Борис Сергійович і Коровін поїхали в Москву. Через годину мали приїхати Генка та Бечка. Хоч в душі в Мишка ще жевріла надія, що вони розшукали втікачів у Москві, він був майже переконаний, що саме Ігор і Сева забрали Сеньчин пліт і попливли на ньому вниз по річці… А що як все-таки…
Приїхали Генка та Бечка і заявили, що Ігоря і Севи в Москві немає.
Генка вдавав, що він дуже втомився, хоч обидва мішки таскав Бечка, Генка взяв один перед самісіньким табором, аби тільки показати, що й він працював.
У мішках виявилося багато хліба: по чверті, по півхлібини і навіть дві цілих буханки.
— Я намагався окрайцями збирати, — вихвалявся Генка. — Якщо мені давали середину, то я говорив: «Не можна! Погана випічка! Може бути заворот кишок».
І Генка, театрально розмахуючи руками, показував, як він усе це говорив.
Потім Кит вийняв з мішка декілька кульків з крупами, пакунок з сухими фруктами для компоту і трохи борошна — річ дуже цінна, бо з неї можна пекти оладки.
— Нам цієї крупи надовго вистачить, — патякав Генка. — Якщо економно витрачати — до кінця табору. Якщо, звичайно, Кит не злопає всю цю крупу сирцем. От із цукром слабувато. Ніхто не дав, Зате є трохи цукерок.
Ці злиплі цукерки Мишко наказав тут же перелічити і видавати поштучно: дві цукерки на день — до ранкового і вечірнього чаю.
Потім Кит витягнув шматок сала, пакунок з оселедцями, топлене масло у воскованому папері, десятків зо два крутих яєць.
На додаток до всього Генка вручив Мишкові гроші — тридцять вісім карбованців.
— Урожай добрий, — схвально зауважив Мишко. — Бачиш, Генко, що значить тебе посилати.
Генка хотів розповісти, хто з батьків що дав, але Мишко зупинив його:
— У нас усе спільне, отже немає ніякого значення, хто що дав. Як тільки продукти опинилися в мішку, вони належать усьому загонові. І нема чого про це говорити. Краще розкажи, про що ти дізнався дома в Ігоря і Севи.
— Прийшли ми до Севиної мами, — почав розповідати Генка, — я їй чемно так кажу: «Здрастє!» Вона мені теж відповідає: «Здрастє!» Потім я кажу: «От приїхали за продуктами». А вона питає: «Як там мій Сева?» Я відповідаю: «Здоровий. Купається — «А коли він повернеться?» — це вона питає. «Найближчим часом» — відповідаю я. «Чого?» — «За книжками». — «Дуже добре. Передавайте йому привіт». Ми розпрощались і пішли. Приблизно так само було і в Ігоря.
— Приблизно, та не так, — вставив борець за справедливість Бечка.
— Починається! — пробурмотів Генка.
— А як було в Ігоря? — спитав Мишко, передчуваючи, що Генка чогось накоїв.
— Як тільки ми вийшли від Севиної мами, — почав Бечка, — так Генка й каже: «Щось дуже підозріло Севина мама з нами розмовляла. Може, Сева уже приїхав, ховається від нас, а мамі своїй наказав нічого нам не говорити. Ні, в Ігоря ми будемо розумнішими, вони нас не обдурять». Я його ще попередив: «Не вигадуй, Генко, а то нашкодиш». Попереджав же я тебе, попереджав?
— Розповідай, розповідай, — похмуро промовив Генка. — Я потім відповім.
— Так от, — продовжував Бечка, — приходимо ми до Ігоря, а там бабуся — мама чергує на роботі. «Ну, — шепоче мені Генка, — цю старушенцію ми обкрутимо круг пальця». Я спробував його стримати, але Генка мене не слухає і каже: «Здрастє, ми до Ігоря». А бабуся відповідає: «Ігоря немає, він у таборі». Тоді Генка підморгує їй і каже: «Ви нас не бійтеся. Ми теж втекли з табору. А тепер нам треба порадитися з Ігорем, що робити далі». Бабуся кліпає на нас очима, видно, нічого не розуміє, а Генка торочить своєї: «Давайте, каже, скоріше свого Ігоря, нам теж ніколи». Бабуся спочатку оніміла, хапає повітря, а потім як заголосить: «Матінко моя! Виходить, наш Горик утік з табору! Куди ж це він? Та де ж це він? Що ж тепер робити? Треба скоріше матері сповістити! Треба зразу ж в міліцію бігти!..» Правильно, Генко, так же було?
— Добре, добре, розповідай.
— Тут, звичайно, Генка перелякався, почав говорити, що навмисне збрехав. Я теж почав переконувати, що Генка просто пожартував; коли б Ігор справді втік, то ми не брали б для нього продуктів. Ледве-ледве стареньку заспокоїли. Але хоч ми її на деякий час і заспокоїли, вона все одно Ігоревій мамі все розповість. От побачите!
— Ти безвідповідальна людина, Генко, — сердито сказав Мишко. — Тобі не можна нічого доручати! Мало того, що Ігор і Сева через тебе втекли, ти ще їх рідних розхвилював. Тебе ж попереджали! Тепер кінець! Знайдемо хлопців і виженемо тебе з ланкових.
— Як же так? — плаксиво пробурмотів засмучений Генка. — Я комсомолець, я призначений…
— Тим паче, що комсомолець. Неподобство! Що йому не доручиш — усе навпаки робить!
Розділ тринадцятий
Художник-анархіст
Отже, втікачів треба шукати на річці. Ясно: вони попливли па Сеньчиному плоту і, звичайно, вниз. Яка їм рація підійматися проти течії?
На чому ж гнатися за ними? Готового плоту немає, та й посувається пліт надто повільно. Отже, треба плисти за ними на човні. Його можна дістати на човновій станції. Але ж човняр загне таку ціну, що ніяких грошей невистачить!
Є ще човни у деяких селян, але хто дасть? Особливо подобався Мишкові один човен, хоч і чотиривесловий і безглуздо розмальований, але невеликий, швидкохідний і легкий. Він належав дивному чоловікові, що жив у селі в своєї матері і називав себе художником-анархістом. У чому полягав його анархізм, Мишко не знав. Він бачив його двічі на вулиці. Художник був п'яний і то бурмотів, то вигукував якісь незрозумілі слова. Це був маленький, блакитноокий чоловік років тридцяти, завжди неголений і завжди п'яний.
Єдиний, хто міг допомогти Мишкові дістати у художника човен, був Жердяй. До нього й попрямував Мишко, тим більше, що вирішив узяти Жердяя з собою. Ніхто так не знав річку, навколишні ліси і села, як Жердяй. Та й самому йому цікаво буде поїхати. Адже вони попливуть повз Халзін луг, і мало чого не буває: раптом нападуть на слід справжніх убивць Кузьміна. І тоді легко буде виправдати Миколу. Цей довід вплинув на Жердяя. Він згодився їхати з Мишком і йти до анархіста за човном.
— Звуть його Кіндрат Степанович, — розповідав Жердяй про анархіста, — художник він. Картин у нього повно, всю хату розмалював. Якщо він п'яний — слова не дозволить сказати, якщо з похмілля — то й зовсім прожене, а якщо тверезий — тоді, може, й дасть човна.
Хата сільського художника вразила Мишка насамперед змішаним запахом овечих шкур, оліфи, олійної фарби, сивухи, огіркового розсолу і прокислого капусняка. Вона була досить просторою, але захаращеною незвичайними для селянської хати речами: мольбертом, коробками фарб, старовинними, мабуть привезеними з міста, меблями.
Але найдивовижнішим було те, що хата і всі речі в ній були розмальовані дуже химерно і навіть дико.
Стіни — одна зелена, друга жовта, третя голуба, четверта і не зрозумієш яка. Піч уся в різноколірних квадратиках, ромбах і трикутниках. Підлога жовта. Стеля червона. Лави понад стінами коричньові. Віконні рами білі. Рогачі біля печі і ті були різноколірні, а кочерга червона. Лише міські меблі зберегли свій справжній колір, але зрозуміло було, що й до них добереться цей невтомний пензель.
Художник сидів на лаві і щось зосереджено стругав. Рідке на скронях, але довге на потилиці волосся рудими кошлатими патлами спадало на білий від лупи комір толстовки, чи то бархатної, чи то вельветової, добре-таки потертої і вимазаної найрізноманітнішими фарбами. Шия була обмотана брудною ганчіркою, яка правила за бант. Він звів на хлопців блакитні мутні очі і зараз же опустив їх, продовжуючи свою роботу.
![]()
— Ми до вас, Кіндрате Степановичу, — сказав Жердяй.
— Чого? — запитав художник низьким, глухим басом, таким несподіваним для цього маленького, миршавого чоловічка.
