Серед тишi цього старого лiсу повiльно несла свої води спокiйна рiчка, неширока i невузька. Вона чимдалi ширше розливала свої води мiж пологими берегами, - прозора, коли виходила на сонячнi галявинки, чорна - в тiнистих нетрях лiсу.
Розповiдали, що ночами в цих хащах звучали пташинi голоси, якi промовляли щось, нiби люди, i зловiсно вили шакали; взимку блукали вовчi зграї; ранньої осенi - великi дикi кабани перетинали лiс вздовж i впоперек i доходили аж до сiл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.
Я не ходив у глиб лiсу, але знав, що там водяться рiзнi звiрi, бо шуба моєї тiтки була на заячому хутрi, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в свiтлицi над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.
Треба мати на увазi, що, розповiдаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив i сприймав в той час, коли менi було тiльки вiсiмнадцять рокiв i пiшов дев'ятнадцятий. Тодi, не знаю чому, лiс нiбито був якимсь бiльш таємничим i темнiшим, рiчка - повноводiшою i глибшою, виноград на виноградниках незрiвнянно солодшим i смачнiшим. Навiть дядькова хата здавалась менi бiльшою, а сад за нею - таким чудовим, що тепер навiть дивно: чи я став iншим, чи всi цi речi, якi вабили мої очi, були такими ж насправдi звичайними, дрiбними й сiрими, якими я бачу їх зараз.
Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, i менi завжди були чужi поетичнi химери, але в тi роки я все-таки дуже любив увечерi вилазити на якийсь горб за селом i звiдти спостерiгати захiд сонця, наближення ночi, аж поки над головою не почнуть лiтати кажани, а на потемнiлому небi не замерехтять незлiченнi золотi зiрки.
Я стояв, дивився i нiчого не думав - тiльки радiв. Це була дивна, тиха радiсть! Не знав, що мене бiльше радувало: золотий захiд сонця i череди худоби, якi повертались з пасовиська, чи далекi гори, що пiдняли свої фiолетовi плечi в рожевому заходi сонця, а може вози, повнi пшеницi, що з протяжним скрипом тяглися по битiй дорозi недалеко вiд мене.
Хлопчиком я був таким же замкнутим i холодним. Бувало встану раненько, як тiльки почую, що тiтка вийшла в сiни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пiчцi вогонь, сяду на високому триногому стiльцi i, розкривши рота, дивлюсь на полум'я i стежу, щоб не википiло молоко в закуреному казанку.
Чудовi були тi прохолоднi синюватi ранки, в яких вiдчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла бiля колодязя, i якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день вiдрi!
А тiтка тимчасом поставить бiля пiчки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворi Шарко крутить хвостом i дружньо позирає на мене.
Та ось дядько, взувши сандалi на босу ногу, пiдперезавши тоненьким ремiнцем полотнянi штани i накинувши свiтлий пiджак, вiтається зi мною ласкавою, приємною посмiшкою, знiмає з полички розмальований глечик, наливає чарку жовтої горiлки i одним духом випиває її. Потiм вiдламує окраєць хлiба, посипає сiллю i прожогом - надвiр.
Трохи згодом я бачив його верхи на бiлiй коняцi, - вiн виїжджав з ворiт урочисто, наче генерал, що має приймати парад.
I день розпочинався.
Я беру якусь книжку, залiзаю в один з плетених кошiв бiля комори, в яких ще лишилась торiшня кукурудза, i витягуюсь на ковдрi, розстеленiй на дошках. Книжка здебiльшого так i лежить нерозкрита. Iнколи прочитував одну-двi сторiнки. Але чи тому, що мошка мене турбувала, чи тому, що заважало сонце, а з читанням дiло не йшло, думки розбiгались, наче горобцi.
Потiм я йшов у поле. Цiкаво, що весь час мене тягло в поле, а лiс аж нiяк не приваблював. Не любив лiсу, - не був романтиком.
Я вглядався вдалину; надi мною пливла легенька бiла хмаринка, ластiвки, наче стрiли, прорiзали синяву неба. Всмiхався хмаринцi, махав рукою ластiвкам, а душу сповнювала знову та ж радiсть, схожа на пiсню - не сумну i не дуже веселу, але хорошу, наче її спiвав пташиний хор.
Далi спускався вниз, де починались хлiбнi лани. Найбiльше любив я ходити там, де працювала ланка тiтки Василки. Як тiльки вона побачить мене, - на її обличчi розквiтає посмiшка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жiнка з владною вдачею - справжнiй командир. Розмовляла вона бiльше посмiшкою, очима, а голос у неї був м'який i звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, пiднiме руку, i тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабiну. Менi не подобався гiркий запах бензину, стукiт моторiв: голова наморочилась, очi сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, - не любив романтики. Я вiддавав перевагу кiнним жаткам. Ех, сядеш у сiдло, а теплий вiтер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полiв i вiдчуваєш запах зiгрiтої пшеницi, розпеченої землi i ще чогось, ледве вловимого, - певно, трав, що буйно розрослись обабiч польової дороги.
Потiм я лягав пiд кущем терну, примруживши очi, дивився в небо, зблякле вiд спеки, i мучився над складанням вiршiв. У цих вiршах мелькала, наче крило голуба, косинка тiтки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрiю, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, i тому нiчого не виходило з моїх вiршувальних спроб. Навiть перед собою соромився, червонiв, помiтивши, що поринув у добирання рим i звучних слiв. Одне слово, був таким, як мiй батько, - суворою, дiловою людиною.
За обiдом я сидiв поруч тiтки Василки, сьорбав борщ iз загальної миски, i менi було соромно: з якого права я їм хлiб цих людей, коли нiкому нiчим не допомагав, i давав собi слово, що зразу ж пiсля обiду почну робити щось корисне для загального добра.
Та обiд закiнчувався, знову торохкотiли трактори, мчали вперед кiннi жатки, а менi ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в кошi, i винувато, крадькома тiкав з поля.
До села було далеко, та й сонце припiкало, йти швидко - справжня кара. Тiкати з поля, коли нестерпно пече сонце, - не слiд. Отож, я вибирав тiнистi стежки, спочивав пiд грушами-дичками i, запевняю вас, не помiчав, як минає лiтнiй день!
Кажуть, лiтнiй день довгий. Менi здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я пiдходив до горбiв, то сонце вже сiдало. Iти в хату, не подивившись на рожевий захiд сонця, не почувши, як дзеленчать у долинi дзвiночки овечої отари, зайти в кiмнату i не побачити алмазної зiроньки, що перша сходить над порожевiлим Балканським хребтом, - значило погано, нiкчемно завершити день, що почався так чудово й рiзноманiтно. Мiй батько говорив: "Добрий початок повинен мати прекрасний кiнець". Я поважав свого батька i обiцяв собi прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стiйким, як вiн. Тому я лишався на горбi допiзна, дочiкувався вечора i повертався аж з останнiми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сiсти. Я, зрозумiло, не вiдмовлявся, хоч i було трохи соромно, бо ж нiчим не заслужив на увагу цих добрих людей.
Я вас питаю: чи знали ви втiху їхати на волах? Та ще ввечерi? Нi? Шкода. Ви, може, вiддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нiчого приємнiшого, як витягтись на воза i споглядати мерехтiння зiрок в небi, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якiй степовiй дорозi.
Так було колись.
Може, ви менi скажете, що я вiдхиляюсь вбiк, забуваю про головне - про цю дивну iсторiю з берилом? Можете бути спокiйнi, про берил я не забув.
Я знову схоплю головну нитку оповiдання, тiльки спершу хочу познайомити вас ще з двома дiйовими особами. Вони беруть важливу участь в розв'язцi нашої iсторiї, хоч це i не головнi герої.
Ось так минали днi моїх лiтнiх канiкул, i нiчого особливого не трапилося в моєму життi. Нiчого особливого не було, поки одного ранку я не зробив дивного вiдкриття. I як це буває, коли роблять великi вiдкриття, iстина з'явилась, мов блискавка, - раптово i дуже просто, без складних вступiв i лiричних передмов.
Iдучи до повiтки рубати дрова, я почув, що хтось iз сусiдiв тягне воду з колодязя. По рiзкому скрипiнню колiщатка догадався, хто це. Бай Дiмо був удiвцем, жив самотньо, i в домi в нього все скрипiло - навiть нiкому було помастити дьогтем колiщатко криницi. Я давно збирався це зробити, та не було часу. I як тiльки почув, що хтось накручує ланцюг, заглянув через тин. Просто так, без особливої цiкавостi. Бай Дiмо був людиною похмурою, i менi й на думку не спадало заговорити з ним. I все-таки я заглянув.
Бiля колодязя був не бай Дiмо. Воду брала його дочка-одиначка Теменужка.
Звичайно, я був знайомий з Теменужкою, - ми були сусiдами. Вона була молодша за мене на рiк. Дiвчина як дiвчина. Вiд тiтки чув, що батько вiддав її в агрономiчне училище. Добре, нехай вчиться. Господарство має потребу в хороших спецiалiстах. Правда?
У мене були свої турботи, i я майже не помiчав її. Та й до агротехнiки не мав великого потягу. Я вже говорив, що погано переношу запах пального.
Мiй батько часто вживає слово "сукупнiсть". Менi також до вподоби це слово. Отож за сукупнiстю усiх цих причин я не звертав уваги на Теменужку.
В ту ж хвилину, коли я заглянув через тин, ця сукупнiсть перетворилась у пустий звук, i вся моя увага полинула до дiвчини, немов пташка, що вилетiла з клiтки. Вона стояла бiля колодязя, i сонце, кидаючи промiння на персикове деревце, освiтило її коси i надало їм шовковистого блиску. В неї було свiтле русяве волосся, що мiнилося золотом у ранкових променях.
