Не знати чому, коли він думав про Грега Стілсона, йому пригадувався Френк Додд.
Сміх, та й годі. Він просто не може відчувати нічого про Стілсона, тільки раз побачивши його на екрані телевізора.
Тримайся від нього далі.
А це вже як він, Джонні, захоче. Може їхати, а може й не їхати. Поїде замість того до Бостона. Побачить якийсь новий фільм.
Та на той час, як він повернувся до свого котеджу й перевдягся, ним заволоділо дивне, гнітюче почуття страху. Чимось воно нагадувало давнього знайомого — давнього знайомого, якого в душі ненавидиш. Ні, він таки поїде в суботу до Бостона. Так буде краще.
Через багато місяців Джонні знов і знов відновлював у пам’яті ту суботу, 19 серпня, але так і не міг до ладу пригадати, як же він зрештою опинився в Трімбуллі. Виїхав він у протилежному напрямі, на Бостон, маючи намір подивитись у Фенвей-Парку гру «Червоних гетр», а потім, можливо, заїхати до Кембріджа й пройтися по книгарнях. А якщо залишаться гроші (із Четсвортової премії він послав чотириста доларів батькові, щоб той переслав їх до Східного медичного центру, хоч це була крапля в морі порівняно із сумою рахунків), то й відвідати кінотеатр «Орсон Уеллес», де йшов гучний бойовик «Чим жорстокіші вони приходять». То була непогана програма, та й день для її здійснення випав чудовий: безхмарний, теплий і лагідний, просто-таки чудовий день новоанглійського літа.
Джонні зайшов до кухні великого будинку, приготував собі три великі бутерброди з шинкою і сиром, поклав їх у старомодний лозовий кошик, знайдений у коморі, а тоді, трохи повагавшись, долучив до них шість бляшанок пива «Туборг». На той час він почував себе цілком добре, просто чудово. Йому й на думку не спадали ні Грег Стілсон, ні його самодіяльна охорона із «залізних вершників».
Він поставив кошик під сидіння «мерседеса» й вирушив на південний схід, до автостради 1-95. До цієї хвилини все було ясно. Та потім у голову полізло щось не те. Згадалася мати на смертельній постелі. Її обличчя, спотворене застиглою моторошною гримасою, скарлючена рука на укривалі, глухий голос, що долинав наче крізь вату.
Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?
Джонні додав гучності радіоприймачеві. Із стереодинаміків гримів добрячий рок-н-рол. Ось він проспав чотири з половиною роки, а рок-н-рол живе собі, не тужить. І хвалити бога. Джонні почав підспівувати музиці.
Він призначив тобі справу. Не тікай від неї, Джонні.
Гучні звуки радіо не могли заглушити материного голосу. Його мати мала сказати все, що хотіла. Сказати все, навіть із домовини.
Не ховайся в печері, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе.
Але велика рибина вже поглинула його. Тільки звати її не левіафан, а кома. Він пробув у її чорному череві чотири з половиною роки, і з нього досить…
Попереду з’явився похилий в’їзд на автостраду — і ось уже промайнув назад. Джонні так занурився в свої думки, що пропустив поворот. Примари минулого не хотіли відступати, не давали йому спокою. Дарма, при першій же нагоді він поверне назад, а тоді вже виїде на автостраду.
Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне.
— Ну годі вже, — пробурмотів він. Треба викинути з голови цю маячню, ото й тільки. Його мати була релігійною фанатичкою, і хай недобре називати її так, але це все одно правда. Рай божий у сузір’ї Оріона, ангели в летючих тарілках, підземні царства… По-своєму вона була не менш божевільна, ніж Грег Стілсон.
Ой, бога ради, не наражайся ти на того типа.
«Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!»
Він під’їжджав до Нью-Гемпширського шосе № 63. Ліворуч був поворот на Конкорд, Берлін, Ріддерс-Мілл, Трімбулл. Джонні, не усвідомлюючи, що робить, повернув ліворуч. Думки його блукали десь далеко.
Роджер Четсворт, далеко не наївний простак, сміявся з Грега Стілсона, так наче той перевершив Джорджа Карліна й Чеві Чейза[39], разом узятих. Це блазень, Джонні.
А коли Стілсон усього-на-всього блазень, то й немає ніяких проблем, хіба не так? Симпатичний химерник, щось ніби незаповнений бланк, на якому виборці напишуть послання іншим кандидатам: «Ви, добродії, такі нікчеми, що ми вирішили обрати на два роки цього бовдура». А може, зрештою, оце і все, що являє собою Стілсон? Безневинний придурок, тільки й того? Може, й зовсім нема чого зіставляти його із зловмисним маніяком і вбивцею Френком Доддом? А проте… не знати чому… Джонні зіставляв.
Дорога попереду розгалужувалась. Ліворуч — на Берлін і Ріддерс-Мілл, праворуч — на Трімбулл і Конкорд. Джонні повернув праворуч.
Але ж не буде ніякої шкоди в тому, щоб тільки потиснути йому руку, га?
Мабуть, таки ні. Ще один політик до його колекції. Хто збирає марки, хто монети, а він, Джонні Сміт, — потиски рук, і до того ж…
…і до того ж зізнайся: ти вже давно шукаєш у колоді темну карту.
Ця думка так прикро вразила його, що він мало не заїхав на узбіччя. Потім спіймав очима своє відображення в дзеркалі заднього огляду й побачив зовсім не те вмиротворене, всім задоволене обличчя, яке було у нього зранку. Тепер воно стало таким, як отоді на прес-конференції в лікарні і як тоді, коли він рачкував по снігу в міському парку Касл-Рока. Страшенно блідий, під очима темні, схожі на синці кола, надто різко проступили зморшки.
Ні. Це неправда.
Але то була правда. І тепер, коли вона зринала на поверхню, аж ніяк не випадало її заперечувати. За перші двадцять три роки свого життя він потиснув руку одному-єдиному політикові — в 1966 році, коли Ед Маскі виступав у їхній школі. А за останні сім місяців привітався за руку з добрим десятком визначних осіб. І хіба не перебігала щоразу в його свідомості потаємна думка: «Ану, що він за людина? Що він мені дасть про себе знати?»
Хіба не шукав він увесь цей час політичний відповідник Френка Додда?
Так. То була правда.
Але правда було й те, що про жодного з них, крім Картера, він майже нічого не дізнався, та й сигнали, які надійшли від Картера, не дуже його стривожили. Потиск Картерової руки не викликав у нього того моторошного відчуття, що виникло тоді, коли він тільки побачив Грега Стілсона на екрані телевізора. Йому здалося, що гру в усміхненого тигра — під шкурою звіра людина — Стілсон вивернув навиворіт. Під шкурою людини ховався звір.
2
Хоч як там було далі, та свій дорожній сніданок Джонні їв не на трибуні стадіону Фенвей-Парк, а в міському парку Трімбулла. Він приїхав туди невдовзі після полудня й прочитав на дошці оголошень, що зустріч з кандидатом відбудеться о третій.
Він подався до парку, сподіваючись знайти затишну місцинку й згаяти в самотині час, що лишився до початку мітингу, але там уже збирався люд: хто розгортав підстилки, хто розкладав провізію, хто що.
Трохи далі кілька чоловік опоряджували естраду. Двоє запинали невисокий бар’єр зоряно-смугастими полотнищами. Ще один, стоячи на драбині, чіпляв до заокруглого верху різноколірні паперові стрічки. Інші встановлювали звукову апаратуру, і, як Джонні зрозумів ще тоді, коли дивився репортаж Сі-бі-ес, то була не якась там дешевинка за чотири сотні доларів. На динаміках впадала в око марка «Алтек-Лансінг», і встановлювали їх дуже ретельно, щоб досягти об’ємного звучання.
Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи «Іглз» чи «Гейлз») працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.
Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.
