- Ви - судновий стюард? - спитав його той.
- Так, сер, - відповів Олбінет, - але я не маю честі...
- Я пасажир каюти номер шість, - перебив його мову незнайомий.
- Каюти номер шість? - здивувався Олбінет.
- Саме так. Вас звуть?
- Олбінет.
- Гаразд, друже мій Олбінете, - мовив чужоземець з каюти номер шість, - то подбайте про сніданок і не гайтеся. Ось уже тридцять шість годин, як я не мав у роті ні ріски, тобто я проспав тридцять шість годин поспіль, що можна пробачити людині, котра одним духом, ніде не зупиняючись, примчала з Парижа до Глазго. Скажіть, будь ласка, коли тут снідають?
- О дев’ятій, - мимохіть відповів Олбінет.
Незнайомому забажалось перевірити годинника, і на це пішло чимало часу, бо він натрапив на нього лише в дев’ятій кишені.
- Добре, - сказав він. - Але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, дайте мені поки що бісквітів і склянку шеррі, щоб я діждав сніданку, бо я падаю з виснаження.
Олбінет слухав, нічогісінько не добираючи, а незнайомий говорив і говорив, навдивовижу легко перестрибуючи від одного питання до другого.
- Ну, а де ж капітан? Досі не встав? - цокотав він. - А помічник капітана? Що він робить, теж іще спить? На щастя, погода чудова, вітер сприятливий, судно йде само собою...
В цю хвилину на сходах показався Джон Маиглс.
- Ось капітан, - сказав Олбінет.
- О! Я радий, вельми радий познайомитися з вами, капітане Бертоне! - вигукнув незнайомий.
Джон Манглс аж остовпів із подиву, не тільки тому, що його назвали Вертоном, але тому, головне, що побачив на борту свого судна незнайомого.
А той провадив своє дедалі запальніше:
- Дозвольте мені потиснути вам руку. Я не зробив цього позавчора ввечері, бо в час одплиття негоже нікого турбувати. Але сьогодні, капітане, я справді щасливий познайомитися з вами.
Джон Манглс широко розплющеними очима дивився то на Олбінета, то на новоприбулого пасажира.
- Тепер, - вів далі той, - ми познайомились, дорогий капітане, тепер ми друзі. Скажіть мені насамперед, чи задоволені ви з “Шотландії”?
- Яку Шотландію ви маєте на увазі? - нарешті вимовив Джон Манглс.
- Певна річ, “Шотландію”, на якій ми оце зараз пливемо. Чудове судно, його так мені хвалили за мореплавні якості й високу гідність його командира, славного капітана Бертона. Чи ви не родич відомого африканського мандрівника Бертона? Відважна людина! Коли це так, щиро вас вітаю!
- Сер, я не тільки не родич мандрівника Бертона, але я навіть не капітан Бертон, - відповів Джон Манглс.
- Он що! Виходить, я розмовляю з помічником капітана “Шотландії” містером Берднесом? - допитувався дивний пасажир.
- Містер Берднес? - повторив за ним Джон Манглс, що почав доходити істини.
Але він ніяк не міг збагнути, ким має справу, з божевільним чи просто з легкодумом. Та тільки-но він хотів остаточно з’ясувати це питання, як на палубу зійшли лорд Гленарван з дружиною й Мері Грант.
Помітивши їх, незнайомий вигукнув:
- О! Пасажири! Пасажирки! Чудово! Сподіваюсь, містере Берднесе, ви мене познайомите...
Він рушив їм назустріч і, не дожидаючи посередництва Джона Манглса, невимушено заговорив:
- Місіс, - удався він до міс Грант, - міс... - повернувся він до леді Гелени. - Сер, - додав він, звертаючись до Гленарвана.
- Лорд Гленарван, - підказав Джон Манглс.
- Сер, - вів далі незнайомий, - пробачте мені, що я знайомлюсь сам, але на морі доводиться дещо нехтувати світськими звичаями. Сподіваюсь, ми швидко познайомимось, і в товаристві дам плавання на “Шотландії” здасться нам приємним і коротким.
Гелена й Мері Грант не знайшли у відповідь жодного слова. Вони не могли зрозуміти, як ця зайшла людина опинилася на палубі “Дункана”.
- Сер, - мовив Гленарван, - з ким я маю честь говорити?
- Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного й етнографічного інституту Східної Індії; коротко кажучи - людина, котра двадцять років досліджувала географію як кабінетний вчений, а тепер воліє сама пізнати суть цієї науки й прямує до Індії, аби на власні очі побачити те, про що згадують в свою працях великі мандрівники.
Розділ VII
ВІДКІЛЯ ПРИБУВ І КУДИ ЇХАВ ЖАК ПАГАНЕЛЬ
Секретар Географічного товариства, напевно, був приємний чоловік, бо все це він сказав дуже мило. А втім, Гленарван чудово знав тепер, з ким має справу: ім’я й заслуги Жака Паганеля були добре відомі. Його повідомлення про найновіші відкриття, праці з географії, друковані в наукових записках товариства, його листування мало не з усім світом - все це робило Паганеля видатним ученим Франції. Тому Гленарван щиро потиснув руку своєму несподіваному гостеві.
- Тепер, коли ми познайомились, - сказав він, - чи не будете ви так ласкаві, пане Паганелю, відповісти на одне запитання?
- Хоч на двадцять, сер, - одказав Паганель. - Розмова з вами - завжди для мене втіха.
- Ви прибули на це судно позавчора ввечері?
- Так, сер, позавчора ввечері, о восьмій годині. З поїзда я вскочив у кеб, а з кеба попрямував до “Шотландії”, де замовив собі ще з Парижа каюту номер шість. Ніч була темна. На судні я нікого не помітив. Я дуже втомився по тридцяти годинній подорожі. Знаючи, що найкращий засіб уникнути морської хвороби - негайно вкластися на койку і не вставати в перші дні плавання, я так і зробив і, запевняю вас, найсумліннішим чином проспав тридцять шість годин!
Так слухачі Жака Паганеля дізналися, в який спосіб він опинився на борту яхти. Мандрівник-француз помилково сів на “Дункан” саме тоді, коли вся його команда була на церковній відправі в Сен-Мунго. Отже, все з’ясувалось. Але що скаже вчений-географ, коли дізнається про назву й маршрут судна, на якому він оце зараз пливе?
- Ви обрали Калькутту, пане Паганелю, за відправний пункт ваших подорожей на суходолі? - спитав Гленарван.
- Так, сер. Протягом усього життя я плекав мрію побачити Індію. І ця моя найзаповітніша мрія врешті здійснилася. Я пливу в країну слонів...
- Отже, пане Паганелю, вам не однаково, до якої країни потрапити?
- Звичайно, ні, сер, мені було б дуже прикро опинитися десь-інде. В мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства - маю обов’язково його виконати.
- Он як! То ви маєте доручення?
- Так, мені доручили зробити корисну й вельми цікаву подорож, план якої склав мій учений друг і колега, пан Вів єн де Сен-Мартен. Йдеться про те, щоб знову пройти стежками, які уторували брати Шлагінвайт, полковник Boy, Вебб, Ходжон, місіонери Хук і Габе, Муркрофт, Жюль Ремі й інші славетні мандрівники. Я сподіваюсь домогтися успіху там, де 1846 року місіонер Крік зазнав, на жаль, невдачі, одним словом, я хочу вивчити течію річи Яру-Дзангбо-Чу, що струмить попід північними схилами Гімалайських гір і зрошує Тібет на протязі тисячі п’ятисот кілометрів, хочу взнати нарешті, чи не зливається ця річка на північному сході Ассаму з Брамапутрою. Золота медаль чекає на того мандрівника, що спроможеться розв’язати цю животрепетну географічну проблему.
Паганель був незрівнянний. Він говорив захоплено, з піднесенням, він линув на прудких крилах уяви, і зупинити його було б так само неможливо, як струми Шарузьких водоспадів на Рейні.
- Пане Паганелю, - мовив Гленарван, коли настало хвилинне мовчання, - безперечно, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна; але я повинен вивести вас з омани - вам усе ж доведеться, принаймні на деякий час, одмовитися від утіхи побачити Індію.
- Одмовитися! Чому?
- Тому що ви пливете далі й далі від Індійського півострова.
- Яким чином?! Капітан Бертон...
- Я не капітан Бертон, - озвався Джон Манглс.
