Ви, може, і осудили б нас за таке. Але — звиняйте на слові — осудить лише той, хто не знає мужицького болю.
Ви думаєте, хлоп не знає, що сьогодні панське, завтра — народне, що тому не треба його нищити? Кажуть, не був ще я там, — посміхнувся лукаво, — але чув я, що у Москві по музеях зберігаються навіть золочені карети, якими їздив цар. Ми це все розуміємо, Завадко, але… Помста, дорогий товаришу… Інколи і її треба заспокоїти. Я собі гадаю, що коли б навіть сам товариш Ленін був тоді з нами, то й він не осудив би нас… А це що нас тут замкнули, гей свиней всіх до одного хліва, то байка! Я навіть радий! Може, з своєю дитиною побачусь. Ну, а щодо їхнього параграфа, то що ми таке робили? Ішли до двора. А чому ми йшли — так і не вияснено. А може, ми тільки подивитись на пана Загурського хотіли? Бо то, чуйте, як народ побачив, що солдати відмовились стріляти, — добровільно завернув назад у село. І тому, я вам скажу, і судити нас нема за що…
Мартинчук задумано замовк, а Завадка почав роздивлятися по камері.
Сухорлявий, з запалими, замащеними глиною щоками, чоловік шукав капелюха:
— Йой люди, може-сьте, котрий пожартував та сховав, то скажіть, аби-м дурно не крутився, йой, — вчепився обома руками в кострубате волосся, — чого ці пани хочуть від мене? Я в політику не бавлюся, відколи на світі, а тут, ади, взяли тебе, кинули на віз, і не знати, за що й про що! І де ж би то мій капелюх міг дітись? Пам'ятаю добре, ну раз пам'ятаю, що я коли вилазив на фіру, то ще мав його на голові. Потім помацав си…
— А може, то тебе помацали, Пшеничний?
По камері війнув смішок.
— А потім я мац за голову, а капелюха нема. Я ще раз, ого, голова вже зимна!
Мартинчук притримував пальцем розбиту губу, аби менше боліла:
— Мой, Василю, а ти свого не даруй-таки! Ого! І не вір тут, що пани хочуть панщину заводити, коли полакомилися на хлопський капелюх. Пиши, Василю, подане[131] до старости: так і так, прошу панської ласки повернути мені кошти за капелюх, бо я, Василь Пшеничний, не гадаю втрачати на цім ділі.
— Йой Петрику, вам жарти в голові, а в мене й крові не дорізався би! Не жаль ми було б, якби який старий, але новісінький. На Іорія виплів. Ще-м у довгого Филимона, може посвідчити, соломки брав… І пам'ятаю, що, як ще ліз на віз, був капелюх на голові. Та може-сьте, — звернувся до народу, — сховали котрий для жарту, то признавайтеся, маєте, люди, бога в серці!
— А цей як сюди попав? — спитав Бронко у Мартинчука, який подавав знаки молодому, з вузькими очима парубкові, щоб той вдавав, ніби ховає Василеву пропажу.
— Та це, чуйте, хтось на сміхи наслав жандармів на Пшеничного, — замість Мартинчука, відмовляє Бронкові русявий чоловік у домотканій, просякнутій потом сорочці, по-господарськи пораючись біля скривавленого пальця на нозі.
— «На сміхи»? Файні мені сміхи!
— Е, бо то треба розуміти. Ви що собі міркуєте? Що то нам так насухо обійдеться, як Мартинчук каже? І якого дідька кривавиш? — рве шматину з рукава і обвиває нею палець. — Пани, річ ясна, вишукають такий параграф, що ніби ми хотіли Польщу повалити. Та хай подивляться на Пшеничного, а потім вже най самі поміркують, що говорять. Треба-таки ще його намовити, аби оте подане до старости написав… Ади, і через це суча кров протікає. Недарма-то пани нас псякревами називають… А ви кажете. Так треба, щоб Пшеничний був між нами…
Почуття гумору було настільки органічне цим людям, що воно не покидало їх навіть за цих гірких обставин. У синяках, з червоними від безсоння очима, вони знаходили в собі силу посміхатися опухлими ротами, ховаючи поза спини обтріпаний від цієї забави капелюх Пшеничного. А разом з тим Бронко зробив сумне спостереження, що оця їхня веселість не має нічого спільного з бадьорим настроєм. Була настільки їм притаманна, що існувала в них наче поза свідомістю, а в дійсності, з вод цієї одчайдушної стихії, що гатила на панську садибу, з отого Дунаю не залишилося й сліду. Люди — хто стояв, хто сидів, а хто просто лежав долі — якісь непричетні, байдужі до власного нещастя, неповороткі, якщо не сказати — тупі. Вірити не хотілося, що це ті самі, які кільканадцять годин тому йшли відкритими грудьми на наставлені солдатські гвинтівки.
Бронко не витримав і поділився своїм спостереженням з Петром Мартинчуком.
Мартинчук, притримуючи пальцем розсічену губу, засміявся тихим внутрішнім сміхом:
— А що ви хочете, аби мужик головою мур пробивав? Кажуть пани, що хлоп — гадина, а я вам скажу, товаришу Завадка, що його так з усіх боків скубуть, так наступають на того українського хлопа, що він, бігме, май злющий, чим гаддє… Хай ми знімемо тут крик, повибиваємо вікна, вивалимо двері, — але що би тим довели? Порозпихали б нас по камерах, а потім поодинці висікли б так, що місяць не сів би на задницю. І то ще добре, коли на тім скінчилося. А хто тоді стане лікувати хлопа? Хотів покійний канонік, — не знаю, чи правда, — будувати для нас санаторій, а ми не послухали, та й тепер мусимо берегтися, аби з задниць клаптя не летіло… А ви кажете…
Бронко мусив обізвати себе в думці ідіотом, і то ще неабияким! «Головою муру не проб'єш!» Але ж це не пристосовництво і не угодовщина, брате, а розумна економія сил. А життя вчить їх економити не тільки копійчини й одежу, а й духовну силу, багаття нескореності та бунту, таланти й любов.
Ех, якби тому хлопові дати можливість розправити крила!.. Якими талантами, якою глибиною мислі, яким дотепом, яким генієм у винахідництві, якою красою мови й пісні блиснув би він перед світом!
— Що з вами, Завадко?
— Заболіло в мене серце, товаришу Мартинчук.
Десь над ранком відчинились двері. Ті, що здрімнули, прокинулись як ошпарені. Напевно, здавалось їм, що спали на своїх постелях і, чого доброго, поспізнювалися на роботу. Бувалі тюремники подумали, що їх викликають на допит, а зовсім наївні взяли звідкись, що до камери принесли сніданок.
У дверях з'явився молодий, навіть симпатичний з лиця поліцай.
— Броніслав Завадка, з речами, ідете додому…
Бронко відразу подумав, що поліцай механічно проголосив формулу «з речами додому», бо ж ніяких речей ніхто з них не мав при собі, але тут же зрозумів, що це було сказано не випадково. Йому веліли саме так викликати Завадку. І треба було признати, що вони до деякої міри досягли своєї мети. Мартинчук, правда, нічого не сказав, але таким красномовним жестом почухав потилицю, що Бронко зрозумів його без слів. А Пшеничний — той прямо став ремствувати на всю камеру.
— Пан з паном і тут знається. Кому ні сіяти, ні орати, ні молотити, тому додому, а ти сиди, хлопе…
Перед самими дверима, незважаючи на протести поліцая, Бронко повернувся лицем до камери:
— Товариші! — хоч підборіддя затремтіло в нього, голос прозвучав упевнено, і то з ноткою такої непідкупної щирості, що хіба лайдак не повірив би йому. — Товариші… поліція пускається… на провокацію… мене… випускають, аби… створити видимість, що я співпрацюю з ними… Не вірте, товариші, це…
До камери зайшов ще один поліцай.
— Ано, винось сєн, пан! — виштовхнув Бронка за двері.
— Падлюки! — кинув, як плюнув, їм Бронко в лице.
Молодий не відізвався, а вусач промовив флегматично:
— По-русинську нє розумєм. Коридорем налєво — марш!
* * *
Надворі світало. Бляклий місяць скидався на паперове кружальце, приклеєне до темної оксамитної поверхні неба. Світанкова холодна тиша ніби зачарувала місто. Невиразні нагромадження будівель, непорушні крони дерев, безлюдні вулиці, артезіанські колодці, так звані помпи, біля яких вдень так людно і гамірно, темні спущені штори крамниць — все здавалося бутафорією, розставленою декоратором на великій сцені.
У загальній тиші лунко відбивалися Бронкові кроки по тротуару. Ступав різкіше — відгомін зростав, тихіше — гул від кроків слабнув.
На вулиці Легіонів Бронко побачив чоловіка, який при тьмяному газовому світлі підмітав брук.
