Дівчина повернулася до своєї кімнати, знову замкнулася на пульт, сіла на ліжко та розкрила записник. На першій сторінці було тільки напівзатерте слово kuolema. Для Ґейдвіг воно нічого не означало – такий собі красивий набір літер. Вона перегорнула сторінку. Напівстерті креслення частей тіла – ось що вона побачила. Теж саме було в усій книжці. Жодного пояснення на словах не давалося. Ґейдвіг переглянула нотатник, закрила його та вирішила повернути на місце. Непомітно вона зайшла до бібліотеки та поклала записника на пюпітр. Потім вийшла до вітальні та налила собі бренді. Проковтнула залпом, обпікаючи собі горлянку. Поставила склянку на стіл. Доречи, це вона помітила тільки зараз, у будинку не було жодного телефону. Проте, це не мало значення. Зараз вона поїде до міста. Їй бажається пригод. Навчання почекає. Щодо прав, не так важливо є вони чи ні. Головне – вміння.
***
Ґейдвіг вийшла з будинку десь у третій ранку, одягнена у теплу куртку та зимові чоботи. Автівка стояла біля входу, її було не замкнено. Ключі знаходилися у замку запалювання. Задачу було спрощено. Ґейдвіг швидко завела авто та попрямувала до міста на шаленій швидкості, незважаючи на ожеледь та дощ. Гальмувати практично не доводилося, шосе було прямим, немов осі з підручника геометрії, інших автівок чомусь не було у такий час. Внутрішній спокій, який оволодів Ґейдвіг, підказував, що цього разу вона може робити, що їй заманеться, тому, опинившись у передмісті, вона спрямувала автівку до «Noche de Alcazar». Вона не бувала там майже цілу вічність з моменту останньої сварки з Максом.
Автівка мчала шляхом, що давно був знайомий Ґейдвіг. Мимо покинутих та огороджених будівель та пусток. У такій порі не варто було ходити одній по цій місцині, і назад у місто вона поверталася у шумній компанії, але зраз в неї була тачка, тому поїхати вона могла коли і куди завгодно. Нарешті показалися житлові будинки, які було перемішано серед виробничих приміщень. Біля сірого обшарпаного двоповерхового будинку довелося кинути авто, бо на ньому неможливо було проїхати по завузькому провулку, яким мала намір піти Ґейдвіг. Нарешті вона дійшла до знайомого спуску у підвал, до якого вели напівзламані та обшарпані цегляні сходи, проте дещо тут змінилося. Над входом миготіла вивіска з написом «Alcatraz Nights», але уваги Ґейдвіг це було не варто. Назва значення не має, а місце залишається. Тому вона попрямувала до входу.
Натовп був забагацьким для такого приміщення. До такого Ґейдвіг давно звикла. Це було місце збіговиськ різного люду. Як завжди тут музика била по вухах, повітря було спертим, у ньому пахло потом та хіттю. Ґейдвіг смакувала його, немов свободу, ще мить – і вона війшла у відрив. Такий, немов то була остання ніч її життя. Минулого, звісно. І вона хотіла провести її на свій власний розсуд. Вона проштовхнулася за вільний столик, який щойно звільнився від компанії фріків та замовила міцний коктейль.
– Овва, Віггі тут! – почула вона знайомий голос.
До столику підсіла інша компанія, але Ґейдвіг знала їх усіх. Саме тому вона вирішила заїхати до «Alcazar-Alcatraz». Вони зависали тут майже щоночі до самого ранку, такі ж маргінали, як і Ґейдвіг. Доречи, називали вони себе не за справжніми іменами, а за ніками, тільки Ґейдвіг скоротили до Віггі. Ха, Іггі-Віггі, така собі, найнамаханіша з їх усіх до теперішнього часу. Зараз, як би висловилася Дряпка:
– Буржуйка, – саме таке слово Ґейдвіг почула зараз від подруги з насиченим чорним волоссям та чорними тінями на віях та багатьма металевими кільцями у носі та губах. – На якому глам-смітнику прикидон відрила?
Дряпка завжди нападала першою, від її язика діставалося усім.
– Бла-бла-бла! Дряпка права, – додала перцю Мара, фарбована під платинову білявку з довгим волоссям та лінзами, що змінювали колір очей. – Глам на гламі гламом поганяє. Ти щось не дуже виглядаєш, Іггі. Ковтни свого коктейлю, та гайда за нами. Зараз тут буде така туса, ми усі з сьомої вчорашнього сторчимо. Макс буде скоро.
З ким Ґейдвіг не хотіла бачитися, то це з Максом. Він допоміг їй з роботой, проте після цього випадку… Нічім вона йому не забов’язана.
– Скам і Лайм будуть? – Ґейдвіг намагалася перекричати галас.
– Зависли десь, – крикнула Мара. – Ти справді прикидаєшся, чи змінилася?
– Тупі зміни, – пробубоніла Дряпка. – Стала дурепою. Раніш була краще.
Ґейдвіг воліла промовчати. Якщо Дряпка причепилася, то буде чіплятися увесь тиждень.
– Туса скоро? – спитала вона.
– Затримують вже годину, – відповіла Мара. – Я, напевно, звідси почимчикую: нудота набрида. Нікого не чекатиму.
– А, може, варто? – спитала Дряпка. – Скам зараз буде, Лайм підтягнеться, і тоді усі рушимо.
– Тоді по коктейлю? – запропонувала Ґейдвіг.
– Га, справді, буржуйка, звідки бабло?
– Замовимо, вип’ємо та ноги в руки, – відповіла Ґейдвіг. – Я без нічого.
– Кльово! – Мара та Дряпка вигукнули майже в один голос. – Як будемо вшиватися?
– По одній. Спочатку я, потім Мара, і нарешті ти. Усіх чекаю у кінці провулку, там моя тачка.
Хвилин за двадцять принесли два коктейлі – якусь вибухову суміш, від якої клепки у голові летять, тому пити доводилося поступово, щоб не обпекти горлянку. Ґейдвіг встала та пішла до виходу. Спокійно дісталася автівки, сіла та почала чекати на подруг. Скоро з’явилася Мара, вона ледве трималася на ногах, але тягнула за собою Дряпку. Ґейдвіг швидко розмістила їх у авті, увімкнула газ та поїхала нічними трасами в об’їзд міста. За копів вона не переймалася. В цьому клубі з ними не любили мати справ, то ж на трійку несплаченої випивки ніхто не звертатиме уваги.
Мара щось намагалася горланити у голос, Дряпка була у відключці, Ґейдвіг не знала, що робити, бо спілкування не вийшло і зараз треба кудись подіти подруг, які накачалися якимось лайном. Єдиною думкою, яка прийшла їй у голову – це відвезти їх на колишню квартиру та залишити там.
До того будинку дісталися швидко. Ґейдвіг ледве витягнула з автівки Мару та Дряпку та зваливши їх на плечі пішла до входу у будинок. Двері квартири були широко відчинені. Тим краще. Вона завела подруг до кімнати, поклала їх на підлогу та, тяжко дихаючи від напруги, зробила тільки один крок, щоб перечепитися об щось велике.
Ґейдвіг підвелась та увімкнула світло. Вона знала, що дивом пройшла крізь уламки гіпсу, але те що вона побачила, змусило її крик застрягти у горлі. Вона перечепилась через лисину Гармидерши. Величезна туша лежала біля виходу. Її обличчя було сотворене – саме м'ясо і залишилося. Ґейдвіг швидко вимкнула світло. Ну, чому саме зараз! Коли усе почало налагоджуватися! Усі відбитки пальців свідчитимуть проти неї. Тому необхідно діяти. Вона підтягнула непритомну Дряпку до трупу та поклала її руку на те, що можна було тільки назвати обличчям. Потім швидко затерла рукавом куртки свої відбитки на вимикачу та дверній ручці. Невеличкий шматок гіпсу вона поклала до руки Мари, яка одразу ж стиснула його.
Опинившись на вулиці, Ґейдвіг широко розкрила рот та ковтнула холоне повітря. Отак з’їздила та розважилася – краще забути про все одразу. Але ці дії… Вона робила їх майже автоматично, немов це колись давно траплялося з нею. Коли? Вона не могла пригадати. Та й навіщо. Мабуть, це сталося, щоб назавжди покінчити з минулим життям та розпочати нове. Ні, вона до старих звичок ніколи не повернеться і почне вчитися чогось нового. Треба завітати ще раз до бібліотеки та переглянути той нотатник. Здається у ньому йдеться про щось справді важливе, бо не стали би його так ховати. Подумавши про це, Ґейдвіг сіла в авто та взяла напрямок до лісу.
Коли вона заїхала на подвір’я, там вже стояла сіра вантажівка з написом Disguise’s Delivery Service, з якої викочували вішалки на колесах та завозили їх у будинок. Самого одягу не можна було побачити завдяки довгим чохлам. Ґейдвіг непомітно просковзнула за одну з них та увійшла у будинок. Коли вішалки минули її кімнату, вона вислизнула з обіймів чохлів, скинула взуття та безшумно проникла у свою кімнату. Гармидершу вона не вбивала, але підозри від себе відвести вона була повинна. Дівчина роздяглася та сковзнула під ковдру.
***
Виспатися нормально їй не вдалося, бо вуха вона не затикала, а гучномовець безжально нагадав про своє існування рівно о дев’ятій ранку. Голова у Ґейдвіг розколювалася Вона пішла до ванної та ледве не заснула у ній. Потім, вона переглянула гардероб. Нічого нового там не було, а усі сукні, що були придбані у салоні, зникли. Залишилися тільки ті химерні та незручні наряди. Цього разу і вибір був у неї невеликий. Щоб почувати себе легше, вона натягнула костюм медичної сестри, елементом якого чомусь був корсет. На її тілі він сидів ідеально, в Ґейдвіг у ньому почувалася себе впевнено.
Вона спускалася до вітальні, коли звуки розмови змусили її завмерти та уважно прислухатися. Голоси були знайомі. Перший належав Іколу. Другий – і цього голосу Ґейдвіг не могла сплутати ні з чим іншим – нагадував шелест паперу.
