Розгублений, не здатний працювати на повну силу, він усе ж пішов до колишнього туристичного центру. Щоб не наштовхнутися на поліцію, обрав лісову стежку, яка круто піднімалася вгору вздовж зораного під пар поля, де туман, що слався над землею, мовчазно відбивав місячне сяйво. Мінусові температури минулого тижня змінилися відлигою, повітря було важким і вологим. Грім спостерігав за тим, як його дихання утворює хмарки у темряві.
За кілька хвилин він пошкодував, що обрав лісову стежку.
Він пришвидшив ходу, освітлюючи собі шлях мобільним телефоном. Кущі болиголовів зліва стояли масивною чорною стіною. В інших куточках цих пагорбів — трохи на північ звідси або ж далі на захід — люди вигулювали собак, виходили на вечірні прогулянки, а літніми вечорами — кохалися. Тільки не тут, не в цьому проклятому місці. У Блек-Спрінзі ніхто не гуляв після того, як наставала темрява.
…А ще — очі того хлопчака.
Як взагалі можна було таке з собою зробити? Чи то Катаріна сама примусила його зробити це, чи то вона показала йому щось таке, від чого втрачаєш розум, і йому захотілося осліпити себе, моторошно зімітувавши саму відьму? Як далеко простягався її вплив?
Зненацька в його голові виникла картинка, як Джоселін трощить чайник із ромашковим чаєм об відьмине обличчя, але цього разу, коли розлетілися осколки скла, кров ринула вже з його власних очей, він спіткнувся і покотився сходами донизу.
«Візьми себе в руки, недоумку.»
Але він ніяк не міг заспокоїтись. Щось незвичне було в тому, що раптом саме в цю мить піднявся вітер, у тому, як він розмахував у небі кронами дерев. Роберт Грім пришвидшив крок, намагаючись не дати пітьмі оволодіти ним. Він був сам у лісі, і його сумніви та його сум’яття почали набувати чіткіших обрисів, а відтак з’явилися конкретні запитання. Як це могло статися? За майже тридцять років служби Гріма на посаді шефа Відьмоконтролю Катаріна ніколи ні на кого так не нападала. Останніми, кого вона примусила до самогубства, були люди, які в далекому шістдесят сьомому обрізали їй шов у кутику рота, і з того часу на її рахунку не було жодної подібної жертви. Усі знали, що може зробити з людиною Катарінин шепіт, і ніхто ніколи не ризикував, підставляючи йому свої вуха. Так, Тайлер із друзями отими своїми витівками та кліпами гралися з вогнем, проте Тайлер був кмітливим хлопцем і ніколи б він не припустився такої жахливої помилки. Тепер, коли вже було запізно, Грім мучився від думки, що, можливо, він прийняв хибне рішення, не розповівши раді про те, що робив Тайлер.
«Еге ж, друже, якби той розум спереду, що тепер позаду. Як не крути, приховавши цю таємницю, ти не зробив йому жодної послуги.»
Грім зупинився й оглянувся. Щось ворухнулося на стежці позаду нього.
Ноги почали ковзати з покритих шаром криги коренів дерев, але він утримав рівновагу. Хто б там не рухався — може, то був просто туман, а, може, то його власна уява виробляла з ним такі штуки, — в будь-якому разі ворушіння припинилось. Грім кинувся бігти, його гнало відчуття того, що забиратися звідси треба негайно. Це відчуття вразило його за одну мить — суміш несподіваного, ірраціонального страху та моторошного передчуття неминучого жахіття.
Дійсно, насувалося щось страхітливе.
Спіраль причинно-наслідкового зв’язку закручувалася вниз, і всі ці події були її елементами. Канцелярський ніж, що покраяв Катарінину грудь. Загибель собаки. Заклятий струмок. Каменування, а потім божевілля у місті. Джейдон, який під катуванням балансував на межі життя та смерті, але вижив. І тепер — Тайлер.
«Діти копали ями за стінами поселення, приносили ящики з-під фруктів та, зображаючи похоронну ходу, клали їх до могил. Батьки гадали, що діти одержимі, а саму гру вважали поганим передвістям.»
Здригаючись від гострого болю в боці, Грім повернув на гравійну доріжку, що вела повз старий дім Хоупвелів, і нарешті дістався Діп-Голлоу-роуд. Вулиця була добре освітлена, і він непевною ходою попрямував до колишнього Пополопенського туристичного центру.
На краєчку даху, над фризом сиділа сіра сова. Птах дивився на нього зловісними, блискучими, хижими очима. Сам не розуміючи чому це видовище наповнило його передчуттям катастрофи і мороку, Грім гучно ляснув долонями, щоб відігнати птаха. З тривогою помітив, що сова не те що не ворухнулася, а навіть очима не кліпнула. Тільки коли Грім підняв камінь і щосили жбурнув його, тоді вона сплеснула сильними крилами і полетіла геть.
Пройшовши всередину, Грім дізнався, що Катаріна з’явилася на кухні одного з будинків у Лоуер-Саут. Він викликав Клер і Марті, наказав їм прибути до будинку, забрати мешканців до «Пойнт-ту-Пойнту» і не спускати з відьми очей ані на секунду. Повідомлень про нещасні випадки серед жителів внаслідок інциденту з ромашковим чаєм не надходило. Грім залишився у центрі управління і почав вивчати записи камер спостереження. Він прокручував кадри, перемотуючи записи назад і вперед, вдивлявся у них. Він побачив, як Метт іде додому з автобусної зупинки. Він бачив оманливий спокій за темними вікнами будинку Грантів. Звідки взявся той присмерк, у якому перебував Тайлер перед смертю? За ці півтори години між приходом Метта додому зі школи і прибуттям батьків до гаража не було нічого, абсолютно нічого. Порівняно із драмою, що розгорталася всередині, то була картина сюрреалістичної, моторошної повсякденності.
З лікарні св. Луки зателефонував Воррен. Стів Грант залишився у Блек-Спрінзі з Пітом Вандермеєром і співробітником бюро ритуальних послуг і мав прибути пізніше. У Метта було тяжке шлунково-кишкове отруєння внаслідок поїдання поганок, але принаймні його життю нічого не загрожувало. Лікарі у цей час займалися його очима, проте не було ніякої гарантії, що їх вдасться врятувати. Воррен просив дозволу залишитися у Ньюбурзі на той випадок, якщо хлопець прийде до тями і почне говорити, що було малоймовірним, але така можливість існувала.
Грім поклав слухавку. Почавши обмірковувати різні варіанти того, як йому діяти, щоб приховати від сторонніх суспільний шок у місті, він, проте, був не в змозі позбутися відчуття того, що він нехтує чимось важливим, і варто було б з’ясувати, у чому воно полягає, поки не сталося катастрофи. Ця думка гула в його голові, ніби похоронний дзвін. Він намагався зосередитись на практичних речах. Що він має запитувати у батьків? Яку інформацію можна дозволити розповсюджувати? Де влаштувати похорон: у місті чи поза ним? І що робити, якщо Катаріна під час похорону з’явиться перед усіма друзями і родичами з інших місць, ніби піроманка, що прийшла помилуватися влаштованою нею ж самою пожежею?
«Можливо, вона усе це спланувала. Можливо, смерть Тайлера — це частина якогось темного, заздалегідь укладеного сценарію?»
Грім підстрибнув, ніби хтось вимовив ці слова уголос. Виряченими очима, відчуваючи, ніби сама його плоть почала сповзати по кістках, він дивився на свій мобільний телефон, що лежав поряд на столі. А за дві секунди той почав дзвонити. То була Клер.
— Алло.
— Роберте, вона зникла. Щезла секунду тому.
Спочатку він не зрозумів, звідки у кімнаті взявся важкий, затхлий, трупний сморід. «Гаразд, тоді приїжджай…», — почав було він, але тієї ж миті почув шепотіння. Грім обернувся, і його погляд зупинився на понівеченому, кошмарному обличчі Катаріни ван Вайлер. Її покалічені губи стиснулися у посмішку, туго натягнувши шви. Відкритий кутик рота зліва ворушився з граничною старанністю, і до його мозку почали проникати її спаплюжені слова. Зойкнувши, Грім випустив мобілку, похилився назад, перекинувся через стіл, збивши звідти на підлогу коробку з ручками, і плюхнувся поряд із нею з іншого боку.
Спокійно й обережно крокуючи, Катаріна обійшла навколо столу і стала перед ним.
— Роберте! Роберте! — доносився з телефону голос Клер.
Грім відповзав на дупі все далі, а відьма Чорної скелі підходила ближче і ближче, тихо ступаючи босими сірими ногами. Її нігті були хворобливо жовтого кольору, довгі і загнуті на кінчиках. Залізні ланцюги бряжчали на сухому тілі. Охоплений шаленою панікою, Грім наскочив на великий екран і прослизнув у куток… еге ж, завжди його заганяють у кут.
