— Tant pis! Гадаю, це піде їй на користь! — І, стишивши голос так, щоб я все-таки могла її чути, вона додала:— Я її помітила, а вже я вмію читати людські обличчя. Вона має ті самі вади, що й усі ґувернантки.
— Які ж вони, пані? — голосно запитав містер Рочестер.
— Я скажу це тільки вам на вухо, — відповіла та й тричі виразно кивнула тюрбаном.
— Ви розпалили мою цікавість, і її треба негайно погасити.
— Спитайте Бланш, вона стоїть ближче до вас, ніж я.
— О, не відсилайте його до мене, мамо! Я можу сказати тільки одне слово про все це поріддя — вони просто неможливі. Не те, щоб я дуже терпіла від них, навпаки, я сама більше залила їм за шкуру сала. Яких тільки штук ми з Теодором не виробляли нашим міс Вілсон, місіс Ґрей та мадам Жубер! Тільки Мері зі своєю млявою вдачею не була з нами у спілці. Найвеселіше було з мадам Жубер. Міс Вілсон була жалюгідна, квола істота, слізлива і слабодуха, і дратувати її нам здавалося не вельми цікаво, а місіс Ґрей, цю товстошкіру простачку, ніщо не брало. Ну, а бідна мадам Жубер! Ніби й тепер бачу, як вона лютує, коли їй часом урветься терпець. Порозливаємо чай, порозкришуємо хліб з маслом, а потім підкидаємо книжки аж під стелю або влаштовуємо котячий концерт, вибиваємо лінійками об столи чи щипцями об камінні ґрати. Теодоре, ти пам'ятаєш ті веселі дні?
— Ну звичайно, пам'ятаю, — спроквола відповів лорд Інґрем. — Стара, бувало, як закричить: «Бридкі, погані діти!» — і тоді ми давай вичитувати їй за те, що вона береться вчити таких розумних дітей, як ми, коли сама нічого не тямить.
— Атож, Теді. І я ще помагала тобі варити воду з твого бідолашного вчителя, містера Вінінґа — плаксивого пастора, як ми його прозивали. Він і міс Вілсон насмілилися закохатись одне в одного — принаймні нам так здалося. Ми помітили їхні погляди й зітхання, що їх ми тлумачили як ознаки de la belle passion, і про наше відкриття невдовзі знали всі. Оця історія і стала приводом, щоб викинути той непотріб з нашого дому. Люба наша матуся, коли довідалася про це все, добачила в цьому аморальність. Правда, мамо?
— Авжеж, моя ягідко! Я і мала слушність. І ось чому: є тисяча причин, через які не слід допускати фіґлі-міґлі між ґувернантками і вчителями в добропристойному домі. По-перше...
— Ой згляньтеся, мамо! Не перераховуйте! Хіба ж ми самі їх не знаємо: поганий приклад для невинних дитячих душ, неуважність та нехтування своїх обов'язків, далі єднання і взаємна підтримка, а звідси — зухвальство, бунт і цілковитий непослух. Чи не так я кажу, баронесо Інґрем з Інґрем-Парку?
— Моя ліліє, ти, як і завжди, кажеш правду.
— Ну то годі вже. Поговорімо краще про щось інше.
Емі Ештон або не чула цих слів, або не зважила на них і промовила своїм тихим дитячим голосом:
— Ми з Луїзою й собі дратували нашу ґувернантку, але вона була дуже добра і терпіла геть усе. Ніщо не могло її розсердити. І вона ніколи нам не перечила.
Правда, Луїзо?
ніколи. Ми робили, що хотіли: нишпорили по її шухлядах, порпались у її робочій сумці. Вона була дуже лагідна й давала нам усе, хоч би що ми попросили.
— Можна подумати, — глузливо скрививши губи, сказала міс Інґрем, — що в нас вечір спогадів про ґувернанток. Я ще раз пропоную змінити тему розмови. Містере Рочестер, ви мене підтримуєте?
— Панно, я підтримую вас у цьому, як і в усьому іншому.
— Тоді доведеться самій узятися за це. Синьйоре Едуардо, ви сьогодні в голосі?
— Донно Біанко, якщо ви наказуєте, я буду в голосі.
— Тоді, синьйоре, даю вам королівський наказ: наладнайте ваші вокальні органи до співу!
— Хто ж відмовиться від ролі Річіо при такій чарівній Марії?
— Хай йому всячина, вашому Річіо! — вигукнула вона і, стріпнувши кучерями, попрямувала до рояля. — Мені здається, що скрипаль Давід був дуже гидкою людиною. Чорний Босвел мені більше до вподоби. Я не шаную чоловіків, що не мають у собі чогось демонічного. Хай там історики пишуть про Джемса Гепберна, що хочуть, а я гадаю, що це був якраз той дикий і палкий герой корсар, якому б я, не вагаючись, віддала свою руку.
— Панове, чуєте! Хто з вас найбільше нагадує Босвела? — гукнув містер Рочестер.
— З усіх я б назвав вас, — кинув полковник.
— Слово честі, щиро вам за це дякую, — була відповідь.
Міс Інґрем ґраційно й гордо сіла за рояль, розправила свою сніжно-білу сукню і заграла блискучу прелюдію, не переставши, однак, говорити. Вона була сьогодні чарівна, як ніколи. І її слова, і вираз обличчя ніби були призначені викликати захоплення, ба навіть поклоніння слухачів. Вона, либонь, збиралася показати їм усю свою відчайдушну сміливість.
— Та й нудить мене від сучасних юнаків! — вигукнула вона, швидко перебираючи пальцями клавіші. — Нещасні, нікчемні істоти! Бояться виткнути носа за хвіртку татусевого парку й ніколи не вийдуть з нього без маминого дозволу й супроводу! Ці створіння думають тільки про красу свого обличчя, про свої білі ручки та маленькі ніжки. Нібито чоловікові потрібна краса! Нібито здатність чарувати не є винятковий привілей жінки — її законна, успадкована властивість! Негарна жінка — пляма на прекрасному образі природи, що ж до чоловіків, то з них досить сили й відваги, їхній девіз — полювання, стрільба й війна, а все інше для них не існує. Такий був би й мій девіз, якби я була чоловіком.
Якщо я колись вийду заміж, — сказала вона, помовчавши, — то мій чоловік не буде моїм суперником, а моєю протилежністю. Я не терпітиму конкурента біля свого трону, де тільки я буду необмеженим володарем. Я хочу, щоб чоловік милувався тільки мною, а не своїм власним відбитком у дзеркалі. А тепер, містере Рочестер, заспівайте, а я вам приграю.
— Я весь до ваших послуг.
— Ось тут пісня корсара. Адже ви тепер знаєте, як я до них ставлюся. Отже, з цієї нагоди заспівайте con spirito.
— Накази з вуст міс Інґрем надихнули б і глечик збираного молока.
— Тож шануйтеся, любий! Коли ви не заспіваєте так, щоб мені сподобалось, я присоромлю вас, показавши, як це робиться.
— Це буде нагорода за мою нездатність. Як би я хотів провалитися!
— Не смійте цього робити! Коли ви навмисне фальшуватимите, я призначу відповідну кару!
— Міс Інґрем! Вам слід бути поблажливою, бо можна накласти таку покару, що її ніхто не здужає витримати.
— Не розумію! Поясніть! — наказала молода леді.
— Пробачте мені, панно, це не потребує пояснення. Хіба ж ваше серце не підказує вам, що вже ваші насуплені брови — найстрашніша покара?
— Співайте! — сказала вона і з запалом почала награвати.
«Тепер пора забиратися геть», — подумала я собі. Та звуки, що полилися після того, спинили мене. Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер має чудовий голос. І це була правда. Він мав глибокий могутній бас, куди вкладав усю душу й усю силу своєї оригінальної вдачі. Цей голос ішов прямісінько від серця й безмежно його хвилював. Я почекала, поки завмер останній глибокий і потужний звук і знов задзюркотів струмок розмови. Тоді я й покинула свій закуток і вийшла через бокові двері, які, на щастя, були близько. Звідти до холу вів вузенький коридор. У холі я помітила, що в мене розв'язався шнурок черевика. На першій приступці я стала на одне коліно, щоб зав'язати його. Саме тоді двері їдальні рипнули і звідти хтось вийшов. Я хапливо підвелася й зустрілася віч-на-віч з містером Рочестером.
— Як поживаєте? — спитав він.
— Дуже добре, сер.
— Чому у вітальні ви навіть не підійшли до мене?
Це саме могла спитати і я. Та я не зважилася на таке питання.
— Я не хотіла вас турбувати, та й мені здалося, що ви були зайняті, сер.
— Що ви робили, поки мене не було?
— Нічого особливого: як завжди, вчила Адель.
— І стали ще блідіші, ніж доти. Я це помітив, щойно глянув на вас. Що з вами?
— Абсолютно нічого, сер.
— Чи не застудилися ви тої ночі, коли мало не втопили мене?
— Нітрохи.
— Вертайтеся до вітальні. Ви пішли зарано.
— Я стомлена, сер.
Якусь хвилину він дивився на мене.
