Ольга дивиться на Нестора сухими, недовірливими очима: щирий стрийко з нею чи вважає за дитину, якій не слід знати всієї правди?
— Як це так, стрийку? Він убив татка, бо якби не той «тип» (знову з очей ринули сльози), то татко міг би ще жити. Ми всі ходили б біля нього і він пожив би ще.
А тамтой убив нам татка, — і це має йому… так… безкарно минутися?
Нестора щораз більше хилить на сон.
— Ну, ну… так зовсім… безкарно… — белькоче, засинаючи, — це їм не обійдеться, мала. Але ні мені, ні тобі не треба встрявати в цю справу… Слухай, ти не могла б мені винести з хати яку подущину? Я б собі тут трохи передрімнув…
* * *
Через кілька днів, ідучи з лікарні, не заглядаючи навіть до себе (ще й досі гнітила його ота Бровко), пустився Безбородько одразу в напрямі вулиці Куліша.
Була це звичка, що в основі мала грубу фізіологічну причину. Безбородько любив добре попоїсти. Але навіть не це. Кінець кінцем, незважаючи на свої витрати, міг дозволити інколи собі сто грамів шинки чи тістечко до кави. Досить було б, як то кажуть, кинути пані Бровко злотого на стіл і замовити собі ласощі, але це було не те саме, що в Річинських, Підвечірки або вечері у Річинських супроводила особлива атмосфера, майже урочистий ритуал накриття столу, а над усе — неабияка уважність до його особи.
«Доктор не любить яєць на м'яко», «Доктор любить солодку муштарду», «Доктор воліє редьку без сметани», «Доктор заквашує тільки цитриною» і т. д. І т. д.
Це було не тільки приємно. Це було до деякої міри навіть потрібно, аби зростати у власних очах.
Минаючи вікно кухні, Безбородько заздалегідь виробляв собі нюхове передчуття того, що буде на вечерю. Ця невинна, тільки йому одному відома гра загострювала апетит, збільшуючи такий потрібний для кожного травлення птеалін у шлунку.
Мариня часто міркувала, чому доктор заходить з подвір'я, а не з фронту через веранду, і загадка ця так і лишилась для неї нерозв'язаною.
Але сьогодні інше звернуло його увагу на кухонне вікно. У першій кімнаті від кухні, в так званій їдальні, хтось сварився так голосно, що слова вилітали через відчинене вікно аж надвір.
Безбородька вразило найбільше те, що голос належав не Зоні, яку завжди вважав за істеричку. Кричала Слава, а може, навіть Неля. Нахилився, буцімто зашнурувати черевика, і чув, як Слава, так, здається, це була таки Слава, кричала:
— Маю вже досить тієї комедії! Що — не кричи?! Досить! Досить того комедіянства! Я гадала, що з сорому під землю провалюся. Радьте собі, як знаєте, але моя нога ніколи-ніколи більше там не буде!
Чиїсь голоси, серед яких виділявся плаксивий голос Олени Річинської, взялися зацитькувати її. Хтось кинувся зачиняти кухонне вікно. Доктор Безбородько підвівся і пішов.
Відчинила йому двері сама Катерина. Хоч намагалась робити усміхнене обличчя і зальотно підставила йому щоку для поцілунку, не міг не помітити її великого хвилювання. На шиї і лівій щоці пашіли нерівні плями, а рука, яку взяв у свої долоні, була холодна.
В їдальні не застав уже нікого. Знав, що за хвилину тут відбулась якась неприємна сцена, але не хотів розпитуватися, хоч цікавість дошкуляла йому, мов спрага.
Сподіваючись, що тим наверне Катерину до відвертості, обійняв її за плечі і ніжно, хоч незграбно, пригорнув до себе. У великій втомі примружила очі, зітхнула глибоко, і здалося Безбородькові, що зразу ринуть в неї або сльози, або слова.
«Що сталося?» — хотів було запитати, але Катерина лагідно, проте рішуче увільнилась з обіймів, поправила зачіску і усміхнулась. Усмішка твереза, майже весела заперечувала підозру, що в цьому домі діялось будь-що прикре.
— Як це гарно, що ти сьогодні прийшов раніше. Знаєш, мені чомусь дуже хотілося, щоб ти сьогодні скоріше прийшов.
«Бреше чи правду каже? — подумав Безбородько. — А може, мені почулося, що вони сварились? Може, Слава тільки голосно наслідувала когось. Та мала має інколи свої витівки…»
Раптом за дверима почулась якась біганина, якісь суперечки, наче показалась Слава з заплаканими очима (а все ж таки сварились!) і покликала Катерину:
— Я перепрошую, на хвилинку…
Але та хвилинка тривала чверть години.
Нарешті все втихомирилося.
Катерина повернулась у їдальню усміхнена, а слідом за нею Мариня внесла вечерю.
Накрито до столу на дві особи. Власне, Катерина навіть не покуштувала нічого. Відмовилась тим, що сьогодні винятково пізно їли підвечірок.
— Ти повинна була на мене зачекати, — докоряв їй Безбородько, що прозвучало так любовно.
Катерина припала довірливо до його плеча і прошепотіла, майже притулившись устами до його щоки:
— Мені найприємніше дивитись, як ти їси…
Безбородько погладив її поблажливо по голові. Правда, при столі Катерина годила йому, як дитині. Ця уважність нагадувала йому Валю і, може, тому не вражала його в Катерині.
Коли вже закурив, Катерина делікатно нагадала йому, що третього треба було заплатити внески за радіоприймач і внески до медичного товариства. Чи не забув про це? Справді забув і тому тепер забідкався:
— Ай, чому ти мені раніше не нагадала? Я чисто забув про цю сплату і минулого місяця, здається, так само не вислав ні за радіо, ні за газети… Тепер кожного дня можна сподіватися нагадування від них. Вельми пристойно виглядатиме, коли листоноша принесе мені відкриту листівку… Які очі зробить пані Бровко? Ти ж знаєш, я маю у голові стільки справ, що годі мені про всі дрібнички пам'ятати…
Докір цей, замість прикрості, приніс Катерині насолоду. Був це один з випадкових доказів (на які від своїх заручин стала особливо чутливою) того, що Безбородько вже пов'язав її з собою.
Здивував Катерину трохи Безбородьків егоїзм, хоч і те віднесла на карб чоловічості нареченого: чому не подумав, які клопоти вона мала в той час?
Врешті погодились, що від сьогодні вона вирішуватиме всі дрібні його справи.
— Тебе не буде нічого обходити. Ти матимеш готові квитки й відтинки чеків. Добре? Ну, добре?
Усміхнувся вимушено і без запалу поцілував її в руку.
— Добре… добре…
Сказав, а подумав інше. Подумав, що добре буде тоді, як вона візьме на себе не тільки дрібні, але й грубші, і то зовсім грубі сплати. Але коли це буде?
Розмову, перервану появою Безбородька, закінчено по його відході. Катерина розпитувала тепер Славу спокійно і послідовно:
— Ти розкажи, як то було від самого початку…
Слава уже не гарячилася. Похмуро й сумовито розповідала свою прикру пригоду:
— А решту ти вже знаєш…
— Ні, я мушу знати все, — розсудливо зажадала Катерина, — я мушу з ним поговорити.
— Боже, який сором для родини! Господи, на що ми зійшли! — зойкала Зоня. Була блідою, обличчя їй затягнулось поволокою якоїсь нереальної, але видимої вже старості.
— Не роби таких гримас, Зоню, — врівноважено застерегла її Олена. Її, здається, найменше від усіх турбувала ця справа.
Слава повторяла:
— Та я вже тобі казала. Прийшла до крамниці, де, як завжди перед вечором, було повно людей. Хай, думаю собі, зачекаю. Я не люблю пнутися поза чергою.
— І зле зробила, — злосливо перебила її Зоня, — якраз треба було пнутися попереду всіх. Що значить? Хто ти є? Певно, коли прийдеш скулена і поруч з різними сторожихами та жінками робітників чекаєш своєї черги, то, звичайно, такий купчик дозволить собі поводитися з тобою брутально… За це я ручусь. Але прошу, прийди упевнено, ніс догори, розштовхни всіх і тицьни йому свою книжечку. Побачиш, чи наважиться хоч би слово писнути. Не бійся, мені не сказав би того, що тобі.
Катерина замахала рукою:
— Чекай, Зоню, чекай! Моралі на кінець! Тепер хай Слава говорить.
— Та я й кажу. Чекаю на свою чергу, але бачу, що він відпустив якусь жінку в хустині, що прийшла пізніше…
— Та зрозуміло ж, — не могла стримати себе Зоня, — коли ти прийшла і стала, мов сирота на багацькім весіллі, то й не дивно…
Слава замовкла зневажливо.
— Говори… говори… Я вже не скажу, — опам'яталась Зоня.
