Що ж до уст, то вони люблять часом сміятися. І вони не таять нічого, що збагне розум, тільки мовчать про те, чим переповнене серце. На цих жвавих і виразних устах не лежатиме вічно печать мовчазної самотності: ці уста готові багато говорити, часто усміхатися й вітати співрозмовника добрим словом. Ця риса теж сприятлива для щастя.
З усіх цих рис хіба що тільки чоло вороже щасливій долі. Воно неначе проголошує: «Я можу жити сама, коли самоповага й обставини змусять мене до цього. Мені не треба продавати душу, щоб купити щастя. Я успадкувала від природи скарб, який не дасть мені пропасти, коли мене покинуть усі радощі або якщо за них доведеться платити дорого, надто дорого для мене». Чоло далі каже: «Мій розум твердою рукою тримає віжки вдачі і не дозволить нерозважному серцю затягти мене в безодню. Хай пристрасті вирують і шаленіють, мов ті дикуни-ідолопоклонники, хай бажання малюють мені хоч які принадні картини, та останнє слово завжди скаже все-таки твердий глузд, а вирішальну силу матиме тільки голос розуму. Хай землю руйнують землетруси, хай навкруги лютують бурі і палають пожежі, — я слухатимусь тільки цього внутрішнього голосу, вірного служника мого сумління». Добре сказано, лобе! Твою заяву взято до уваги. Твої задуми чесні, їх погоджено з голосом совісті й розуму. Я знаю, як хутко мине молодість і зав'яне її цвіт, коли в келиху щастя буде хоч краплина сорому або бодай натяк на докори сумління. Я не хочу ні жертв, ні смутку, ні відчаю — все це мені не подобається. Я хочу рятувати, а не губити, заслужити вдячність, а не викликати гіркі сльози... Жодної сльозинки не хочу я бачити! Хай на моїй ниві зійдуть усмішки, радість, ніжність. І так має бути. Я знаю, що верзу це все ніби в солодкому сні. Як би мені хотілося продовжити цю мить у вічність, хоч я й не наважуюсь. Я ще тримаю себе в руках. Я, хоч би що, а не зламаю присяги. Встаньте, міс Ейр, ідіть. Комедії кінець.
Де я? Чи це у сні чи наяву? Невже я спала? А може, сплю й досі? Голос старої жінки змінився. її мова, жести — все раптом здалося мені знайомим, ніби моє власне обличчя в дзеркалі, ніби слова, що їх вимовили мої власні уста. Хоч я й підвелася, але не пішла геть. Приглянулася, перегорнула вогонь і знову приглянулась. Однак циганка ще нижче насунула капелюх, затулила пов'язкою обличчя і на мигах наказала мені вийти. Вогонь освітив її витягнену руку. Збуджена й наполохана своєю підозрою, я зразу звернула увагу на цю руку. Ця рука могла належати швидше особі мого віку: не зсохла долоня, гладенькі пальці, на мізинці блищав масивний перстень. Схилившися вперед, я глянула на нього й одразу впізнала перстень, який бачила вже сотні разів. Я ще раз глянула на обличчя. Тепер циганка більше не відверталася. Навпаки, вона скинула бриля й хустку, і я побачила голову.
— Тепер пізнаєте мене, Джейн? — спитав знайомий голос.
— Скиньте ще й червоний плащ, сер, тоді...
— Зав'язка затяглася у вузол — допоможіть мені...
— Розірвіть її, сер.
— Ну от і все. Годі грати комедію. Переді мною стояв містер Рочестер.
— Звідки у вас така дивна ідея, сер?
— А проте вийшло непогано? Правда?
— У дам ви мали успіх.
— А у вас ні?
— Зі мною ви забули, що ви циганка.
— Коли не циганка, то хто? Хіба що я сам?
— Ні, ще хтось інший. Одно слово, ви, мабуть, хотіли щось у мене випитати, або, навпаки, змусити мене в щось повірити. Ви верзли нісенітницю, щоб і я робила те саме. Навряд чи це гарно, сер.
— Ви пробачите мені, Джейн?
— Стривайте, нехай я все пригадаю. Коли я після тверезого роздуму знайду, що наплела не дуже багато дурниць, то спробую вам пробачити. І все-таки це негарно.
— 0! Ви були дуже коректні, дуже обачні, дуже розважні.
Я пригадала всю нашу розмову. І заспокоїлася. Справді, я чомусь із самого початку була насторожі. Я підозрювала, що це якась містифікація: циганки й ворожки не вживають таких висловів, як ця стара жінка, та й я ще помітила її неприродний голос і те, що вона ховала своє лице. Тільки я підозрювала в циганці Ґрейс Пул — цю живу загадку, цю незбагненну таємницю, і аж ніяк не думала, що це може бути сам містер Рочестер.
— Про що ви думаєте? — запитав він. — І що означає ваша сумна усмішка?
— Я просто спантеличена й вдоволена собою, сер. Дозволите йти?
— Ні, стривайте хвилину і скажіть мені, що роблять мої гості у вітальні.
— Певно, обмінюються враженнями про циганку.
— Сядьте й розкажіть, що вони там про мене кажуть.
— Я б не хотіла бути тут довше, сер: скоро вже одинадцята година. Чи знаєте ви, що після вашого від'їзду прибув ще один гість?
— Гість? Ні. Хто б це міг бути? Я нікого не жду. Він поїхав?
— Ні, він каже, що знає вас давно і що може дозволити собі перебути тут до вашого приїзду.
— Хто ж він у біса такий? Він не казав?
— Його звати Мейсон, сер. Він прибув з Вест-Індії, із Спаніштауна на Ямайці, коли я не помиляюся.
Містер Рочестер стояв коло мене, взявши за руку, наче хотів посадовити в крісло. Коли я сказала «Мейсон», він мимоволі стиснув мою руку. Усмішка застигла на його вустах. Здавалося, йому забило дух.
— Мейсон! З Вест-Індії! — промовив він, пополотнівши, і, мов заводна лялька, ще тричі повторив: «Мейсон! З Вест-Індії». І за кожним разом полотнів ще більше. Видно, мої слова його неабияк стривожили.
— Вам недобре, сер? — запитала я.
— Джейн, ви вдарили мене обухом по голові... обухом, чуєте? — Він похитнувся.
— Зіпріться на мене, сер!
— Джейн, ви вже якось підставляли мені ваше плече, тож підставте ще один раз. Ось вам моя рука. Він сів і всадовив мене коло себе. Він тримав мою руку в своїх долонях і гладив її. В його погляді я читала страх і занепокоєння.
— Мій маленький друже, — мовив він, — як би я хотів опинитися з вами одною десь на безлюдному острові, де б усі страхи, турботи й бридкі спогади покинули мене.
— Чим я можу стати вам у пригоді, сер? Я віддам своє життя, коли це потрібно.
— Обіцяю вам, Джейн, що коли шукатиму допомоги, то звернуся тільки до вас.
— Дякую, сер, кажіть мені, що робити, і я принаймні докладу всіх зусиль...
— Принесіть мені, Джейн, склянку вина з їдальні. Там зараз вечеряють. І подивіться, чи Мейсон з ними та що він робить.
Я вийшла. Застала товариство в їдальні за вечерею, як і гадав містер Рочестер. Вечеряли не за столом, а стоячи, кожен брав з низького столика, що хотів: гості стояли купками з тарілками й келихами в руках. Всі були у веселому настрої, у кімнаті лунав сміх і жвава розмова. Містер Мейсон стояв коло вогню, балакаючи з полковником та місіс Дент і, як і решта, здавався веселим. Я налила в келих вина (коли я це робила, міс Інґрем нахмурила брови: вона, мабуть, подумала, що я дозволяю собі забагато) і повернулася до бібліотеки.
Страшна блідість уже зійшла з лиця містера Рочестера, і він здавався тепер дуже спокійним і рішучим.
— П'ю за ваше здоров'я, моя розрадо! — сказав він, взявши вино. Тоді випив і віддав мені келих. — То що вони роблять, Джейн?
— Сміються та балакають, сер.
— Не супляться, не мають таємничого виразу, ніби почули щось дивне?
— Зовсім ні. Навпаки, вони дуже-дуже веселі.
— А Мейсон?
— Він також сміється.
— Що б ви робили, Джейн, якби всі ці люди прийшли сюди і оплювали мене?
— Коли б могла, сер, то повиганяла б їх з кімнати. Він ледь усміхнувся.
— А якби я пішов до них, а вони б тільки глянули на мене холодно і, глузливо перешіптуючись, покинули б мене, що тоді? Пішли б і ви з ними?
— Мабуть, що ні, сер. Мені більше до вподоби було б лишитися з вами.
— І втішати мене?
— Так, сер, я старалася б полегшити ваше горе.
— А якби вони прокляли вас за це?
— Навряд чи я б знала про їх анафему, а коли б і знала, то мені було б це байдуже.
— І, рятуючи мене, ви зневажили б громадську думку?
— Я зробила б це для кожного друга, який вартий моєї прихильності. А ви, я певна, варті.
— Верніться тепер до їдальні, підійдіть тихенько до Мейсона і скажіть йому на вухо, що містер Рочестер приїхав і хоче його бачити. Приведіть його сюди, а тоді лишіть нас.
