Пiзнiше Вилю Власев зiбрав геологiв у своїй палатцi, розклав на похiдному столi карту, кашлянув два-три рази i почав водити по нiй пальцем.
- Ось цей район, який ми повиннi вивчити... тобто довивчити, - сказав вiн. - Торiк, як вам вiдомо, ми встановили тiльки загальнi мiнералогiчнi данi мiсцевостi. Зараз потрiбно уточнити, напрями рудоносних жил. Крiм того, як бачите, тут є один сектор, позначений лiтерою "X". Вiн лежить у пiвденно-схiдному напрямку пiд гострим кутом до нашого табору i має форму рiвнобедреного трикутника, основа якого перетинає схiдну пiвдугу лiсу. Цей район треба дослiдити геологiчно i мiнералогiчне, накреслити карту i провести пiдготовку до зондових дослiджень.
- Хоч би тiльки не менi, - тихенько зiтхнув Марко Маринов.
Вилю Власев якийсь час мовчав, розкрив папку i вийняв кiлька запечатаних канцелярських конвертiв.
- Тут я позначив маршрут i завдання кожного з вас. Брав до уваги вашi можливостi, географiчний рельєф, взагалi все. Позначив також i контрольнi термiни, отож, на мiй погляд, не може бути нiяких непорозумiнь. Розгляньте цi маршрути, i, якщо у когось виникають сумнiви, той нехай виясняє, поки є час. За пiвгодини ми повиннi бути в дорозi!
Коли на столi лишився тiльки один конверт, Андрiй iз стиснутим серцем простягнув руку. Так вiн i думав! На конвертi стояло "Сектор X. Андрiй Андрєєв i Делчо Єнев". Замiсть того, щоб дiстати завдання по розвiдуванню районiв, сумiжних з тим мiсцем, де вiн бачив зелений камiнь, йому доручалося дослiдити мiсцевiсть у зовсiм протилежному напрямку! Може, "невидимий" i тут має свою руку?
- Ти незадоволений маршрутом? - запитав його Папазов.
- Незадоволений, - вiдповiв Андрiй.
Парторг задумався.
- А зi мною пiшов би?
- Не хочеться менi йти на схiд, - зiтхнув Андрiй. Але, зрозумiвши, що видає себе, вiдразу додав: - Я завжди вiддаю перевагу пересiченiй мiсцевостi, де було б бiльше височин, гiр, вершин! Сектор X великий i рiвний, наче сковорiдка! Це не по менi!
Вилю Власев саме в цю мить проходив мимо, i парторг поклав руку на його плече.
- Чи не можна зробити замiну? - запитав вiн i кивнув у бiк Андрiя. Ось вiн вiддає перевагу захiдним районам, - туди його тягне. Дай його менi, а замiсть нього нехай iде, скажiмо, Iгнат Арсов, вiн має досвiд. На нього покластись можна. Ви згоднi?
Керiвник бригади насупився.
- Невже ви гадаєте, товаришу Папазов, - звернувся вiн своїм звичайним офiцiальним тоном до помiчника, - невже гадаєте, що хтось iнший, крiм Андрєєва, зможе за два тижнi справитися з районом X? Ви кажете - Арсов. Чудесно! Арсов прекрасний геолог. Йому можна вiрити на 90 процентiв. Але вiн повiльно ходить, особливо в сонячнi днi. Такiй людинi я не можу довiрити дослiдження району X.
Вiн бiльше нiчого не сказав i, поправивши капелюх, вiдiйшов.
Павло Папазов знизав плечима.
- Як бачиш, шановний, шеф не дозволяє. I, безперечно, вiн має рацiю. Вiн помовчав. - Кiнець кiнцем, по-моєму, немає нiякого значення: чи будеш ти в районi X чи в районi У. Хорошому геологу з гострим оком всi райони однаково цiкавi.
Вiн потиснув йому руку.
- Не забувай нашу вчорашню розмову. Будь розумним, додержуй дисциплiни, i доля буде милостивою до тебе. Щасливої дороги!
В цей час лаборантка вела розмову з Делчо Єневим:
_Вона._ Вiзьми ще одну ковдру! Не будь упертим, слухайся! Моя подвiйна, з мериносової вовни, м'якенька. Ось глянь.
_Вiн._ Щиро вдячний. Але ковдру не вiзьму. Стривай, якщо шеф вирiшить прикрiпити тебе до нашої групи, я тебе якось сховаю в торбу. Навiть з радiстю. Я завжди вiддаю перевагу живим джерелам тепла.
_Вона._ Можеш вiддавати перевагу чому хочеш, - це мене не обходить. А ковдру все-таки вiзьмеш. У товариша Андрєєва ревматизм лiвої ноги. Я це точно знаю. Вiн був футболiстом, i в одному з матчiв його хтось вдарив, i з того часу ушкоджене мiсце дається йому взнаки. Ти, як хороший приятель, повинен переконати його, щоб вiн уночi вкривався моєю ковдрою. Пiклування про товариша - перша вимога соцiалiстичної моралi.
_Вiн._ Яка шкода, що мої кiнцiвки здоровi! Просто вмираю вiд муки, що вони здоровi! Чесне слово картографа.
_Вона_ (поклавши ковдру в торбу). Жалiєш, що здоровий? Що за дурницi!
_Вiн._ Якби я був хворим, як Андрiй, може б ти i про мене потурбувалась! (Зiтхає). Може, й мене б приголубила добрим словом i тому подiбне. Хай буде прокляте оце здоров'я! Яка користь вiд нього.
_Вона_ (вдаючи, що не чує). Вiзьми ще одну плащ-палатку. Побачиш, як вона згодиться вам у дощ! Менi казали, що в цьому мiсяцi будуть часто йти дощi.
_Вiн._ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!
_Вона._ Бо ти дуже хороший i милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.
_Вiн._ Менi нiяк не зрозумiло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрiя спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.
_Вона._ Вiн носитиме стiльки iнструментiв: молоти, кирки, ломи! Невже тобi не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди мiсце для термоса. Глянь, який вiн гарний!
_Вiн._ Термос!.. А ще що?
_Вона._ Не бiйся! Це майже все. Лишились дрiбницi. Коробки з бiсквiтами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягiд, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафiнад.
_Вiн._ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнiм верблюдом. (Рiшуче). Нi! Якби я навiть був ним, однаково не погодився б.
_Вона._ Ти завжди був добрий i благородний.
_Вiн._ А яка менi з цього користь?
_Вона._ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!
_Вiн._ Тобто "вiн вирушає в дорогу" i подiбне. Так?
_Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пiр'їнку.
_Вiн._ Якби я йшов сам, ти б i жменьки солi не поклала менi в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?
_Вона._ Поклала й сiль, будь спокiйний. Загорнула в папiр разом з бiсквiтами.
_Вiн_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком... для втiхи.
_Вона._ Втiхою для тебе будуть мої хорошi почуття.
_Вiн._ А яка користь вiд цих "хороших" почуттiв?
_Вона._ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тiльки так робить справжнiй товариш. I я любитиму тебе.
_Вiн._ I пiдеш за мене замiж?
Невiдомо, що вiдповiла б дiвчина на його запитання, якби до них не пiдiйшов Марко Маринов.
- Слухай, голубе, - звернувся вiн до картографа. - В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрiя. Якщо особисто дам йому - вiдмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я i не звертає уваги на дрiбницi. Начальство iснує для того, щоб тримати нас в руках. Скiльки мене тягали! Дивись, не забудь!
Вiн поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всмiхнувся лаборантцi i, пiдстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг вiн перейти через дорогу, як бiля лаборантки й картографа вирiс Зюмбюлев.
- А, ти тут, зраднику! - прогримiв придушений басистий голос Зюмбюлева. - Все бiля жiночої спiдницi крутишся! Я ж говорив тобi вночi, по очах бачу, що ти за один! - Зюмбюлев повернувся до лаборантки. - Вiн з перелiтних птахiв, май це на увазi, дiвчино! Iнакше зав'язнеш.
- Навряд! - сумно похитав головою картограф.
Зюмбюлев набрав серйозного вигляду i, озирнувшись навколо, витяг iз задньої кишенi своїх мисливських бриджiв пляшку i спритно засунув її пiд пакунок з яблуками.
- Щоб тiльки не помiтив Папазов, боронь боже! - застерiг вiн.
Вiн вп'явся очима в картографа i, посмикуючи борiдку, сказав похмуро:
- Це даю вам обом з Андрiєм, та бiльше для нього. Хай прополiскує час вiд часу горло. Скiльки ми перетерпiли разом минулого лiта! А ти, голубчику, дивись менi у вiчi i мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собi! Я злий i нiкому нiчого не прощаю. Тiльки жiнцi своїй прощаю один-два рази на рiк, коли повертаюсь з вiдряджень. Це у морякiв та в нас, геологiв, такий закон. В усiх iнших випадках, - вiн покрутив вуса, - я нещадний. Я й сам мiг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось вiн дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись менi!
Вiн насварився кулаком i пiшов.
Табiр поступово стих, спустiв. Залишилось тiльки троє: Вилю Власев, лаборантка i сторож з села Цвят. Циган погнав мулiв пастись.
Прощаючись з Андрiєм, лаборантка причепила йому гiлочку дикої геранi до куртки i шепнула:
- "Невидимий" з нами. Дивись, сам не ходи по темних мiсцях. Увечерi не розпалюй багаття!
VI
Замiсть того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днiв, Андрiй вже на сьомий повернувся в табiр.
Рiк-пiвтора тому я випадково зустрiвся з картографом Делчо Єневим, i вiн одразу мене впiзнав, як це не дивно. Наберiться терпiння, я розповiм, коли й де ми познайомились того лiта. Цiкаво, що вiн з першого погляду впiзнав мене, хоч спочатку i не мiг згадати, хто я i де ми зустрiчались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш i запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомi дуже нiяковiють, коли я починаю з ними розмову, нiби не розумiють вiдразу, хто я i де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважнiстю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамiчну епоху.
Так от зупиняю я Делчо Єнева, привiтно тисну руку i посмiхаюсь.
- Як ся маєте? - питаю. - Як справи?
