— Та то, чуйте, — заговорила нарешті Крученючка, — все від того, що давно в селі місії не було. Ая. Але, кажуть, що наш парох їздили вже в Гошів, що ще в цьому році, дали б боженька, будемо мати місію у Вишні.
Згадка про місію перевертає Анні все нутро. Щось, та ще й звисока, хоче вона робити на їхню місію! Ого, тим разом не діждуть паплюжити її з амвона! Монахи у Вишню — вона з Вишні. Збереться і піде собі на той час у Наше. Слава богу, має там більше знайомих, як пальців на руках і ногах. А мо', і нікуди не піде? Фіть! Мо', на зло їм скупається у сироватці, аби біле тіло було ще білішим, понатирається любистком та м'ятою, підведе брови сажею та й буде швендятись їм поперед очі.
Фіть, ще немає тієї місії, та й не знати, чи напевно буде, а вона стане вже від сьогодні забивати собі голову пустим?
Все ж таки Анна зітхає з полегшенням, ніби мішок з глиною скинула з плечей, коли котрась з дівчат запитує:
— Чуйте, сестрички, чи то правда, що Дмитро переходу не дає Марічці? Кажуть — здибаються вони з собою…
Стара Крученючка не може спокійно слухати такої єресі:
— Не здибаються, не здибаються. Як же ж, гадайте, можуть здибатись, коли в нього шлюбна жінка?
— Та що з того, вуйночко, що шлюбна, коли для постелі не мила?
— А ти звідки, публіко, знаєш, як там у них у постелі? Була-сь поміж ними?
— Тс-с. Тихо будьте вже раз! Заткайте собі роти. Агі! Не маєте чим? Кулаками або, ади, мокрим платтям. Тихо будьте раз. Адіт — Доцька йде на прало.
Скільки було спин, схилених над водою, стільки випросталося, і стільки пар очей глянуло на дорогу.
— Йо-йо, та вона ще марніша стала, як за дівки була!
— Дурні ви, дівки, коли таке говорите, та дурні! Таж молодиця в перших днях завжди марніє, а вже потім наливається, ніби вишня…
— Аби-м осліпла на обидва, коли вона не випхала собі грудей клоччям…
— Заткайтеся вже раз… ще вітер занесе…
Ще жінки не роздивилися як слід Доцьки (випхала груди клоччям чи не випхала), коли на стежці з-поміж соняшників виринула Марічка з платтям[123] на коромислі.
Тепер вже й Анна ладна повірити, що один день у році дійсно сатана управляє світом.
Бо ж треба було, сестрички, щоб Марічка вперше появилася на пралі того ж самісінького дня, як Доцька, і здибала тут свою ворожицю.
Бліде, з жовтими печінковими плямами обличчя Доцьки здається ще мізернішим від великої, по-молодицьки пов'язаної, чорної, у червоні косиці, хустки. Ступає несміливим плутаним кроком, з опущеними, мовби у злодія, очима, як би не землиця свята під нею, а ножі.
— Слава Йсу…
— Слава навіки, молодице, — відповідає за всіх Крученючка і поквапом робить Доці місце біля себе.
Ще та не розмістилася з шматтям, коли оце підходить до прала Марічка. Лице не змарніло, як цього хотів би дехто, й не запалося, лише приблідло, і губи згубили свій малиновий колір.
— Слава Йсу! Боже помагай! — кланяється на всі чотири сторони Марічка, ніби молода, коли на весілля запрошує.
— Най бог помагає і тобі, донько!
— Йой сестричко, то сми давно не виділися…
— Марічко, ади, місце коло мене чекає тебе.
— А коло мене, сестричко, не станеш?
Марічка посміхається тими своїми блідими, як пелюсток виссаної півонії, губами за увагу і ласку, але місце вибирає собі таке, щоб тамтій тільки спину бачила.
«Господи боже, як то правда, що ти є, то пішли мені силу здержати свої руки. Присягаюся, що більше не недоїдатиму тобі ні просьбами, ні постом, ні молитвами, але цей один раз допоможи мені… Зроби, як сила твоя, щоб вогонь у моїх грудях перемінився у попіл… Аби я осліпла на той час, як вона поверне своє лице у мій бік… Аби я оглухла, коли вона слово вимовить», — молиться в думці Марічка.
Жінки, аби розвіяти оте гнітюче мовчання, що звідкись налягло над пралом, ніби важкий туман, забалакують і про те, і про це, але розмова уривається, як непослинена нитка при веретені.
Котра не зиркне на Марічку, то хоч би й не хотіла, мусить подумати: як їй, сироті, здається, коли бачить тамту, по-молодицьки пов'язану?
А гляне та сама (не хочеш, а очі самі бігають від одної до другої) на Доцьку, то й знов поміркує собі: як їй на серці, що Дмитро з мусу оженився з нею? Як їй дивитися на оте личко чорноброве, що його Дмитро цілував, а мо', і цілуватиме ще?
Стара Крученючка знову сідає на дубок перепочити, а може, не так перепочити, як закурити. Мабуть, повимирали вже ті у Вишні, що пам'ятають Крученючку, коли вона не курила. Стара носить люльку, таку почорнілу, як сама, завжди напоготові, за пазухою. Викурить люльку і тут же наб'є її самосадом, щоб не воловодитись, коли забагнеться потягти.
— Газда дома? — питає Доцьки, по-чоловічому цвіркнувши слину крізь рештку зубів.
Крученюки з Курочками навіть якісь родичі далекі, але коли б і не родичі, то однаково не були б собі чужі, бо багач з багачем знюхається і за три милі. Крученючка навмисне вимовляє голосно оте «газда», щоб слово її понесло вітром чи водою аж до насіння Петра Мартинчука, скапав би його вік, як воскова свічка.
— Нема його. Пішов у двір, — несміливо гугнявить Доцька.
— Посилали, гадаєш, за ним? — допитується стара.
— Ага. Вчора був там, а сьогодні пані знову прислали. Та він не хотів іти, — виправдовує Доцька чоловіка.
— А певно, — підхоплює Крученючка, — що не хотів іти. Йому хочеться коло молодої жінки посидіти, а тут бери, гадаєш, та йди кудись! А не знаєш, чого хотіла дідичка від твого?
Марічка гатить праником, аж бризки летять довкола. Дивуватись лише треба, звідки в неї стільки сили набралося?
«Твій!» А той «твій» і вчора заступав мені дорогу. Якби не пригрозила я, що зчиню крик, то так і не вступився б з дороги.
Та не вперше Дмитро висліджує Марічку, але вона на всі його оправдання, на всі мольби, на всі присягання має тільки одну й ту саму відповідь: «Іди своєю дорогою, а мені дай спокій…»
Не судилося їй бути його жоною, то й любаскою не стане. І чути не хоче Марічка, буцімто одне її слово — і Дмитро плюне на все та піде з нею, куди очі понесуть. Не буде, каже, зважати ні на маму, ні на людей, ні на попа на землі, ні на бога в небі.
«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій…»
Ким була б в очах чужих людей, коли б жила з чужим чоловіком? Коханка? Не коханка. Жінка? Не жінка. А хто тоді така? А якби знайшлась дитинка поміж ними? Його звала б «тату», а писалося б по ній, як копилча яке? І куди вона не пішла б з Дмитром, то ніхто не сказав би: «Пішла Савицька», чи «жінка Савицького», чи там «газдиня Дмитра Ілька Повішеного», а казали б люди: «Пішла та, що з нею сидить Савицький», або ще гірше: «Пішла любаска Савицького».
«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій».
Чорною цяткою запеклася Дмитрова зрада у Маріччинім серці, ніби від удару слід під нігтем. Як тієї запечини під нігтем ні змити, ні зішкребти не можна, хіба що сама розсосеться, так і тієї чорної цятки на Маріччинім серці несила стерти ні сльозою, ні мольбою, хіба що колись… сама розсосеться.
«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій!»
А ця суха, дуплява, прости мені господи, стара верба хоче її шпигнути отим «твій». Та захоче Марочка, то той «твій» сьогодні побіжить за нею, як пес за господаревим возом, але не з тих вона, яких можна покидати, а потім знову підбирати!
— А чого? А що пані на те Дмитрові? Ти так і не доказала, — витягує з Доцьки кишки стара.
— Та, — запинається Доцька, — та… дідичка наважились, але мій таки… не хоче… до них приставати.
— Га, — плескає Анна руками по голих стегнах, як до танцю, — а я й не знала, що з мужика можна пана зробити! Навчи, Доцько, і мене цієї штукенції, бо вже так мені надоїло те смердюче мужицтво, що аж! Йой, — скрикує, ніби відкрила не знати яку новину, — йой Доцько, та як Дмитро стане паном, то ти мусиш в паню обернутись! «Проше пані, проше пані!» Ха-ха-ха! Доцько, чуєш, Доцько, та тобі прийдеться тепер по-панському й наволочки на цицьки одівати… ха-ха… Та ще кажуть, як у котрої немає грудей, то служанки гумові причіпляють… ха-ха… Ой, держіть мене ззаду, бо впаду! Гей, молодиці, а гачі? Та ти, Доцько, будеш по-панському як уліті, так і взимку у гачах ходити з таким-о… мереживом та биндами… Ой, ой, рятуйте, хто в бога вірує, бо лусну з сміху! Бігме, я вже бачу, як іде Доцька в капелюсі з парасолькою в руці… о…
