- Так i в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербiвцi пiд Харковом.
Адамадзе докладно розповiв про свою епопею в окупованому Києвi, про кафе "Едельвейс", Люцiю i гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова вiд знищення есесiвцями.
- Ми довго морочилися iз старим, - згадував Адамадзе, - але нiчого витягти з нього не могли. Та коли вiн якось пробурмотiв "Вербiвка" i я зв'язав це з так само випадково зроненим "Вербiвка" Гущаком у Канадi, то припустив, що треба шукати село або хутiр iз такою назвою...
- А де мiг Раух переховати знайденi ним i вами цiнностi? - спитав Коваль. - Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?
- Де? Оце головне питання... Нi у службовому кабiнетi в гестапо, нi в своєму особнячку вiн не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхнiми законами, мав би знайдене вiдразу передати державi. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий пiдвал в гестапо, де допитували, тiльки вже не господарем... Не забувайте, що вiн i мене боявся. Не будучи до кiнця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству... Як не крути, а за елементарною логiкою, мав би сховати у такому мiсцi, де не шукали б i яке мiг би легко контролювати.
- Так, так... - погоджувався Коваль, чекаючи дальших мiркувань Адамадзе i вже здогадуючись, куди той веде. - Маєте рацiю, Антоне Нодаровичу... Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому мiстi?
- Гадаю, була. Ймовiрно, у коханки, Люцiї.
- Тобто Людмили Гальчинської?
- Так.
Запала пауза. Кожний iз спiвбесiдникiв обмiрковував почуте.
- Ото я й хотiв вночi перевiрити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.
- Так, так... - мимоволi погладив Коваль свою голову, хоч гулi на нiй уже не було.
- Втiм, якби й знайшов, дiло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатiти. Нащо тепер менi все... - сумно закiнчив Адамадзе. Пiсля нової паузи у розмовi вiн раптом спитав:
- Уже знайшли, хто її вбив?
- Нiбито.
- Шкода, - блиснув очима грузин.
Полковник не зрозумiв старого.
- Це збирався зробити я! - жорстко мовив Адамадзе. - Пiсля визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади i навела на мене енкаведистiв. Ми зустрiлися з нею на площi Калiнiна, де стратили гестапiвцiв, i це стерво упiзнало мене. Через кiлька днiв я вже стояв перед судом... Десять рокiв! Тепер - як десять днiв... а тодi! Я рвався з таборiв, щоб знайти i забрати у неї коштовностi, утiкав, набрав ще десятку... Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала... Вiн, можливо, затримався у Києвi за наказом начальства, замiтав слiди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люцiї, якщо ховав у неї, цi мiльйони. I не встиг. Упiймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жаднiсть фраєра згубила! Втiм, - сумно додав старий, - i мене так само... Якщо не секрет, хто її вбив?
- Заарештовано одного чоловiка, але суду ще не було.
- Обшук у неї робили? - пожвавився Адамадзе.
- Звичайно.
- I знайшли коштовностi?
- Кiлька дрiбничок. Обручки, сережки. За них її i вбили.
- Кiлька дрiбничок? - недовiрливо перепитав старий грузин. - Там має бути велика залiзна коробка, повна коштовностей, а не якiсь сережки... Цiлком можливо, це в неї з iншого джерела, коли вже мiлiцiя коробки не знайшла, - розчаровано мовив Адамадзе. - Гауптштурмфюрер грабував де тiльки мiг - багатих євреїв, крамницi. А можливо, мiркував далi вголос старий, - Раух подарував їй обручки iз скарбу, не вiдкриваючи всiєї таємницi, а коробку десь iнде переховав... Або, може, таки примудрився вiдправити в Нiмеччину... Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить... Шкодую тiльки, що нещасна Росiя втратила... У мене, чорт забирай, тепер iнша проблема, де закопають, - раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, - чи й не закопають, а порiжуть на шматки колишнього князя студенти-медики...
- Я ще сам поцiкавлюсь висновками медикiв, - спробував заспокоїти старого Коваль. - Ви в iсторiї хвороби, певно, не все прочитали як слiд.
- Ет, - махнув рукою Адамадзе, - як спiвається у пiснi, "уже не изменить нам курс корабля...". Я вам ще одну заспiваю, табiрну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прiзвище, здається, Домовитов... - Старий знову потягся за гiтарою i, похиливши голову, тихо заспiвав:
"Знаю я, далеко нас загонят... Где-то в тундре, в жестокий мороз без молитвы меня похоронят у корявых, застывших берез. И никто не разыщет могилы, никогда не узнает о ней. Только ветер протяжный и стылый будет выть над могилой моей, только горькие листья березки будут падать, как слезы с ветвей..."
Адамадзе раптом припинив спiв i розридався. Коваль налив йому води, але старий вiдмахнувся.
- Я втомився, полковнику, дуже втомився, я хворий, - пробурмотiв, схлипуючи, вiн. - Залиште мене, прошу... Я вас дуже прошу...
Коваль глянув на мокре вiд слiз, жовте, як лимон, обличчя Адамадзе, пiдвiвся i тихо вийшов з кiмнати... Через кiлька хвилин вiн покинув цю юдоль суму i спогадiв...
21
Капiтана Андрiйка Коваль застав у кабiнетi в доброму гуморi. На колегiї його похвалили за чiткi оперативнi дiї i дiзнання у справi вбивства колишньої спiвачки Гальчинської, про яке багато говорили в мiстi.
- Отакi дiла, - похвалився капiтан. - Вашими молитвами, вашою наукою i допомогою користуємось.
Полковниковi не хотiлося псувати настрiй начальниковi карного розшуку, i вiн вiдмовився вiд свого задуму розповiсти Андрiйковi про Адамадзе. Адже капiтан хоч i вийшов на старого грузина, проте не зацiкавився ним як слiд i не "розробив" його. Натомiсть Дмитро Iванович поздоровив капiтана i побажав йому й надалi так чiтко, оперативно розкривати трагедiї i знаходити винуватцiв. I нехай не бiльшає, а меншає таких тяжких i сумних пригод у мiстi.
- А воно ж усе бiльшає, - зiтхнув Андрiйко. - Два нерозкритих убивства ще висять в мене ось тут! - Капiтан поплескав себе по потилицi. - За Гальчинську - Славова похвалили, навiть вiдзначили цiнним подарунком, а за цi два накрутили хвоста.
- Остапе Володимировичу, - змiнив тему розмови Коваль. - А де ключi вiд квартири Гальчинської? Ви ще не передали їх у жек? Адже цi ключi, певно, не речовий доказ i до справи ви їх не приєднали.
- Нi, - вiдповiв капiтан. - Але чого ви, Дмитре Iвановичу, знову, - Андрiйко хотiв сказати "за рибу грошi", але стримався, - за Гальчинську. З нею покiнчено.
- Так, - погодився полковник. - Розумiю. Менi тiльки ключi потрiбнi.
- Немає таких ключiв, Дмитре Iвановичу, - незадоволено промовив господар кабiнету, - хiба я вам не казав?! Пiсля вбивства Славов замкнув квартиру i гайнув в аеропорт. Ватянку i молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключi, тiкаючи, вiн випадково поклав не у ватянку, а до кишенi штанiв i виявив їх тiльки в Борисполi. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.
- Значить, квартира й досi порожньою стоїть?
- Так. Опечатана.
- Я все ж таки хотiв би до неї заглянути.
- Ну, Дмитре Iвановичу, - надув губи капiтан. - Там абсолютно нiчого немає... Я ж сам обшукував.
- Вiрю, вiрю, - погодився Коваль, - знаю вашу доскiпливiсть... А все ж хочеться побувати в нiй..
Андрiйко знизав плечима i висунув одну з шухляд столу.
- Ось мої ключi, оцей пiдходить, - показав на довгастий плаский предмет - ключ не ключ, вiдмичка не вiдмичка, - там один замок, другий поламаний.
Коваль узяв ключ i з словами: "Я скоро поверну" - покинув кабiнет, залишивши в ньому збентеженого i сердитого господаря.
...У колишнiй квартирi Гальчинської Дмитро Iванович змахнув труху iз шкiряного крiсла, в якому, певно, любила сидiти спiвачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, i опустився на нього.
Довго сидiв вiн нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль уявляв собi життя, що буяло в нинi мовчазних стiнах квартири, персонажiв трагедiї цього життя. У думцi вiн ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, мiркував, де вiн сам при потребi сховав би коштовностi.
Капiтан сказав правду: сама кiмната i все в нiй було детально оглянуто, обшукано, стiни вистукано i перевiрено спецiальним приладом - нiчого в них не ховалося. Пiд пiдлогою теж нiчого не було, у меблях, крiм тiєї сховки у шафi, яку виявив Андрiйко, бiльше цiнностей не знайшлося. Капiтан навiть шкiряну обшивку сидiння у крiслi, на яке сiв Коваль, безрезультатно пiдiрвав, i тепер пiд ногами було повно злежаної трухи.
Вiдчуваючи своє безсилля, Коваль вiдкинувся головою на високу стiнку крiсла i замислився... Через хвилину-другу вiн стрепенувся: здається, задрiмав! Полковник злякався: невже таки старiсть?! Нi, нi, вiн просто погано спав цю нiч. Снилися якiсь кошмари, у снах все дико змiшалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесiвцi гралися алмазами, i Раух ковтав їх, як галушки, голi дiвчата збирали розкиданi по землi перснi, а вiн, Коваль, бiгав вiд одної до другої, складаючи коштовностi у залiзну скриньку.
"Отже, - знову пiдсумовував у думцi полковник, - Андрiйко з помiчниками усе тут винишпорив i, виходить, Адамадзе не має рацiї, пiдозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна рiч, у якiйсь стiнi, котрi грубi, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюцiйний, як i оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигiдно вiдрiзняється вiд Будинку старих. До революцiї вiн, очевидно, планувався, як "доходний дiм", а пiзнiше зазнав внутрiшнього перепланування". Мiркуючи про це, Дмитро Iванович, подумав, що слiд поцiкавитися у старожилiв, якi тут були ранiше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської пiд час вiйни мала не одну, хоч i велику, кiмнату з альковом та кухню, а двi, i Раух сховав цiнностi у стiнi другої, що згодом вiдiйшла до сусiдiв.
