— Скажіть, ви були щасливі, коли малювали ці картини? — раптом запитав містер Рочестер.
— Так, сер, щаслива: я була заглиблена в роботу. Одне слово, малюючи їх, я переживала дуже велику радість.
— Щось це мені небагато з'ясовує. Коли вірити вашій розповіді, ви зазнали дуже мало радості в житті. Гадаю, що ви просто перебували в фантастичному світі художника, добираючи всі оці дивні образи і барви. І скільки ви сиділи над ними щодня?
— Я не мала ніякої іншої роботи, адже були канікули, тож сиділа над ними зранку й до обіду, від обіду до вечора — довгі літні дні ще дужче мене підохочували сидіти.
— І ви були задоволені наслідками своєї ретельної праці?
— Анітрохи. Мене мучила розбіжність між задумом і витвором рук. В усякому разі, я уявила собі таке, чого потім не спромоглася зобразити на папері.
— Це не зовсім так: ви впіймали тінь своєї думки, але, мабуть, не більше. Вам
забракло хисту й знань митця, щоб передати її повністю, проте мушу зауважити: як на школярку, то малюнки дуже своєрідні. Сюжети, щоправда, взяті з казок. Але ті очі, що у Вечірньої Зорі, ви десь, певно, бачили уві сні. Як це вони у вас вийшли такі ясні й зовсім не блискучі? Так, наче зоря, що над ними, загасила їхній блиск. Що таїть у собі оця їхня сувора глибінь? Хто навчив вас малювати вітер? Ось тут відчувається, що він дме високо в небі, а не тільки на вершині пагорба. А де ви бачили Латмос? Бо це таки Латмос! Нате, заберіть ваші малюнки.
Щойно я зав'язала шнурочки на папці, як він, зиркнувши на свій годинник, сказав напрямки:
— Що ви собі думаєте, міс Ейр? Уже дев'ята година, а Адель іще не спить. Забирайте її мерщій в ліжко.
Перше ніж залишити кімнату, Адель підійшла й поцілувала його. Він терпляче витримав ці пестощі, однак, видно, вони його не дуже зворушили: навіть Пілот, мабуть, повівся б привітніше.
— А тепер побажаю всім вам на добраніч, — мовив він, змахнувши рукою в напрямку дверей, на знак того, що стомився од нашого товариства і відпускає нас. Місіс Фейрфакс згорнула своє плетиво, я забрала свою папку, ми йому вклонилися — він холодно кивнув нам у відповідь — і вийшли з кімнати.
— А ви казали, місіс Фейрфакс, що містер Рочестер нічим не особливий, — зауважила я, коли, поклавши Адель у ліжко, знов зайшла до її кімнати.
— Що ж у ньому особливого?
— Мені здається, він дуже примхливий і крутий на вдачу.
— Атож, новій людині він видається саме таким, та я вже звикла до його манер і ніколи над цим не задумуюсь, та коли в нього і є якісь особливості у вдачі, то їх можна вибачити.
— Чому?
— Почасти тому, що такий він уже є, — а ніхто з нас не може змінити своєї вдачі, — а почасти й тому, що у нього в голові всякі болісні думи, що, певна річ, мучать його і виводять з рівноваги.
— Які саме?
— Найперше родинні клопоти.
— Таж у нього немає родини.
— Тепер немає, а колись була... вірніше, були родичі. Кілька років тому він утратив старшого брата.
— Старшого брата?
— Так. Наш містер Рочестер не так давно володіє цим маєтком — всього дев'ять років.
— Дев'ять років — це вже тривалий час. Чи ж він так любив свого брата, що й досі по ньому горює?
— Та... мабуть, ні. Між ними завжди були якісь непорозуміння. Містер Роланд Рочестер повівся не зовсім справедливо з містером Едвардом і, мабуть, підбурив проти нього батька. Старий любив гроші і прагнув утримати родинну власність цілою: він не хотів ділити маєтку й водночас бажав, щоб містер Едвард був теж багатий, щоб не применшувати слави Рочестерів; щойно містер Едвард досяг повноліття, як старий затіяв одну справу, що спричинилася до великого зла. Старий містер Рочестер і містер Роланд, домовившись між собою, поставили містера Едварда у важке становище, яке, однак, давало тому багатство. Подробиць я й досі не знаю, проте його душа не витерпіла наготованих йому страждань. А він не вибачив їм: порвав із родиною і багато років блукав світом мов неприкаяний. Не пам'ятаю випадку, щоб він прожив у Торнфілді бодай цілих два тижні, відколи брат умер без заповіту і він став хазяїном маєтку. І не дивно, що він тікає зі старого дому.
— А чого він має з нього тікати?
— Мабуть, він здається йому дуже похмурим.
Відповідь була ухильна, — мені б хотілось, щоб місіс Фейрфакс висловлювалась ясніше, але вона або не могла, або ж не хотіла розводитися про муки містера Рочестера та їх причини. Казала, що вони й для неї самої таємниця і що вона тільки про дещо здогадується. Було очевидно, що вона хотіла припинити розмову на цю тему, і я покинула розпитувати її.
РОЗДІЛ XIV
Протягом кількох наступних днів я не часто бачила містера Рочестера. Ранками він був зайнятий, а після полудня його навідували джентльмени з Мілкота або з сусідніх маєтків і частенько лишались обідати. Коли нога вже дозволила йому сісти на коня, він багато їздив верхи, видно, робив візити у відповідь, бо звичайно повертався тільки пізно ввечері.
За цей час він навіть Адель рідко кликав до себе, а мої з ним стосунки обмежувались випадковими зустрічами в холі, на сходах або ж у коридорі, коли він часом проминав мене з байдужним гордовитим виглядом, лиш неуважно кивнувши або холодно глянувши, а іншим разом чемно вклонявся з приємною усмішкою. Я не ображалася за несталість його настрою, бо бачила, що не маю нічого спільного з цими перемінами. На це були зовсім інші, не пов'язані зі мною причини. Якось у нього зібралося на обід товариство, і він прислав по мою папку. Певна річ, щоб показати мої малюнки. Гості поїхали рано, — на якісь громадські збори в Мілкоті, як мені сказала місіс Фейрфакс, — а що вечір видався дощовий та холодний, містер Рочестер з ними не поїхав. Тільки-но вони відбули, як він подзвонив, звелівши мені з Аделлю зійти вниз. Я причесала й одягла дитину, сама ж тільки оглянула себе в дзеркалі, — я була вбрана, як квакерка, просто й скромно, і нічого не треба було змінювати, в тому числі й гладенько зачесаних кіс. Тож ми пішли вниз. Дорогою Адель цікавило одне: прибув чи не прибув урешті її petit coffre, його й досі не отримано — видно, щось десь переплутали. Цього разу її сподівання здійснилися: увійшовши до їдальні, ми побачили на столі картонну коробку. Вона впізнала її одразу, підбігла до столу й вигукнула:
— Ma boite! Ma boite!
— Так, нарешті ти діждалась своєї boote! Забирай її кудись у куток, о справжня дочко Парижа, і потроши собі на радість, — озвався низький і досить насмішкуватий голос містера Рочестера звідкись із глибини величезного крісла біля каміна. — І постарайся, — провадив він далі, — не турбувати мене подробицями цього анатомічного процесу, чи пак якимись там зауваженнями про стан нутрощів — роби свою операцію мовчки. Tienstoi tranquille, enfant; comprendstu?
Адель навряд чи й треба було попереджати, вона мерщій вилізла на канапу із своїм неоціненним скарбом і заходилась розв'язувати шнурочок, що тримав покришку. Відкривши коробку й піднявши кілька аркушиків тонкого срібного паперу, вона тільки й спромоглась вигукнути:
— Oh, Ciel! Que c'est beau!
І почала захоплено розглядати подарунки.
— А міс Ейр прийшла? — запитав далі хазяїн, підводячись у кріслі й оглядаючись на двері, де я й досі стояла.
— То ви он де! Ходіть сюди, сідайте, — із цими словами він підсунув до свого крісла ще одне. — Я, знаєте, не люблю дитячого базікання, — провадив він далі. — Я старий холостяк і не маю приємних спогадів, пов'язаних з їхнім лепетанням. Мені було б несила висидіти вечір tete-a-tete з оцим малим дівчиськом. Та не відсувайте крісла, міс Ейр, — сидіть там, де я його поставив, — я маю на увазі: будьте ласкаві. А горіла б вона — оця чемність! Я завжди про неї забуваю. Я так само не особливо люблю товариство простодушних бабусь. До речі, в мене теж є така бабуся, і наче не годилося б нехтувати нею: все ж таки вона Фейрфакс або ж принаймні була за Фейрфаксом, а кров, як то кажуть, густіша за воду.
Він подзвонив і звелів покликати місіс Фейрфакс; скоро та прийшла із своїм плетивом у кошичку.
