймав його на слові Суліман.
Безбородько критично подивився на нього і відчув неясний страх перед цією людиною. Чи був це давно знайомий маклер, чи хтось інший, кого Безбородько ще не знав. Все одно, ким би не був той чоловік, він волів не мати з ним нічого спільного.
— Ви скажіть мені одне, Сулімане…
Але Суліман не дав йому закінчити:
— Тут не треба багато балакати, тут треба діяти, пане докторе. А коли пан доктор хочуть знати мою думку, то я скажу: хай пан доктор кують залізо, поки гаряче…
Незабаром після цієї розмови, нібито зовсім випадково, прийшов до Безбородька представник однієї великої фірми й запропонував панові докторові радіоприймач на виплату. Згодом інший місцевий купець майже силоміць упхав йому пальто, підбите куницями.
— Бійтеся бога, пане Кальман, це ж ціле майно! Звідки я візьму стільки грошей?
Купець відповів з філософським спокоєм:
— Чи я питаю у вас гроші? Я даю вам хутро, а ви носіть собі його на здоров'я… Про гроші маємо час балакати…
Відтепер Безбородько не міг обігнатися від агентів. Погодився ще на один візитний костюм, на тридцять два томи лікарської енциклопедії, на апарат рентген, на лампу «солюкс». Саме відбувалися переговори про купівлю мотоцикла марки «Фіат», коли трапився отой прикрий випадок з отцем Річинським.
Перед Безбородьком постали примари, перед якими він заплющував очі і весь здригався: сплата за радіоприймач… за лікарські прилади… за хутро… за костюми… сплата за енциклопедію (на біса вона йому здалась!).
Сплати. Сплати. Сплати.
Безбородько розраховував, що заплатить один, ну, два перші внески, а решту боргів, замість весільного подарунка, покриє тесть. Про посаг нареченої волів мріяти, як про непорушність.
А як же тепер бути?
Перспектива року обов'язкової жалоби на випадок смерті голови родини, яка виключає одруження кого-небудь з членів цієї родини, анітрохи не всміхалася по вуха заборгованому пану докторові.
Чотири дні й чотири ночі чекав Аркадій Сулімана. Він не кликав його, але Суліман повинен сам прийти. Сталася така подія у фінансовому світі, що маклер не може не прийти. Але чому не йде?
Аркадій настільки очуняв від першого удару (лікар заявив йому по секрету від дружини і дітей, що при його прогресуючому склерозі ще один такий випадок — і станеться катастрофа!), що повірив у своє банкротство.
Незбагненним залишився тільки факт банкротства нафтопромислової компанії Лінде, пайщиком якої був він, Річинський.
Це було щось неймовірне! Щось подібне до того, як би дволітня дитина підняла сокиру і зарубала нею дорослого чоловіка.
Тринадцять років Аркадій скуповував акції фірми Лінде. Промисел розростався з кожним роком (за винятком двох з половиною років кризи). Аркадій Річинський з бухгалтерською точністю наприкінці кожного ділового року отримував свої дивіденди. Це заохочувало його спекульнути на акціях фірми і чужим капіталом. Зібрав чималий капітальчик від різних людей, переважно від удів і старих дівиць, що хотіли свій капітальчик помножити трохи на чорну годину, і теж вклав у інтерес Лінде. І зробив наче непогано. Прибуток від чужого капіталу ділив на три частини: одну віддавав, тобто віддавав не буквально, а дописував до капіталу своїх спільників, а дві клав собі в кишеню на дрібні видатки.
Досі все йшло якнайкраще: ні звіт надвірної ради, ні ревізійні комісії не давали приводу для тривоги чи бодай обережності.
І раптом Аркадій дізнається з газет (якесь чудо, що в нього не потріскалися жили в мозку), що фірма Лінде оголосила «невиплацальносць», а сам Лінде позбавив себе життя у Львові в готелі «Жорж». Бульварні газети, які люблять смакувати такі деталі, описували, як небіжчик відкотив рожевий персидський килим на підлозі, щоб не оббризкати його кров'ю.
Але в чому справа кінець кінцем?
Якась американська фірма проковтнула Лінде.
Як? Роззявила рот, схопила у свої зуби Лінде й відразу ж проковтнула? Як же можна за одним ковтком поглинути такий великий шмат? А от проковтнула — і все!
Коли б Аркадій отримав ці відомості на чотири дні раніше, то він, можливо, врятував би частину свого капіталу, а тепер, — він це добре знав, — усе пропало.
Тим більше — коли вірити тим газетним ганчіркам, що полюють тільки на сенсацію, — не тільки фінансові справи спонукали Лінде до самовбивства. Коротко кажучи, дружина Лінде, прекрасна пані Малгожата, начебто втекла за кордон з «правою рукою» шефа. Само собою, що «рука» ота не пустилася в подорож голіруч.
Чи вмер Данило, чи його болячка задавила — Аркадій втратив не тільки весь власний капітал, але й довірені йому ощадності чужих людей.
Звичайно, коли з ним поступили так безоглядно жорстоко, то він теж мав повне право так само поставитись і до своїх спільників. Тим більше, що яким він культурним і м'яким не показав би себе, обставина ця не поверне нещасним їхніх заощаджень.
Та справа була не у вдовах і старих дівах, а в його власній дитині. Перед одруженням Катерини ніхто не повинен знати, що Річинський погорів на акціях Лінде, бо інакше не бачити Катрусі Безбородька. Хто ожениться з голою й босою, до того ж невродливою дівчиною, маючи вибір між нею і Нелею?
Отут без допомоги Сулімана може провалитися вся справа. Пустить Суліман поголоску поміж маклерами на біржі, що отець канонік зумів свій капітал вицофати[29] з компанії Лінде за кілька днів перед катастрофою, — Катруся буде панею докторовою. Інакше — жодна сила не примусить Безбородька одружитися з нею.
Суліман з'явився аж шостого дня.
— Ти чого так пізно? — з порога гримнув на нього Річинський, щоб той і на мить не подумав собі, що нещастя зламало його.
Суліман не повірив, що Річинського не зламало нещастя.
— Пане Аркадію, не надривайте собі голос… Скільки ми вже з вами знаємося? Ми вже можемо мовчати і прекрасно розуміти один одного. Скажете, що ні? Я знаю, чого вам треба від мене… я все знаю… Ви спите, а я знаю, що вам сниться…
— Е, ти вже занадто, Рафаїле…
— Я хочу сказати, що я знаю, що ви хочете, щоб вам приснилося…
Річинський здався.
— Ти ж знаєш моє нещастя, — сказав зламаним, майже плаксивим голосом.
Суліман зайнявся радістю і відразу аж помолодів. Становище Річинського підсувало йому, Рафаїлу Суліману, нагоду виявити свою начебто безкорисливу доброзичливість до цієї родини.
— А чому я не мав би знати, пане Аркадію? Я знаю, що Безбородько не візьме Катрусі з акціями Лінде… Ша… ша… нас ніхто не підслуховує. Але для чого існує син сліпого Мордка? Ви покладіться на мене. Ви не вірите Рафаїлові, Аркадію, — прорвався в нього теплий тон, і він підсвідомо перейшов на «ти», — ти не віриш Рафаїлові? Я зроблю так, що Безбородько візьме Катерину. Тільки — ша! Ні півслова нікому… Але отцеві канонікові Річинському треба не тільки видати заміж найстаршу дочку за доктора, але йому ще й треба, щоб у нього дома все лишалося так, як було досі… Ой, біда, пане, Аркадію, біда, коли людина привикне до вигоди, до розкоші. Бо пізніше вона без того — як каліка… Такий рік на мене!
— Я тебе не розумію, — промимрив Річинський. Надія, якій він боявся повірити, відібрала в нього силу. — Рафаїл, за віщо ти для мене… такий? Якої плати захочеш пізніше?
Суліман нахилив до нього голову так, що їх чола майже торкнулися:
— Що можна знати наперед, пане Аркадію? Може, зовсім нічого не схочу, а може, попрошу у вас такої нагороди, що ви мені межи очі плюнете… Найдурніше зі всіх створінь — це все ж таки людина, Аркадію. Щоб я такий здоровий був! Коли б кожний з тих усіх дуже поважаних, дуже шанованих добродіїв з золотими ланцюжками на черевах хотіли розповісти всі ті дурні думки, що чіпляються їх дуже поважних, дуже шановних голів… Ой, то весела комедія вийшла б із того! Простий народ реготався б, аж рачки повзав би, Аркадію. Ви заговорили про нагороду… Я мав би охоту випити склянку доброго вина…
