Я свідомо говорю саме про них, тому що їх я знаю найкраще, одного разу, багато років тому, ми разом із ними зайшли до цих барів і до цих фастфудів, і так почалося життя. З того часу змінювались лише ціни на алкоголь, головні ж учасники, постійні клієнти, лишались при своїх ролях? кожен на своєму місці, тому й говорити про них я можу безпосередньо, з придиханням, теплом і глибокою ненавистю. Я сказав, що змінювались ціни на алкоголь, насправді, як вони змінювались, хто за цим слідкував? Та ніхто, якщо чесно, головні герої в цьому випадку набагато цікавіші за соціальне тло, а їхні імпровізації, на яких переважно все й трималось, важливіші за розмальовані лаштунки в них за спинами. Ось він — великий, реальний шматок часу, який лишився за ними, який вони вигризли зсередини і лишили кістяк, і чим далі вони від нього відходили, тим величнішим виглядав цей труп, ця туша вбитого і розтерзаного ними часу, вони пережили його, їм повезло більше, не всім, але більшості з них, ось вони — мої тридцятилітні герої, перебинтовують рани, зализують свій сифіліс, роблять зарубки на прикладах, готуючись до нових переможних звершень і успішних проривів на ділянках невидимого фронту. Тому, дорогі глядачі нашого каналу, всі ви — від наймолодшого кур'єра до найдосвідченішої курви, встаньте і вшануйте хвилиною свого блядського мовчання тих, хто з якихось причин не дожив до кінця вистави, встаньте, оскільки обслуговувати таких постійних клієнтів — велика професійна вдача, коли-небудь потім, у старості, якщо вона у вас буде, якщо вам удасться вимолити її у всіх своїх святих, ви будете згадувати ці молоді мужні обличчя, ці солодкі п'яні одкровення, цю зловтіху і всепрощення, якими вони обдаровували своє невдячне малорухоме життя. Ви будете згадувати, як вони взяли це життя за барки і витрусили з нього все, що хотіли, вибили з нього все лайно, випустили всю зайву кров, як вони — ці п'яні тридцятирічні капітани, боцмани й старшини — вели корабель життя прямо на рифи й підводні камені, анітрохи не сумніваючись ні в рифах, ні в кінцевому успіху.
Навіть не питайтесь про правдивість баченого. Я знаю, хто першим починає питатись про правдивість баченого; як правило, це люди, котрі працювали в системі освіти. Ну? або особи, задіяні в громадській сфері життя. Одним словом ті, кого серед постійних клієнтів не було в силу професійної зайнятості. Я не маю що вам відповісти, Сама побудова розмови за принципом «питання—відповідь» вигадана людьми, котрі працювали в системі освіти, оскільки в такий спосіб їм простіше контролювати виховний процес. I тут не може бути точок перетину, тому що виховний процес, на відміну від процесу просвітлення, є, власне, процесом лінійним» лінійність ця, власне, ї вбяває. Можна звинувачувати мене в небажанні дати відповідь на прямо поставлені питання, можна? зрештою, говорити, що це не зовсім морально. Ок, шановні передплатники, але як можна говорити про мораль із людиною, яка щодня читає газети» сторінку за сторінкою, сторінку за сторінкою, а в кінці обов*язково намагається розгадати кросворд. Я пас, дорогі працівники системи освіти, я пас, навіть якщо від цього буде падати загальний наклад.
I ці діти зі своїм клеєм, і ці професори з політехнічного, які проводять тут кращу частину семестрів, і ці жінки, які помирають тут, замість того аби помирати вдома, і ці таксисти, які курять, аби не пити, і ці герої воєн? які закладають зброю, і кишенькові злодії, які приходять сюди, знаючи, що тут їм нічого не світить, і студенти, які виносять звідси своїх професорів і несуть їх до аудиторій складати іспити, і туристи, які помилково потрапляють сюди і вже не хочуть виходити, і спекулянти, яких першими пропустять в небесну браму, щоб не скандалити, і весь вуличний кримінал, який як ніхто відчуває, де найбільше пахне життям — за ними стоїть великий досвід цього життя, тому що вони знають одну таємну штуку, а штука ця полягає в тому, щр вони без життя обійдуться, а життя без них — ні.
I якщо ви? шановні радіослухачі і глядачі нашого каналу, Досиділи до цього місця, я наведу приклад. Річ у тім, що більшість запропонованих вам обставин вас насправді не стосуються. У більшості випадків вам взагалі ніхто нічого не пропонує, Тому й шкодувати особливо немає за чим. I ось, власне, як приклад я хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити.
Робота забирає в мене надто багато часу, говорив мені Гавриіл, надто багато, Від мене через це навіть дружина пішла, я її ві сні називав технічними термінами. Але я не шкодую. Я вмію у своїй галузі все. Якби у мене були можливості — я б зняв зоряні війни, Натомість можливостей нема, і я знімаю кримінальну хроніку. Гавриіл працював оператором на державному телебаченні. Крім цього, багато халтурив, ледь не весілля знімав, причому робив це не стільки заради бабок, скільки з любові до мистецтва. Час від часу його засилали знімати футбол, або відловлені в харківських ріках трупи, або прес-конференції мера, або інше гівно, яким так щедро повняться голубі екрани, I мер і трупи в Гавриіла виходили фактурні й переконливі, за що начальство його любило, а колектив поважав, наскільки це взагалі можливо в наш час. Але ні мер, ні навіть трупи не могли повністю задовольнити його творчих амбіцій, і його можна було зрозуміти. Тому що з першого дня, щойно взявши до рук камеру, він хотів знімати кіно, і ні мером, ні трупами тут обійтись було неможливо. У нього були сотні друзів по цілому місту, йому наливали в кредит в держпромівській їдальні, він був знайомий із усіма, починаючи з мера і закінчуючи гравцями «Металіста», котрі в нього виходили не меньш фактурно, аніж трупи, хоча і не так переконливо.
I ось одного разу наш із ним спільний знайомий Валюня, котрий свого часу теж починав із телебачення, запропонував йому одну дуже дивну річ. Я, сказав він, зараз працюю в муніципалітеті, по зв'язках із громадськістю, і до нас, сказав він, звернувся один італійський благодійний фонд. Італійці зараз борються в себе з українською проституцією. I в них нічого не виходить, розумієш? I ось вони звернулись до нас за допомогою. Ми вже провели семінар, переклали для безкоштовного розповсюдження їхню брошуру про можливі шляхи потрапляння в італійські борделі — до речі, брошура користується великою популярністю, — але це не головне. Головне, що вони пропонують знімати кіно! Як кіно? — не повірив Гавриіл, Так, сказав Валюня, кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією. Так що потрібно зустрітись.
Вони зустрілись наступного дня в муніципальному буфеті, взяли для конспірації молоко і сіли в куточку. Валюня був діловий і зосереджений. Я, сказав він надпивши, відразу подумав про тебе, розумієш, вони візьмуть усе, головне, щоб там було про боротьбу з проституцією. I що ти пропонуєш? — запитав Гавриіл, відставляючи своє молоко вбік. Я тут дещо прикинув, зашепотів Валюня, одним словом, це лише чернетка, приблизний сценарій, — і, схилившись до Гавриіла, він почав розповідати. Я читав умови конкурсу, там дві основні вимоги — щоб був гендер і щоб була національна специфіка. Я довго думав. Помоєму, це може бути порнуха. Я тут усе врахував і накидав такий сценарій, — Валюня дістав із кишені кілька аркушів із комп'ютерним тестом, теж відставив убік своє молоко і почав читати. Сценарій називався «Гола правда», ну, правда, розумієш? — пояснював Валюня, як газета «Правда», ну, щоб із національною специфікою, нервово сміявся він, розумієшь куди копаю? Події фільму відбувались у наш час в одному з українських міст.
Ну, це ти знімеш, казав Валюня, там, пару заводів, панораму нових масивів, це ти розумієш, можна пару трупів, для гумору. I в цьому місті живе головна героїня, за висловом сценариста — проста українська дівчина, I ось вона, ця проста українська дівчина, мріє звалити в італійський бордель, для неї це просто нав'язлива ідея, за авторським задумом, вона ні хуя не робить для економіки своєї країни, сидить на шиї у батьків, охарактеризованих Валюнею як прості українські безробітні, яких тисячі, і дивиться німецьке порно. Німецьке порно, до речі, казав Валюня, теж треба зняти, вона у нас у порнофільмі буде дивитись порно по телевізору — розумієш, куди копаю? I ось головна героїня бачить у газеті рекламне оголошення про набір в італійський бордель, текст має бути продубльований італійською, щоби замовникам було зрозуміло, про що йдеться, відписує їм і отримує позитивну відповідь. I тоді, шепотів Валюня, вона збирається їхати в італійський бордель, уже навіть речі збирає, батьки в шоці, в овірі в шоці, в цьому місці, казав він, має бути така лірична тема прощання з історичною батьківщиною, можна кінохроніку пустити, там, із воєнними кадрами, хроніка відбудови, абощо; і ось вона їде на вокзал, тримаючи при собі лише невеличку валізу з білизною, I ось тут, на вокзалі, серед вокзальної метушні вона і зустрічає головного героя — такого самого простого українського хлопця, пояснював Валюня, нашого співвітчизника, яких тисячі і який працює, скажімо, носієм на вокзалі, ні, носієм неприкольно, швидко передумав Валюня, краще машиністом локомотива. Далі йшла сцена їхнього знайомства, локомотиви, семафори, подорожня романтика, і тут головний герой різко закохувався у головну героїню. Наскільки різко? — перепитав про всяк випадок Гавриіл. Достатньо різко, пояснив йому автор сценарію, закохується і переконує її не їхати в італійський бордель. Як переконує? Ну, не знаю, потрібно який-небудь сильний образ, як у Пазоліні, наприклад — він затягує її в кабіну локомотива і переконує. Далі вже можна без сценарію. Ну як? — запитав Валюня і потягнувся за молоком. А скільки платять? — усе ще сумніваючись, запитав Гавриіл. Платять нормально, спочатку переводять першу частину гранту, дивляться матеріал, потім перераховують решту.
