— Ви вже, напевно, зголодніли, — зауважила Анна. — Та й містер Сент Джон не відмовиться від вечері, коли прийде додому.
І вона заходилась коло вечері. Дівчата підвелися, вони, мабуть, лаштувалися перейти до вітальні. До цієї хвилини я дуже пильно роздивлялася їх; їхній вигляд і почута розмова збудили в мені таку гостру цікавість, що я майже забула про своє власне злиденне становище. Та ось я знову відчула його, і на протилежність їхньому воно здалось мені іще нужденнішим, іще безнадійнішим. Мені здавалося неможливим викликати співчуття мешканців цієї оселі, примусити їх повірити, що я справді голодна й нещасна, примусити їх прихистити бездомну мандрівницю. І коли я намацала двері й нерішуче постукала в них, то відчула: моя остання надія — це чистісінька химера. Відчинила двері Анна.
— Чого вам треба? — спитала вона, здивовано присвічуючи на мене свічкою.
— Чи я можу поговорити з хазяйками дому? — промовила я.
— Краще скажіть мені, чого вам від них треба. Звідки ви прийшли?
— Я не тутешня.
— За яким ділом ви навідалися такої пізньої доби?
— Пустіть мене переночувати в хліві або десь-інде і дайте шматок хліба. На Анниному обличчі проступив вираз недовіри, якого я так боялась.
— Шматок хліба я вам дам, — відказала вона, хвилинку помовчавши, — але ми не можемо пустити на ніч волоцюгу. Чи ви бачили таке?
— Дозвольте мені поговорити з вашими господинями.
— Навіщо? Чим вони вам зарадять? Годі вам блукати в таку пору! Це ж ганьба!
— Але ж куди я піду, коли ви мене проганяєте? Що мені робити?
— Я певна, ви добре знаєте, куди йти та що робити. Глядіть, тільки не робіть нічого лихого. Ось вам пенні — і йдіть собі...
— Пенні мене не нагодує, а я не маю сили йти далі. Не зачиняйте дверей! Ради Бога, не зачиняйте!
— Еге, щоб мені всю кухню позаливало водою...
— Скажіть молодим панночкам... Пустіть мене до них...
— Нізащо! Ви, видно, не просто волоцюга, а то б не зчиняли такого галасу. Ідіть геть!
— Я помру, якщо ви мене проженете.
— Так-таки й помрете! Боюсь, у вас лихе на думці, тому ви й тиняєтеся поночі попідвіконню у порядних людей. Якщо поблизу є ще хтось із ваших — злодії або інші лиходії, — то скажіть їм, що ми в домі не самі: у нас тут ще є чоловік, і собаки, і рушниці.
По цій мові чесна, але невблаганна служниця зачинила двері й засунула їх на засув. Це вже було занадто! Моє серце пронизав нестерпний біль, мене охопив безмірний розпач. Виснажена до краю, не мігши зрушити з місця, я впала на мокрий поріг. Заломивши руки, я застогнала й заплакала від несказанної душевної муки. О, ця примара смерті! О, ця остання година, що наближається так жахливо! І ця страшна самотність: мене прогнали геть мої ближні!
Я втратила не тільки всяку надію, але й рештки сміливості, принаймні на мить. Однак знов спромоглася взяти себе в руки.
— Мені лишається тільки вмерти, — мовила я, — але я вірю в Бога. Тож покірно скорюся його волі.
Ці слова я проказала не тільки подумки, а й вголос, і, затаївши своє страждання глибоко в серці, примусила його затихнути.
— Всі люди повинні вмерти, — промовив зовсім близько чийсь голос, — але не всім судилася повільна й передчасна смерть, що спостигла б і вас, якби ви загинули тут від виснаження.
— Хто це? Хто це говорить? — спитала я, злякавшись цих несподіваних слів, бо я вже втратила надію на поміч.
Наді мною стояв чоловік, але мої ослаблі очі не могли роздивитися його в темряві. Новоприбулий швидко загрюкав у двері.
— Це ви, містере Сент Джоне? — гукнула Анна.
— Я, я, — відчиняйте мерщій.
— Ой лишенько, таж ви, мабуть, геть промокли й замерзли в таку сльотаву ніч!
Заходьте, ваші сестри вже хвилюються за вас; кругом бродить лихий люд. Сюди щойно приходила жебрачка... Бігме, вона ще не пішла... а, ондечки вона лежить! Вставайте! Як вам не соромно! Ідіть геть, чуєте!
— Цитьте, Анно! Хай-но я поговорю з цією жінкою. Ви виконали свій обов'язок, не впустивши її до господи, тепер дозвольте мені виконати мій і впустити її. Я стояв поблизу і чув усю вашу розмову. На мою думку, це не жебрачка — принаймні я повинен її розпитати. Встаньте, молода жінко, й зайдімо до хати.
Я насилу звелась на ноги. А за хвилину вже стояла в чистенькій кухні — коло самісінького вогню — мокра, як хлющ, тремтяча, безсила, свідома свого страшного й жалюгідного вигляду. Обидві дівчини, їхній брат — містер Сент Джон — і стара служниця пильно дивились на мене.
— Сент Джоне, хто це? — спитала одна із сестер.
— Не знаю: я знайшов її під дверима.
— Яка ж вона бліда, — мовила Анна.
— Еге ж, біла як крейда або як та смерть, — відповів він. — Вона зараз упаде, посадіть її.
І справді, голова моя пішла обертом. Я була б упала, та мені підставили стільця. Я ще була притомна, хоча вже не могла вимовити й слова.
— Мабуть, склянка води поверне її до свідомості. Анно, принесіть води. Яка вона виснажена! Яка худа й бліда!
— Чисто тобі привид!
— Чи вона хвора, чи, може, тільки голодна?
— Думаю, що голодна. Анно, є молоко? Давайте його сюди і ще шматок хліба. Діана (я пізнала її по довгих кучерях, що затулили від мене вогонь, коли вона схилилась наді мною) відломила від скибки шматочок, вмочила його в молоко й поклала мені в рот. її лице наблизилось до мого, я побачила в ньому жалість, а в її прискореному подиху вловила співчуття. В її простих словах теж вчувалося хвилювання, що діяло на мене, мов бальзам.
— Спробуйте з'їсти, — мовила вона.
— Еге ж, спробуйте, — лагідно повторила Мері і зняла з мене намоклий капелюшок та підвела мені голову. Я почала їсти те, що вони мені пропонували, — спершу кволо, потім пожадливо.
— Одразу багато не давайте, стримуйте її, — сказав брат. — Поки що з неї досить. І він забрав у сестри чашку з молоком і тарілку з хлібом.
— Ще трошки, Сент Джоне, подивись, які в неї голодні очі.
— Поки що годі, сестро. А зараз спробуй з нею поговорити — спитай, як її звуть. Я відчула, що можу говорити, й відповіла:
— Мене звуть Джейн Еліот.
Щоб не розкрити моєї таємниці, я заздалегідь вирішила називатись вигаданим ім'ям.
— Де ви мешкаєте? Де ваші друзі? Я мовчала.
— Можна викликати сюди когось із ваших знайомих? Я похитала головою.
— Що ви можете розповісти про себе?
Переступивши врешті поріг цієї оселі й опинившись віч-на-віч з її господарями, я чомусь більше не почувала себе бездомницею, якої всі цуралися. Я наважилася зняти з себе машкару жебрачки й прибрати мої звичайні манери. Я майже прийшла до пам'яті і, коли містер Сент Джон попросив мене розповісти про себе — на що я була неспроможна, бо почувала себе надто кволою, — відповіла по короткій мовчанці:
— Сьогодні я не можу розказати вам ніяких подробиць, сер.
— Чого ж ви тоді від мене сподіваєтесь? — спитав він.
— Нічого, — відповіла я: у мене ставало сили тільки на короткі відповіді. Тому в розмову втрутилася Діана.
— Чи не хочете ви цим сказати, — сказала вона, — що ми надали вам необхідну допомогу і тепер можемо відпустити вас, щоб ви знов пішли блукати по болотах такої темної дощової ночі?
Я подивилась на Діану. У неї було чудове лице, де поєднувались воля й добрість. І я раптом посміливішала. Відповівши на її співчутливий погляд усмішкою, я промовила:
— Я звіряюсь на вас. Якби я навіть була бездомною заблудлою собакою, і то б ви, я знаю, не вигнали мене у таку ніч з господи, тож я справді цього не боюсь. Робіть зі мною, що хочете, тільки прошу, не розпитуйте мене багато: мені перехоплює дух, стискає горло, коли я починаю говорити.
Всі троє мовчки дивилися на мене.
— Анно, — врешті мовив містер Сент Джон, — хай вона поки що тут посидить, не питайте її ні про що; а десь за десять хвилин віддасте їй решту хліба й молока. А ми, Мері та Діано, ходімо до вітальні: обговоримо цю справу.
І вони вийшли. Невдовзі одна з дівчат повернулася — я не могла сказати котра. Я сиділа коло лагідного вогню, і мене потроху опанувало якесь приємне заціпеніння. Вона щось стиха загадала Анні. Невдовзі з допомогою служниці я ледве піднялася нагору сходами; з мене зняли мокру одежу, потім мене уклали в тепле сухе ліжко. Відчувши в страшному знесиллі приплив вдячної радості, я подякувала Всевишньому й заснула.
