I він пішов собі в бік автобусної зупинки. По дорозі до нього приєднався якийсь пес. Так вони і йшли — попереду Санич із пирогом, позаду пес. Навколо них розгортались теплі серпневі сутінки. Санич прийшов на зупинку і> сівши на лавку, став чекати. Пес сів напроти. Санич довго його розглядав. — О'кей, — сказав він, — шавка, сьогодні твій день. На честь міжнародного свята солідарності геїв та лесбіянок тобі дістанеться яблучний пиріг! — Пес задоволено облизнувся. Санич дістав згорток і розламав пиріг навпіл. Вийшло майже порівно.

Балада про Біла і Моніку

Стосунки завжди тримаються на довірі. Скажімо, ти довіряєш господу., ти кажеш йому, ок, господи, я довіряю лише тобі, ось останні п'ять баксів, постав їх сам. Господь бере твою п'ятірку, каже зачекати на нього і спускає бабки з першого заходу, не маючи навіть теоретичної можливості відігратись. Очевидно, це не найкращий приклад, але менше з тим. Люди часто не довіряють одне одному з незрозумілих причин, вони просто відвертаються одне від одного в найбільш потрібний момент ї спокійно засинають, дивлячись у кольоровій темряві свої кошмари. Довіра натомість примушує тебе відмовитись від індивідуального перегляду сновидінь, довіра загалом річ підступна, вона розкриває тебе, мов порножурнал, на найбільш невідповідній сторінці, і спробуй тепер пояснити, що саме ти мав на увазі і в який спосіб. У цьому випадку довіра стає обтяжливою, і твої ближні видаляють тебе зі свого життя, мов хірургічні шви з тіла. Тому й стосунків справжніх майже не лишилось, якимось дивним чином на місце старих добрих гетеросексуальних взаємин прийшли корпоративні вечірки, і якщо ти не в корпорації, то й випасати тобі немає чого, ця нова жорстка реальність легко обійдеться без твоєї участі, йди додому, дивись своє відео.

Скільки разів я спостерігав за всім цим збоку і думав: ну ось, все гаразд, ось у них все має вийти, вони добре виглядають разом, вони гарна пара і в них будуть гарні діти, а якщо дітей у них і не буде, гірше від цього теж нікому не стане, головне, щоб вони довіряли одне одному, не закривались, як важковаговики на рингу, вміли говорити про очевидні речі, про свої таємні бажання, навіть якщо ці бажання зводяться до одного, а так, зазвичай, і стається. Але минає час, і знову повторюється те саме — паузи в спілкуванні, напруженість у розмовах, якісь моральні принципи, котрі невідомо звідки беруться і незрозуміло куди потім зникають, усе як завжди — вони сидять в одній кімнаті, по різні боки одного ліжка і роблять собі на шкірі глибокі болючі надрізи, дивлячись, чий надріз буде глибший і болючіший. А після цього змучено розходяться, довго заліковують свої надрізи, будь-що намагаються залікувати їх, так щоби найменшої згадки не лишиилось, і якщо й зустрічаються після цього, то хіба що у вагонах підземки, їдучи, як і раніше, в одному напрямку. Корпорація поступово перебирає на себе надлишок їхнього психозу, і ти сам починаєш розуміти — радість колективної праці куди привабливіша за індивідуальну закоханість, хоча б тому, що нею завжди можна поділитись із трудовим колективом.

Спробуй поділитись із трудовим колективом своєю пристрастю, спробуй розказати групі менеджерів про те, як уночі в місячному світлі зблискує її шкіра, і як гостро проступають її ключиці, мов дюни, над ранок, коли вона врешті знеможено засинає, розкажи де менеджерам, вони прокленуть тебе і накладуть на тебе корпоративну анафему, вони підсмажать тебе просто під час найближчої корпоративної вечірки і гратимуть у футбол — офіс на офіс — твоєю відбитою печїнкою. Саме радість колективної праці допомагає тобі продертись крізь чергову депресію, і продершись, ти дивишся за вікна офісу, на осінні дерева, на їхню вертикальну глибоко прокреслену графіку й раптом усвідомлюєш, що ось знову прийшла осінь, і повітря прогрівається щоразу довше, і дерева стоять такі строгі й аскетичні, ти дивишся на все це і меланхолійно думаєш, що в такому офісі добре працювати, такої осені добре думається, а на таких деревах добре повіситись.

Є в мене приятель, його звати Каганович, юридичні консультації, правовий захист, і з ним стався такий випадок. Його подружка вирішила, що їм час якось більш чітко оформити свої стосунки, оскільки зустрічались вони вже третій місяць, а далі п'яного сексу справа не йшла. I не те щоби їм це не подобалось, просто одного разу вона сама запропонувала перевезти до нього речі, як це зазвичай трапляється, одного ранку він кудись поспішав і, не маючи зайвих ключів, допомагав їй зібратись. Зранку вона збиратись не любила, себто вона не любила збиратись взагалі, а зранку про це й мови не могло бути, вона помилково хапала його одяг, допивала вчорашню водку, що стояла на нічному столику, гасила недопалки в його чаї, одним словом він запізнювався, а вона не йшла. Послухай, сказала вона, віддаючи йому його черевик, в який уже встигла розлити водку, що ти мучишся, давай я перевезу до тебе речі, і все буде добре. Думаєш? — засумнівався він, ну добре, давай, тільки тепер забирайся звідси — я запізнююсь. Вона ображено запустила в нього черевиком. Повернулась вона наступного ранку, тягнучи за собою безрозмірну валізу, я взяла речі повсякденного вжитку, — заявила вона холодно, — мене не хотіли пускати з ними до трамваю, уявляєш? де можна покласти мої книги? З книг вона привезла третій том енциклопедїї, на літеру г, інші ти що — вже прочитала? — спитався Каганович, — я генетикою займаюсь, відповіла вона і поклала третій том під подушку. Насправді вона до нього не переїхала, вона і далі пропадала десь тижнями, з'являлась на день, точніше на ніч, і знову зникала. Речі лежали посеред кімнати, Каганович довго до них звикав, намагався зібрати їх, скласти в купу, але вона щоразу приходила і вивалювала з валізи якісь коробки і пакунки, згортки і альбоми, не чіпай моїх речей, — ображалась вона, — не чіпай їх і не копайся в моїй валізі, збоченець, вона була ідеальним об'єктом клептоманії, оскільки з речами у неї стосунки відверто не складались, вона постійно залишала їх у барах і їдальнях, забувала на пошті і губила в трамваях, якими вона звідкись добиралась. Каганович навіть не знав напевне, де вона живе, приблизно уявляв собі, оскільки вона часто їздила трамваями, і при бажанні можна було якось прослідкувати за маршрутом, знаходячи у вагонах та на зупинках її парасолі й записники, олівці й фломастери, інші речі її повсякденного вжитку; йдучи за ними, можна було вирахувати її помешкання, всіяне ще більшою кількістю одягу і книжок, в'язаних шапок і рукавичок, в неї було дуже багато речей, можливо, саме через це вона й не хотіла переїжджати зі свого зловісного помешкання, про яке розповідала страшні історії, мовляв, трамваї, сусіди, постійно зникають речі, вона з жахом думала, як доведеться все це збирати до купи, розпихати по валізах, тягнути на собі, Каганович думав про це з не меншим жахом, одним словом — тема їх лякала, і вони намагались про неї не говорити. Вони взагалі намагались не говорити: у подібних випадках, коли люди можуть розповісти одне одному так багато, вони, як правило, мовчать. Тому що в подібних випадках будь-яка спроба про щось поговорити неодмінно перетворюється на розтин тіла з подальшим намаганням заховати труп де-небудь подалі. Тим більше для нормального спілкування не обов'язково говорити, достатньо просто уважно слухати. А у випадку з нею і розпитувати про щось було зайвим, варто було просто одного разу її побачити, тому що вона поводилась, мов яка-небудь рослина, наприклад, як трава, якщо можна собі уявити траву з такою біографією. Скажімо, коли вона говорила по телефону і зв'язок раптом обривався, вона реагувала так, ніби це обривалась подача кисню і вона просто не розуміла, як так сталось і чим тепер вона мала заповнювати свої легені. Достатньо було просто спостерігати за нею, за її звичками, за зміною її настрою, тим більше, він у неї постійно змінювався, таке враження, що в неї настрою просто не було, це теж можна було зрозуміти — перепади тиску, недостатня вологість, який може бути настрій, якщо тобі зранку перекрили подачу кисню. Такі дивні стосунки двох даунів, котрі ніяк не можуть порозумітись, оскільки мало того, що є даунами, так ще й говорять різними мовами, як тут порозумієшся, стосунки тримаються на постійному замовчуванні, на тиші, на рівному мовчазному диханні, котре в якісь моменти, як правило ближче до ранку, нарешті стає настільки тихим, наскільки це потрібно, аби не зупинилося серце. Найгірше починалось зранку, коли Каганович кудись зривався, щось їй говорив, до чогось закликав і в чомусь звинувачував. Тоді вона починала розгнівано кричати і погрожувати, бігала кімнатою і рішуче збирала свої речі, забігала до ванної, згрібала зубні щітки і одноразові леза й розпихала їх по кишенях своїх військових штанів, хапала свої тампакси і запускала ними в Кагановича, віддай мою щітку, говорив він, але вона показувала фак і вибігала з ванної, копалась у ліжку, витягала звідти третій том енциклопедії, витягала звідти журнали, білизну і черевики, невже я на цьому спав, думав Каганович, вона перекочувалась на інший бік ліжка і витягала з-під нього свою улюблену попільничку у формі елвіса, дивись, кричала вона, елвіса я забираю, твій елвіс — американський ублюдок, казав він їй, після чого вона переможно висипала недопалки в ліжко і кидала елвіса до свого наплічника, і це я теж забираю — вона бігла на кухню і згрібала до наплічника фен і виделки, касети й мисливський ніж, недопиту водку і теплі серпневі яблука, потім вбігала назад до кімнати і хапала вже просто все, що траплялось на очі, наприклад, телефонні довідники, які вона звідкись ї невідомо для чого притягла перед цим, вона намагалась ввіпхати довідники до наплічника, але наплічник уже був переповнений білизною та яблуками, тоді вона нервово витягала елвіса, давала потримати Кагановичу, впихала таки довідники до наплічника і, сиплячи навсібіч прокльонами, вибігала на сходи. Каганович виходив за нею, вона, демонстративно не озираючись, збігала сходами вниз, ей, — кричав він їй, — ти забула свого американського ублюдка. Вона зупинялась, завмирала на мить, потім рішуче підіймалась назад, вихоплювала попільничку і, загрозливо змахуючи нею в повітрі, бігла на трамвайну зупинку.

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 29

На этой странице вы можете бесплатно читать книгу ГІМН ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОЛОДІ - Сергій Жадан бесплатно.

Похожие на ГІМН ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОЛОДІ - Сергій Жадан книги

Рассказы - Валерий Буланников - Современная проза
Тело № 42 - Денис Драгунский - Современная проза
Матримониальные размышления среди родных осин - Святослав Логинов - Современная проза
Халтурщики - Том Рэкман - Современная проза
Не оставляй меня одного (сборник) - Дина Рубина - Современная проза
Сожженная заживо - Суад - Современная проза
Ненастье - Алексей Иванов - Современная проза
[Про]зрение - Жозе Сарамаго - Современная проза
Слово в пути - Петр Вайль - Современная проза
Вещи (сборник) - Владислав Дорофеев - Современная проза

Оставить комментарий