Форма входа
Книга онлайн » Разная литература » Современная зарубежная литература » Три листки за вікном - Шевчук Валерій Олександрович
Читем онлайн Три листки за вікном - Шевчук Валерій Олександрович
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
Той вирахунок людина має знайти сама. Через це й приходять до неї такі ночі, коли тьма зовсім непрозора, коли зникають із неба місяць та зорі, коли вікна запечатано сімома темними замками, а дверей із твого закапелка ніби й не існує. Тоді опиняєшся сам на сам перед собою, сумлінням своїм і пережитими днями. Тоді приходить велика, темна, мов ніч, самотність, а свічка горить і не згоряє, як і твої думки. В її вогнику спалюються нетлі, які пробивають усі сім шиб, що ними затулився ти від світу; в полум'ї тих свічок згоряють і думки, саме ті, недодумані чи додумати які бракує сили. Натомість очищується мозок, легкий розпач приходить у груди, як човен, і в нього, здається, ясне вітрило. Думки пливуть уже в тому човні, і, хоч тиша величезна навколо, – буря там, туман, і злітають величезні хвилі. Щось стогне і плаче – те, що вмирає, те, що зболене до кінця, – ось як воно буває в житті! Мені лишився тільки цей маленький світлий вогник, який розсіває ніч і в якому вже позгоряли всі нетлі. Тільки він світить мозкові, адже, попри все темне, що мучить людину, вона істота все-таки світляна…
Мене поставлено перед очі отамана, і той, пильно придивившись до мене, мовив:
– Щось він мені, товариство, по знаку! А з якого ти, хлопче, краю?
Й не мав уже найменшої сподіванки визволитися, тому сльози знову сипнули мені на щоки. Страх у кутку корчми розглядав власні вуса і всміхався.
– З полку Переяславського, – сказав я крізь сльози. – А з містечка Березані.
– Як, як ти сказав? – поставив супроти мене очі отаман.
– З Березані, – вже зовсім безнадійно сказав я, вважаючи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.
– А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син? Я ледве не захлинувся від плачу й попросив води. Козаки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати мені напитися. Мені миттю піднесено горня, і я, дзвонячи об нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скільки вистачило духу.
Тоді сказав отаман сотникові й козакам:
– Ви ж бо самі в його батьківській хаті були: пили і їли, коли йшло військо на турків у степи.
Він оповів детальніше, як це було. І мені пригадався далекий час, і брязкіт зброї, і те, як записую я кількість провіанту, і вусатий козак; дівки, що виглядають з-за тину; глечик, що хряснув і розпався, коли на нього ненароком сперся той козак; і сині квіти біля нашої хати, аж боляче давитися, такі яскраві; обличчя моєї матері, коли вітала гостей; голоси, що вранці лунко літали над вулицею; старий як світ собака, що ніяк не міг розклепити від сну очей і загавкати на прийд. Батько в козацькій одежі; купчасті хмари над головою, і жовтий дощ сонячного проміння, яке пядало в той день на містечко. Це все було пойняте густим серпанком, майже туманом, бо відтоді спливло немало часу; те минуле для мене перестало існувати, лише інколи, як сплеск весла, – спомин, а також далекий солодкий біль од того спомину і від того, що серпанок застеляє зір, спрямований чи туди, у минуле, яке вже ніколи не постане перед очима без того туманцю, але житиме, доки існуватиму в цьому світі.
Отож оповідав я козакам та отаманові свою історію, а тон туманець заливав мені очі, і не міг я позбутися м'якого, легкого видива: хати під стріхою, і мати, яка кличе курей Ті котяться, ніби грудки, розкидаючи лапами гарячу білкуряву, а вгорі, аж біля неба, поруч із хмарою, цвіте вишня Сонце заплуталось у неї між гілля, а мені здавалося, що це велика птиця заплуталась у дереві, здоровенна жар-птиця, що її побачивши, пізнав я незбагненний неспокій. Вона заспівала мені – колись я записав оці слова:
Ген, іде той, що йде, а назустріч – дороги,В манівці повертають чомусь його ноги.Манівці набридають – на стежку звертає,А як стежка не вабить, то просто блукає.Він іде, голова від думок заболіла,І не знає, куди вже звернути б хотіла.Він завмер од такої, як світ, дивовижі —Опинився-бо раптом на цім роздоріжжі…Так мені співала птиця-сонце, і це була незвичайна пісня. Якраз після того я вирушив у Київ, щоб вчитися в класі поетики, бо інфиму, граматику й синтаксис вже пройшов. Мати хотіла, щоб залишився я вдома, але я не міг її послухати: ті, кому покладено в душу неспокій, не мають власної волі. їх котить, як шалена вода каміння, і вони не встигають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомін, а вони в тому русі – його малі часточки… – Я оповів докладно свої пригоди, а коли звістив про те, як мої співподорожани-злодії кинулися на мене, наче звірі, побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей. На мить мені закололо в серці: не відав, чи сповіщати отаманові про цей їхній намір, чи ні. Язик мій розказував, а в мені сиділо два супротивники й переконували навперебій. «Треба, щоб вони були покарані, – казав один, – не мусиш лишатися байдужий до зла». – «Коли помстишся, – сказав другий, – то помножиш зло!»
Саме розповідав, як було вдарено мене ломакою, коли ж кинулися вороги мої в двері, щоб утекти. Проте воля вишня сильніша за наші помисли й бажання: у сінях утрапили вони в обійми до інших козаків, що саме заходили до корчми, – відразу їх зловлено й забито в колодки. З розбійників було здерто одежу й віддано мені, але я забрав тільки своє. Що ж пішло на меди, було сплачено з їхніх грошей, а мені все повернуто.
Не міг я, любий читальнику, й повірити в своє чудесне звільнення, настільки все сталося раптово. Розбійники сиділи забиті в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому, – міг і позбиткуватися з них. І відчув я дивну озлість, читальнику, – те почуття спалахнуло в мені коротко, але ніколи не забуду, як скочив я до своїх лютих ненависників і затрусив перед їхніми зловорожими обличчями своїм не вельми потужним кулаком. Але вони лише засміялися з моїх потуг зневажливо, хоч і не могли супроти мене, забиті в колодки, оборонятися. І відчув я: затоплює мені груди кволість – не міг помститися над збитошниками, щось мене знесилювало й утримувало. Руки мої безсило впали – безпомічно дивився я в нахабні очі своїх ворогів.
Не все тут мені зрозуміле, люб'язний читальнику, і це найбільше мене непокоїло й непокоїть. Чому вони, учинивши стільки злого, такі впевнені й незворушні, навіть знаючи про неминучу собі кару? Чому так незмигно й сміливо дивляться мені у вічі, начебто злочинець я, а не вони? І чому я, насправді в усіх трафунках безневинний, опускаю руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило мене пильніше зазирнути цим збитошникам у вічі, але не побачив там нічого. Тоді збагнув неперехідну істину: люди живуть в одному світі, але неоднаково. Світ наш – це мережа світців дрібних, отож і жили вони неспівмірно зі мною, у сферах, які не освітлює мій мозок. А ще я подумав про дивну змінливість долі нашої. Судді спершу повірили на слово їм, моїм лихим ворогам, і збиткувалися з мене, зовсім не зважаючи, що їх могли ошукати брехнею. Зараз так само легко повірили мені, бо один із них випадково знав мого батька.
Від таких думок гіркий смуток заволік моє серце, і не міг я дивитися в очі моїх ворогів – що знаю я про них і чи маю підставу їх карати? Але ні, подумалося мені, люди все-таки живуть одними законами й однакові почуття хвилюють їхні серця. Мені захотілося спитати цих людей, котрі дивляться на мене з відразою й насмішкою: чи не ліпше було б нам залишатися друзями, коли пустилися спільно в мандрівку? Чи не ліпше було б нам об'єднатися й присягти на побратимство? Чи не легше було б нам жити – не втрапляли б в отакі, як оце, нещастя.
Вимовляв ці слова подумки, докірливо дивлячись у вічі своїм катам, і цього разу мій погляд подіяв на них: почали вони погано лаятися й відганяти мене лихими словами. Я ж не став з ними змагатися, тільки повернувсь у той бік, де сидів і пив пиво Страх.
Був там і досі. Дивився на мене, навіть кухля відсунув, по якому стікала на стіл піна. Від піни довкола кухля лягла біла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на мене десь так, як мої вороги-співподорожани. Тоді мою голову осяяло світло, і за мить я придумав, а вже потім записав другу історію своєї «Мудрості передвічної».
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Три листки за вікном - Шевчук Валерій Олександрович бесплатно.
Похожие на Три листки за вікном - Шевчук Валерій Олександрович книги
- Ты знаешь, что хочешь этого - Кристен Рупеньян - Современная зарубежная литература