До Авакумового слуху крізь тихий шум дощин долинуло кілька розмірених металевих ударів.
«Стріляє у мене з безшумного пістолета»,— подумав Авакум.
Ічеренський спустився на землю так само спритно, як і виліз, і, необзир, побіт назад, до перелазу.
28
Тим часом я сидів у своїй кімнаті і, як-то кажуть, «тремтів у чеканні». Я не боявся того, що мало трапитись. Навпаки, непокоївся, що може взагалі нічого не трапитись.
Час був холодний, і я змерз, сидячи на стільці. Навіть коліна й плечі в мене тремтіли. Я завжди тремчу, коли мені холодно.
Сьогодні після обіду Авакум страшенно здивував мене. Він прийшов до мене і спитав навпростець, відверто, чи готовий я подати невеличку допомогу, щоб врятувати невинну людину.
Я негайно погодився, хоч і відчув, як тривожно защеміло серце.
Тоді Авакум вийняв і показав своє службове посвідчення, яке я уважно прочитав. Але від того, що я сумлінно прочитав службове посвідчення, щемливий біль у моєму серці не зменшився, а неначе подвоївся. Цього дня я натомився на роботі.
Проте Авакум був у доброму гуморі. Він запросив мене сісти (хоча то я мав запросити його) і сказав:
— Поговорімо як чоловіки і комуністи. Справа дуже небезпечна, але коли працюватимеш щиросердо, все закінчиться гаразд.
— Адже йдеться про врятування невинної людини? — сказав я.— Можеш цілком звіритися на мене.
Він закурив, і я, хоч і не курю, теж узяв сигарету. Просто за компанію. Так приємніше.
— Отже,— вів далі Авакум, нахмуривши брови,— ти не виходитимеш на вулицю, аж поки все закінчиться. Остаточно. Навіть не показуватимешся нікому на очі. Незабаром сюди прибуде чоловік: буде твоїм гостем до десятої години. Він принесе з собою маленький апаратик, і ти не заважатимеш поставити його там, де він схоче.
— Звичайно, не заважатиму,— погодився я і спитав: — А господарі? Бай Спиридон і тітка Спиридониха?
Авакум осміхнувся.
— Я подбаю,— промовив він,— щоб ці добрі люди провели час десь-інде. Тут буде цілком спокійно до десятої години вечора. А коли виб'є десяту, твій гість піде в кімнату навпроти і ти залишишся сам.
— Гаразд,— сказав я. І знову мов серце стислося від недоброго передчуття.
— Тут почнеться твоє випробування,— сказав Авакум,— але це недовго. До тебе прийде наш спільний знайомий. Можливо, в руці у нього буде згорток. Запам'ятай, голубе: ти триматимешся спокійнісінько, вдаватимеш, що чекав його як дорогого і приємного гостя.
Коли наш спільний знайомий передасть тобі згорток, ти спитаєш його: «Встигли впорати того хитруна?»
Суть запитання така: чи встиг він упорати мене, археолога, зрозумів?
А далі режисуру дії я візьму на себе!
Отже, я сидів у своїй кімнаті, поглядав на ручний годинник і тремтів з холоду. Мій гість поставив під ліжком щось на зразок магнітофона. Почувши кроки другого мого візитера, я мусив одразу ж смикнути за дротинку, сховану під ковдрою.
Близько одинадцятої години на подвір'ї почулися кроки. Потім хтось тихо постукав у вікно. Я схопився зі стільця, смикнув за дротинку, відчинив двері й мало не впав з подиву — переді мною стояв Боян Ічеренський.
— Погаси лампу! — прошепотів він. Я погасив лампу.
— Не хвилюйтеся,— сказав я.— Бая Спиридона і тітки Спиридонихи немає дома.
— А чому їх немає? — якось зловісно просичав Ічеренський.
— На щастя,— сказав я, причиняючи за ним двері,— їх запросили на весілля в Ликіте.
Ічеренський поклав на стіл щось важке і глибоко зітхнув.
— Де сховаємо станцію? — спитав він.
— Я вже знайшов їй місце,— відповів я і запитав: — А ви встигли впорати того хитруна?
— Не став дурних запитань! — процідив крізь зуби Ічеренський.— Тримай!
Він тицьнув мені щось у руку, здається, записника, повернувся, відчинив двері і переступив поріг.
Я почув глухий удар, і Боян Ічеренський гримнув на підлогу. Якась постать навалилася на нього, а потім з кімнати навпроти вискочив мій перший гість, і в жовтому промені його ліхтарика я побачив жахну картину: Авакум став коліном на груди геологові й, скрутивши йому руки, вправно зв'язував їх довгою мотузкою.
За хвилину полоненого перетягли в кімнату і лишили на підлозі, коло мого столу. Я підтяг Ічеренського до стіни
і підніс до його губів склянку води. Він розплющив очі й так зирнув на мене, аж я мало не впустив склянку.
Тим часом Авакум розпакував згорток і з цікавістю розглядав механізм радіостанції.
— Громадянине Ічеренський,— промовив він,— ваша станція добра, що й казати, але трохи задавнена, вже, як то кажуть, вийшла з моди.
Ічеренський підвів голову і злостиво поглянув на нього.
— Майте на увазі, цю річ я бачу вперше!
— Невже? — розвів руками Авакум.
Посміхнувшись, він нахилився і вихопив із задньої кишені штанів Ічеренського масивний, важкий пістолет із довгою цівкою. Зброя мінилася в його руці неприємним металевим блиском.
— Мабуть, і ця річ не ваша, правда ж? Хоч на ній є Сліди ваших пальців, і ви випустили півгодини тому в моє ліжко чотири набої, цілячи у мою голову? Невже і цей пістолет не ваш?
— Вперше бачу цю іграшку,— презирливо скривив губи Ічеренський.
— Чудово,— сказав Авакум.— Припустімо, ми принесли ці речі, щоб шантажувати вас. Це речі матеріальні, їх можна переносити з одного місця на інше. Але дозвольте спитати, чи можна зафіксувати голос людини, коли вона мовчить?
— Дурниці! — кинув Ічеренський. Авакум засміявся.
— Хвилин десять тому ви обмінялися кількома словами з лікарем. Ви говорили з ним сам на сам, а ми подбали, щоб записати вашу розмову на магнітофонну стрічку. Зараз ви почуєте свій голос, а що голос годі зафіксувати, коли людина мовчить, то вам доведеться визнати безумовно дві очевидні речі: по-перше, що голос ваш, і, по-друге, що слова теж ваші.
Незнайомий дістав магнітофон, натис на кнопку, наладнав звук, і ми затамували подих.
«Погаси лампу!» — прозвучав тихо голос Ічеренського.
«Не хвилюйтеся, бая Спиридона і тітки Спиридонихи немає вдома».
«А чому їх немає?»
«На щастя, їх запросили на весілля в Ликіте».
Стук важкої речі.
«Де сховаємо рацію?» — тихо питає Ічеренський.
«Я вже знайшов їй місце! А ви встигли впорати того хитруна?
«Не став дурних запитань! Тримай!»
Незнайомий знову натис на кнопку і вимкнув магнітофон.
Ічеренський втупився у свої коліна. На його високому чолі виступив холодний піт.
Авакум присунув стілець і сів навпроти геолога. Я випив склянку води, бо мене мучила спрага, і відійшов у куток, щоб не заважати Авакумові. А він закурив, глибоко затягся і, нахилившись до геолога, спитав з посмішкою:
— Як ви себе почуваєте, громадянине Іларій Ічеренський?
Геолог мовчав.
Авакум повернувся до мене:
— Ви, може, дивуєтесь, що я його так називаю? Не дивуйтеся, будь ласка! Поставте на спиртівку кавник, приготуйте для всіх по чашці кави. Я зараз розповім вам прецікаву історію. І не стільки вам, скільки Іларієві Стратеву. Може, він зробить якусь поправку.
Отже 1918 року в пловдивського жителя Стефана Стратева — представника англійської фірми сільськогосподарських машин — народжується син, якого охрещують Іларієм. Через чотири роки дружина Стефана Стратева закохується в чиновника англійського консульства і тікає з ним у Лондон, узявши з собою маленького Іларія. Та незабаром спокусник кидає свою коханку. Але доля милостива до неї — красуня зустрічає на своєму шляху болгарського емігранта, і той одружується з нею. Іларій живе в болгарській сім'ї і вчиться в англійській школі. Він добре вчиться і незабаром стає стипендіатом адвентистської церкви, яка надто піклується про дітей чужоземців, що дістали притулок в Англії. Ця церква посилає Іларія вивчати геологію в королівському гірничо-геологічному інституті. Як ви знаєте, геологія — наука, що має застосування в усьому світі. Геологи всюди бувають, для них є робота в усіх куточках земної кулі. Може, саме через те й було обрано для Іларія такий фах. У разі потреби його можна було послати і на Близький, і на Далекий Схід. Спеціальні вчителі навчають Іларія радіосправи, шифрування, тайнопису та багатьох інших наук, що, як хліб і повітря, потрібні майбутньому агентові.
Саме тоді в Лондоні вчиться інший юнак, на ім'я Бонн Ічеренський,— син Христаки Ічеренського, переселенця з Фракії, який живе у Варні і торгує оливковою олією та південними фруктами. Христаки — вдівець і не має ніяких родичів у Болгарії. У 1938 році він виряджає свого сина в Англію з якимось містером Ральфом,. капітаном вантажного судна, щоб той влаштував його студентом у Лондонський королівський політехнічний інститут. У 1942 році студента політехнічного інституту вбиває гітлерівська бомба. Трохи пізніше і втікач Христаки переселюється у вічність, так і не дізнавшись через війну про трагічну смерть свого сина. Доля цієї родини була, безперечно, відома декому з людей, які цікавляться життям болгарських емігрантів. Ось чому на початку 1946 року в Болгарію прибуває геолог Іларій, але з ім'ям і документами Бонна Ічеренського. Що може бути легшого, як воскресити з небуття ім'я людини, що не має ні близьких, ні далеких родичів?
