Ось почулися його кроки. Але що це? Він не сам, він з кимсь розмовляє.
Мишко зазирнув у щілинку. Попереду йшов сторож, а за ним високий чоловік у зеленому костюмі. Він ішов, трохи шкутильгаючи, немовби тягнув ногу. Ішли вони в напрямі до відділу побуту поміщика. Туди, де за портьєрою ховалися Мишко й Генка.
Сторож і чоловік у зеленому зупинилися проти портьєри.
— Малюватимете? — спитав сторож.
— Невеликий рисунок, — відповів чоловік у зеленому костюмі, дістаючи з кишені блокнот і олівець.
— Накажете стільчик?
— Дякую. Не турбуйся. Іди в своїх справах.
Сторож почовгав далі.
Незнайомий швидко водив олівцем по розкритому блокноту. Це був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, гладко виголений, з щільно пригладженим рудуватим лискучим волоссям, підтягнутий, напружений, у зеленастому костюмі і білому накрохмаленому комірі. Кроки сторожа затихли.
І раптом трапилося найнесподіваніше…
Незнайомий поклав блокнот у кишеню, зняв канат, підійшов до птаха, підняв йому голову, поклав туди маленьку записку, закрив птаха, навісив канат, повернувся на те саме місце і знову почав малювати.
Він проробив усе це дуже швидко, але Мишко помітив, що незнайомий підняв голову птаха лівою рукою, а двома пальцями правої в цей час натискав на очі птаха. От чому він відкрився!
Потім незнайомий поклав блокнот у кишеню і пішов за стариком. Почулися їх голоси. Незнайомий і сторож наближалися, вони пройшли повз хлопців до виходу.
— На все добре, щасливо залишатися, — сказав незнайомий, потискуючи сторожеві руку і, мабуть, щось кладучи в неї.
Старий зігнувся в догідливім уклоні і, продовжуючи низько кланятися, промовив:
— Дякую, дякую… І вам щасливо…
Старий знову прочовгав коридором. Як тільки він зайшов за стіну, хлопці вийшли із своєї схованки, тихо пройшли до вхідних дверей, потім, зробивши вигляд, що тільки-но ввійшли, стукнули нею і, голосно розмовляючи, попрямували знову в кімнату.
Зайшов сторож, підозріливо поглянув на хлопців.
— Знову прийшли?
— У понеділок не встигли всього закінчити, — відповів Мишко.
— В цей зал тільки й ходють, тільки й ходють, — похитав головою сторож.
— Тепер усі вивчають поміщицький побут, — пояснив Мишко, — от і ходять сюди.
— І поміщиків уже давно немає, а все цікавляться. Видно, життя їхнє авантажніше було, — сказав старий і поплентав далі.
— Старорежимний дідуган, — прошепотів навздогін кому Генка.
Мишко підняв канат, підійшов до птаха і, наслідуючи незнайомого, лівою рукою взявся за голову птаха, а двома пальцями правої руки натиснув йому на очі… Птах не відкрився.
Мишко натиснув дужче — і раптом голова птаха відкрилась.
У заглибині лежала записка. Мишко схопив її і прочитав… Лише три слова.
«Наступна середа денним».
Мишко поклав записку назад, опустив голову птаха, навісив канат…
Хлопчики вийшли з музею і швидко попрямували на вокзал.
![]()
ЧАСТИНА П'ЯТА
ТАЄМНИЦЯ БРОНЗОВОГО ПТАХА
![]()
Розділ п'ятдесят четвертий
Кит об'ївся
«Середа денним»… Зрозуміти неважко: хтось приїде в середу денним поїздом. І записка призначена для «графині». Тайник у музеї служить для переписки між нею і чоловіком у зеленому костюмі.
Середа… І Кузьміна вбили в середу…
Але якщо є тайник у маленькому птахові, то чого б йому не бути й у великому, у тому, що стоїть у садибі. Треба перевірити. Тільки як?
Звичайно, тепер, коли діти потрапили в челядню, їх шанси добратися до бронзового птаха збільшились. Але… Але Сева катастрофічно швидко видужував.
Мишко примушував його тримати термометр по пів години. Але стовпчик ртуті ніяк не підіймався вище тридцяти шести і шести десятих. Потім приїхав лікар і заявив, що Сева здоровий і завтра може встати, вийти надвір. Отже, треба залишати челядню. Що ж робити?
Ех, коли б хтось захворів! Мишко ходив по табору, з надією зазирав кожному в обличчя і питав, як хто себе почуває. Але всі почували себе чудово… Ніхто ні на що не скаржився. Тоді Мишко сказав Бечці:
— Ми спохвачуємось, коли хтось захворіє. А за правилами медицини треба запобігати захворюваності.
Бечка образився:
— Я весь час товчу про профілактику, а мене ніхто не слухає! І ти перший.
— Добре, добре, — не хотів з ним сперечатися Мишко, — але, доки нас не викурили з госпіталю, треба ним скористатись. Оглянь усіх, і якщо хтось здасться підозрілим, то одразу клади в госпіталь. А завтра ми викличемо лікаря. Оглядай як слід. Якщо помилишся і покладеш у ліжко здорового, теж не біда. Краще помилитись в цей бік, ніж в інший.
Бечка старанно взявся за діло. Усім зміряли температуру. Ця процедура тривала довго, бо в таборі був лише один градусник. Доки один його тримав, Бечка іншому оглядав горло. Він вважав себе великим спеціалістом по горлу. Його мати служила прибиральницею саме в тій лікарні, де лікували вухо, горло і ніс.
— Розкрий-но дужче пащу, — говорив Бечка, заглядаючи кожному в рот, а через те, що він був низький на зріст, то ставав при цьому навшпиньки.
Потім він глибокодумно об'являв:
— Та-ак… Почервоніння… Погані справи…
Він ладен був учепитися в кожного і тягти в госпіталь.
Але кому хотілося лягати в госпіталь у таку спеку! І справжній хворий не признався б у своїй хворобі. Кінець кінцем усім це набридло. Набрид Бечка, який своїми бровами залазив у рот, набрид безглуздий термометр… І Мишко бачив, що його витівка нічого не дасть. Хіба здорову людину переконаєш, що вона хвора? Мишко махнув на все рукою. Нічого не вдієш, доведеться завтра звільнити челядню. Доведеться розстатися з такою чудовою можливістю проникнути в будинок і оглянути бронзового птаха.
І все ж рятівник з'явився… З'явився він в образі змученого і стражденного Кита, який щохвилини стогнав і хапався за живіт. Кит об'ївся!
Мишковим радощам не було меж. Кит, звичайно, видужає, не вперше він об'їдається. Полежить день-другий і встане, наче нічого й не було. Ясно, він об'ївся, коли їздив з Славиком у Москву по продукти. Але Мишко не допитувався, чим об'ївся Кит. Важливо, що він справді-таки об'ївся, а це найголовніше і найприємніше. Завтра приїде лікар, дасть йому касторки або англійської солі, а зараз його треба покласти на місце Севи, якого вже тримали буквально силоміць.
Кита негайно ж поселили в челядню. Сева щодуху кинувся бігти від неї якнайдалі.
Коли «графиня» дізналася, що замість одного хворого в будинку з'явився інший, вона нічого не сказала. Повернулась і вийшла. Але незабаром приїхав лікар. А Мишко ж його не викликав.
— Що знову трапилося? — спитав лікар. Він зліз із дрожки і прив'язав коня до дерева, хоч при першому ж погляді на важкого, ледачого коня було зрозуміло, що він і сам не зрушить з місця.
— Ще один хлопець у нас серйозно захворів, — повідомив Мишко.
— Поглянемо, — похмуро промовив лікар, прямуючи до будинку.
Огляд Кита підтвердив, що він справді хворий. Лікар навіть припускав, що в нього дизентерія. Але Мишко пояснив, що такі розладнання шлунка у Кита бувають систематично, приблизно раз на два тижні.
Лікар виписав ліки і попередив, що хворому не можна майже нічого їсти, чим дуже засмутив Кита.
Потім, ще більше насупившись, лікар вийшов до «графині», яка чекала його біля веранди.
Про що вони там розмовляли, Мишко не чув. Через деякий час лікар повернувся зовсім похмурий і, від'їжджаючи, сказав:
