— Ви справді так вважаєте? — спитав Джонні.
— Так, так, — відповів Нго. Він говорив спокійно, наче йшлося про щось зовсім дріб’язкове. — Я не знаю, що скаже мені викладач, коли я подам такий твір. — Він знизав плечима. — Може сказати: Нго, ви ще не готові до американського способу життя. Але я напишу щиро, так, як відчуваю. А що думаєте ви, Джонні?
— Я думаю, він небезпечний, — відказав Джонні. — Я… я знаю, що небезпечний.
— Знаєте? — перепитав Нго. — Так, я гадаю, що ви таки знаєте. А от ваші співвітчизники в Нью-Гемпширі бачать у ньому кумедного блазня. Для них він усе одно, що для багатьох отой чорний, Їді Амін Дада. А для вас — ні.
— Ні, — сказав Джонні. — Та все-таки думати про те, щоб убити його…
— Убити політично, — осміхнувся Нго. — Я маю на думці його політичну смерть.
— А якщо так не вийде?
Нго посміхнувся, випростав вказівний палець, задер догори великий, а тоді рвучко опустив його.
— Бах, — тихо мовив він. — Бах, бах, бах.
— Ні, — сказав Джонні й аж сам здивувався, який хрипкий став у нього голос. — Це ніколи не вихід. Ніколи.
— Ні? А я думав, у вас, американців, це дуже поширений вихід. — Нго взявся за дужку свого червоного візка. — Ну, мені час саджати ці будяки. Бувайте, Джонні.
Джонні провів очима чоловічка в робочому комбінезоні та гумових капцях, що тяг за собою візок, повний маленьких сосонок. Нарешті Нго зник за рогом будинку.
Ні. Вбивати — це сіяти зуби дракона. Я вірю, що це так. Усім серцем вірю.
3
У перший листопадовий вівторок, що випав на друге число місяця, Джонні Сміт сидів у кріслі в своїй комбінованій кімнаті-кухні й дивився телевізійний репортаж про перебіг виборів. Чанселлор і Брінклі коментували результати голосування в окремих штатах, що з’являлися на великій електронній карті. На той час, уже незадовго до півночі, Форд і Картер ішли майже врівень. Але перемогти мав Картер, Джонні в цьому не сумнівався.
Грег Стілсон також узяв гору над своїми суперниками.
Цю подію широко висвітлювали місцеві засоби інформації, але й столичні репортери приділили їй деяку увагу, порівнюючи перемогу Стідсона з позаторішньою перемогою Джеймса Лонглі, що став незалежним губернатором штату Мен.
Чанселлор сказав:
— Наслідки недавнього голосування показали, що надія на нове переобрання республіканського кандидата й багаторічного конгресмена Гаррісона Фішера виявилася марною. Як ми й передбачали, переміг Грег Стілсон, що провів кампанію в касці будівельника-монтажника з програмою, яка включала обіцянку запустити в космос увесь бруд з навколишнього середовища. Він набрав сорок шість відсотків голосів проти Фішерових тридцяти одного. Що ж до Девіда Боуза, то в цьому окрузі, де кандидати від демократів традиційно непопулярні, він спромігся здобути лише двадцять три відсотки голосів.
— А отже, — підхопив Брінклі, — в Нью-Гемпширі настала доба гарячих сосисок, принаймні на два роки.
Обидва коментатори посміхнулись. На екрані з’явилася рекламна вставка.
Джонні не посміхався. Він думав про тигрів.
Весь час між тим пам’ятним мітингом у Трімбуллі й днем президентських виборів був у Джонні заповнений справами. Тривали його заняття з Чаком, і хлопець повільно, але певно посувався вперед. Улітку він пересклав два іспити за минулий рік, і це аж ніяк не відбилося на його спортивних успіхах. І тепер, коли закінчувався футбольний сезон, усе показувало на те, що Геннетова газета включить Чака до складу символічної збірної Нової Англії. З Нью-Гемпширського університету до нього вже підсилали обережних, просто-таки дипломатичних розвідників, але там мусили почекати на нього ще й наступний рік, бо Чак та його батько вирішили, що хлопець піде на Стовінгтонські підготовчі курси — солідний приватний заклад у штаті Вермонт. Джонні уявляв собі, який захват викличе звістка про це в тамтешніх тренерів. Вермонт незмінно виставляв чудові студентські команди із звичайного футболу і нікудишні — з американського. Отож вони мали б дати Чакові повну стипендію, а на додачу ще й золотого ключика від дівочої спальні в гуртожитку. Джонні вважав, що рішення на користь підготовчих курсів цілком слушне. І справді, тільки-но Чака перестала гнітити загроза близького тестування, як він одразу зробив великий крок уперед із Джонні.
Наприкінці вересня Джонні поїхав з п’ятниці на суботу та неділю до Паунела. Весь перший вечір вони з Гербом просиділи перед телевізором, і, поспостерігавши, як батько весь час неспокійно совається в кріслі й раз у раз надто голосно регоче з не дуже смішних дотепів у розважальній програмі, Джонні запитав, що його тривожить.
— Нічого, — відказав Герб, нервово усміхаючись і потираючи руки, ніби людина, яка дізналася, що компанія, куди вона щойно вклала всі свої заощадження, збанкрутувала. — Нічого мене не тривожить. Звідки ти це взяв, сину?
— Тоді про що ти весь час думаєш?
Герб перестав усміхатись, але й далі потирав руки.
— Не знаю навіть, як тобі сказати, Джонні. Річ у тім…
— Це пов’язано з Чарлін?
— Ну… так. Так.
— То кажи як є.
Герб розгублено подивився на нього.
— Чи сподобалося б тобі, Джоне, якби у тебе в двадцять дев’ять років з’явилася мачуха?
Джонні широко всміхнувся:
— Дуже сподобалося б. Вітаю, тату.
Герб зітхнув з полегкістю.
— Ну дякую. Зізнаюся щиро: я трохи боявся тобі казати. Хоч, звісно, пам’ятаю твої слова, коли ми розмовляли про неї раніш. Але ж буває й так, що коли щось іще тільки має бути, то людина почуває одне, а коли воно вже ось-ось надходить — зовсім інше. Я любив твою матір, Джонні. Та й, мабуть, довіку її не забуду.
— Я знаю, тату.
— Але я самотній, і Чарлін самотня, і… одне слово, мені здається, ми будемо підпорою одне одному.
Джонні підійшов до батька й поцілував його.
— Бажаю вам усього найкращого. Я певен, що так і буде.
— Ти добрий син, Джонні. — Герб дістав із задньої кишені носовика й утер очі. — Ми ж тоді думали, що ти не виживеш. Принаймні я так думав. Віра ніколи не втрачала надії. Вона весь час сподівалася, Джонні. А я…
— Не треба, тату. Все минулося.
— Ні, я повинен сказати, — не вгавав Герб. — Ось уже півтора року я ношу на серці тягар. Я молився про те, щоб ти помер, Джонні. Ти мій рідний син, Джонні, а я молив бога, щоб він забрав тебе до себе. — Він знов утер очі й сховав носовика. — Виявилося, що бог трішечки розумніший за мене. Джонні… ти будеш у мене дружком? На весіллі?
У душі Джонні ворухнулося щось дуже схоже на тугу, але то була не зовсім туга.
— З великою приємністю, — відказав він.
— Дякую. Я радий, що… що сказав усе. Вже давно мені не було так хороше на душі.
— Ви вже призначили день?
— Правду кажучи, так. Як тобі друге січня?
— Годиться, — сказав Джонні. — Можеш на мене розраховувати.
— Мабуть, ми продамо обидві садиби, — провадив Герб. — Уже наглянули собі невеличку ферму в Біддерфорді. Гарна місцина. Двадцять акрів, з них половина під лісом. Нове життя.
— Атож. Нове життя, це добре.
— Ти не заперечуєш проти мого наміру продати рідне гніздо? — занепокоєно спитав Герб.
— Трохи сумно, — відповів Джонні. — Оце і все.
— Еге ж, так само й мені. Трохи сумно. — Герб усміхнувся. — Такий собі щем у серці. А в тебе?
— Та теж щось таке.
— Як тобі там ведеться?
— Добре.
— Як справи в твого учня?
— Пречудово, — відповів Джонні улюбленим батьковим слівцем і посміхнувся.
— І довго ти ще там будеш?
— Працювати з Чаком? Думаю, весь цей навчальний рік, якщо вони визнають за потрібне. Заняття з одним учнем — це зовсім нове для мене діло. Мені подобається. Та й узагалі це добра робота. По-справжньому добра.
— А потім що робитимеш?
Джонні похитав головою.
— Ще не знаю. Але одне знаю напевне.
— Що?
— Те, що зараз поїду й привезу пляшку шампанського. І ми з тобою вип’ємо її.
І тоді, того вересневого вечора, батько встав з крісла й ляснув його по плечу.
