Раньше Грищенки жили в Харькове, Галиного мужа на работе ценили как инженера-гидролога, даже комнату им дали на Клочковской улице. А потом вдруг – раз! и выгнали со службы, только в Полтаве им и удалось устроиться. Тамошней жизнью, вроде, были довольны, прислали карточку – сидят вместе с сыном Тарасом на каком-то поваленном дереве, видно в лесу.
Мы извиняемся перед читателем, но если он хочет больше узнать о новом мировоззрении Петра Степановича, то ему придется смириться с тем, что мы временно перейдем на украинский язык. Ведь наше повествование основано исключительно на документах, в данном случае, на подлинных письмах. А Грищенко принципиально писал только по-украински. И Петр Степанович отвечал ему также, чтобы Грищенко не возомнил о себе и не посчитал, что он, Петр Степанович, совсем уже забыл рідну мову. Грешным делом, он иной раз думал, что Грищенка-то с его украинским языком и уволили со службы по подозрению в симпатиях к разоблаченному националисту Скрыпнику и его компании. Но точно он не знал, а сам Грищенко объяснял свои злоключения по-иному. Он все подробно описал Петру Степановичу.
Західні райони Харківської області бідні на поверхневі грунтові води, тому там просвердлено артезіанські свердловини. Ці свердловини не звичайні, вода з них сама піднімається вище поверхні землі. Труби в цих свердловинах закінчуються над поверхнею землі метрів на три і з загнутими до низу кінцями. Ото водичка з них сама собі й тече день і ніч. I витікае її, як я підрахував, неменше як п'ятнадцять мільйонів літрів за одну добу. Це 1,5 мільйонів відер на добу, які задають величезної шкоди населению і державним установам тим, що заливають великі площі городніх і орних земель, а головне, утворюють антигігіенічні умови для населения. I до того ж ця вода, можливо, є придатною не лише для питних та господарчих потреб, але вона й лікувальна. Вивчивши цю справу, я, по своїм службовим обов'язкам, не міг не підняти питания про заборону хижацького методу експлуатації артезіанських свердловин і про влаштування на них водорозбірних колонок. 3 цього й почались мої злі пригоди. Мене вигнали з роботи. А після цього, як я не складав зброї,мене переслідували, хто тільки не лінувався…[7].
Петра Степановича самого, как мы знаем, не раз увольняли со службы, этим его трудно было удивить. Сейчас он, правда, работал, но все-таки посчитал нужным дать понять Грищенко, что и у агрономов жизнь не легкая, не у одних гидрологов.
Я розмовлявз одним моїм знайомим із курських агрономів, так він каже[8]: «Я стал сомневаться, что агрономия – специальность. Это – что-то вроде политики, завтра меня, агронома, могут снять с должности заведующего совхозом и назначить на мое место бывшего милиционера или молотобойца. Почему не выдвигают молотобойцев на врачей и инженеров, если они не окончили соответствующих школ?» Про що це говоре? Це говоре про те, що люди, коли їх не так лікують, то вони кричать, а наша земля – вона не кричить, не скаржиться, що з нею не так поводяться. Серед радгоспівської господарської касти е є міцна спайка, і снує на кожному кроці протекціонізм. На агрономів господарників врадгоспах провадяться переслідування з боку «практиків», і через те що цих практиків більше, то майже завжди агронома буде положено «на чотири лопатки». Практики – люди, які скоріше можуть поламати своє самолюбство в принципових питаниях, вони не так реагують на моральні болі, коли доводиться їм вислухувати ті чи інші, правдиві і неправдиві спостереження з боку вищого начальства, а тому ця категорія господарників більш живуча, більш «приємлема» для начальства. Агроном має свої погляди, ініціативу, хоче, щоб з ним рахувалися як з знавцем тої спеціальності, яку чоловік вивчав, а в цукровій промисловості зараз більше «пожирай начальство глазами, а разговаривать не смей!» А коли агроном заартачиться, його виживуть все рівно: мало до чого можна причепитися в господарстві![9]
Боимся, читатель находится в совершенном недоумении: где же видим у Петра Степановича новое мировоззрение, из-за которого ему, читателю, предлагают даже изучить украинский язык?
Насчет украинского языка не беспокойтесь, он еще понадобится нам по ходу нашего повествования. А что касается нового мировоззрения, то оно проявляется в историческом оптимизме Петра Степановича. Если бы, например, у вас были в ту пору такие служебные обязанности, что вам пришлось бы поинтересоваться содержанием письма Петра Степановича, то, мы уверены, вас бы прямо-таки насторожил его критический тон в отношении кадровой политики в советских совхозах. А ведь мы еще не все процитировали. Петр Степанович обнаружил, например, еще какой-то «протекціонізм, часто зв'язаний з національністю. Ми можемо прослідкувати по деяких цукроварнях такі випадки, що коли прослужить років чотири або п'ять на одній цукроварні адміністратор або управитель, директор і взагалі впливова людина, скажемо, за національністю поляк, то ми можемо спостерігати як на ту цукроварню поступово припливають теж поляки, яких за термін чотирип'ять років можна налічити десятками. А до того часу поляків не було. Я не хочу тут бути ворогом нацменів, але кажу, що коли розглядати під кутом зору приймання на посаду, то безумовно це одна з болячок того ж нездорового протекціонізму»[10]. Слышите националистические нотки? Могло бы вас это не насторожить при вашей предполагаемой должности и вашем несгибаемом интернационализме? Но вы не спешите с выводами, читайте дальше. И вы узнаете, что Петр Степанович не только осуждает все перечисленные им явления как пережитки неприятного прошлого, но и понимает, что не они определяют лицо нашего геройского времени. Если что и плохо по-настоящему в этом геройстве, так это то, что мы совершим все мыслимые подвиги и не оставим ничего нашим детям и внукам. Поневоле станешь прикидывать, чем бы смогли заняться, например, агрономы будущего.
Звичайно є ще багато неприємного в нашому житті, та ми вже бачимо, що наші діти будуть жити краще за нас. А чи краще це буде? Я навіть іноді співчуваю їм. Бідні, діти, бідні… Дніпростан збудує мо, Волго-Доньский канал прокопаємо, Свирську станцію поставимо… всю славу забере наше покоління… Правда, говорять про безкрайність мира, і гарно було б ще дітям коли 2000 року не долетіли б до Місяця. Треба уявити собі, наскільки мусять бути бідовими наші внуки! Прилетить наш унучок на Місяця (а це він мусить зробити, бо ми всю славу земляну заберемо), оглядиться там, зробить деякі проміри й повернеться на землю з докладом «Місяць, його грунт та перспективи його використання для землеробства». Далі підуть «Проблеми землевлаштування та переселення з Землі на Місяць незаможного селянства» і так далі… Коли трапиться, що тепер ми полетимо на Місяця, то ще можна заспокоїтись за наших нащадків, бо мир безкрайній, а творчість неосяжна, і крім Місяця є ще до біса різних там Марсів, Меркуріїв, Венер, Нептунів та інших зірок.[11]
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
