— А з тобою, то тільки пропав наполовину?
Ореста Білинського зачепив легковажний тон, яким Аполлонія відзивалась про Олену.
— Зі мною? Зі мною ти, прошу пана, виграв, тільки ти оцінити цього не вмієш!.. Ти був у місті, чи не чув, які там чутки ходять, хто виграв — «Україна» чи «Полонія»?
— Ти ж знаєш, що я не цікавлюсь тими справами.
— А чим ти взагалі цікавишся поза своїм кодексом? Ага, ще вдовою каноніка Річинського… З твоїх колишніх розповідей я собі уявляла, що то бог вість яка красуня, а то таке — все бери, тільки мене лиши. А ти знаєш, що я про них чула?
— Ліна, я просив би склянку чаю…
Не кваплячись з чаєм, Аполлонія почала торочити історію про бонну француженку, з якою у Річинських сталася така кумедна історія, що діти навчили її розуміти по-українському, а по-французьки так і не захотіли вчитись. Зрештою, та француженка в домі була тільки для блізиру. Так само, як той якийсь кухар Василюшка, чи як його там звали. Орест не чував про Василюшку? Але ж це прецікава історія. Аркадій привіз його зараз після весілля, як шлюбний подарунок, від поміщиці з села, де був колись парохом його батько, старий Річинський. Василюшка, розповідають, був дуже вродливим. Він став у Річинських нібито за кухаря, а фактично був і камердинером, і лакеєм, і взагалі метрдотелем. Розповідають, що він був правою рукою Олени в господарстві, особливо коли йшлося про прийоми гостей. Бо що ж могла знати й бачити та селючка? Він допомагав їй складати список страв та сам керував порядком їх подачі на стіл. Розповідають, що навіть подавав знак тій сільській корові, коли слід дякувати гостям за вечерю і запрошувати їх до салону. Говорять навіть, що між Оленою і тим парубійком були і якісь шури-мури, але це, напевно, плітки, хоч втім — хто його знає? Річинський, кажуть, був замолоду рудий, як шафран, а парубок — як мальований… Та зрештою з її рівнем освіти, з її манерами, що їх привезла з лісу, то, само собою, більш підходив їй Василюшка, ніж Аркадій…
— Ліно, чай прошу подати мені в кабінет, і май на увазі, що я іду туди працювати.
Орест Білинський сидів за газетою у довгій вузькій кімнатці, яку в домі гучно іменували кабінетом, і думав про те, що єдиним реальним здобутком за тридцять з чимсь років його життєвої боротьби є цих дев'ять квадратних метрів, куди навіть Аполлонії був заборонений вступ без поважної причини.
* * *
Вісім років минуло з того часу, як Йосиф забрав Бронка з гімназії. І хоч Бронко, не багато програвши від того, понад п'ять років уже на власному хлібі і, напевно, давно забув про цю подію у своєму житті, Павлина й досі не позбулася смутку, що огортає її наприкінці кожного літа. Споловіла кукурудза по городах та курликання журавлів все ще чимось нагадували Павлині ту першу осінь, коли перед її дитиною раз назавжди замкнулась брама у краще життя, тобто гімназію.
Довгий час не могла Павлина бачити Бронкових ровесників з книжками під пахвою. Так було боляче їй за сина. Тоді-то й зненавиділа книги тільки через те, що вони в її понятті стали недоступними для сина. Латинську граматику, яку колись шанувала нарівні з молитовником, винесла на. горище і, не маючи серця знищити, запхнула її поміж крокви, щоб жодне око не доглянуло.
Правда, біль з роками ставав тупішим. Часами він зникав зовсім, і тільки оте тоскне курликання перелітних птахів ворушило ще в серці вже не самий біль, а лише спогад про нього.
В цю надвечірню пору сидить Павлина в себе на ганку і міркує, що осінь у цьому році повинна бути лагідною. Нестерпна жара у липні, що зжерла чисто огірки, поступилась холодному дощовому серпню, а ось вересень заповідається теплий і сухий.
Слава богу. Дійдуть помідори, соняшники, квасоля. Хто поквапився і, боячись приморозків, позривав зелені помідори, тепер може каятись. Штучно достиглий помідор ніколи не матиме тієї прозорчастої соковитості й того аромату, ніж той, що дійшов на грядці. А хоч би й соняшник. У передчасно зрізаному зерно всихається, маліє.
Пізніше таке миршаве зерно й гіркнути ладне, а насіння, доспіле на пні, важке, жирне, мов волоський горіх.
Мерехтлива зелень людських садів, що тягнуться понад берегом ріки, то тут, то там вже позначилась жовто-червоними плямами. Це черешеньки вкриваються осіннім багрецем. Може, тому, що перші серед фруктових дерев квітують, перші й відмирають. Мусить бути черга і порядок у божому господарстві, бо інакше світ догори коренем перевернувся б. Сподобалося господу покрасити черешеньці у червоне не лише листя, але навіть гілки, і деревина стає як мальована. Тільки та мальована краса не для життя, а для ув'ядання. Навесні з цього місця з-за густоти зелені не видно було вершка гори по той бік ріки, а тепер хоч листя і тримається ще дерев, гора вже просвічує крізь нього своєю голою маківкою.
«Людина, — думає Павлина, — теж заки умре, то насамперед зморщується, наче жили всихають в ній та стягують тіло, як капшук. Воно, либонь, тому і менший жаль за старим, що іде в землю, ніж за дитиною. Старе — то наче зісохле бадилля, що само проситься на погній, а дитина — то як та підсніжка, що вилупилась із землі до сонця».
І звідки-то розмаїті думки лізуть людині в голову? Вийшла ж Павлина на ганок не природою любуватись, а в справі: хоче роздивитися при світлі штани, що їх тільки що купила у Марині, служниці Річинських.
Вісім злотих за добрісінькі, непротерті, невистріпані, без жодної плямочки штани з чисто бельського матеріалу, то, можна сказати, — удача.
А що ж? Мусить же вона, мати й дружина, добре викручуватись, щоб зв'язувати кінці з кінцями, бо того, що син і чоловік дають на утримання дому, не дуже-то й вистачає. Воно б вистачило, ще й як вистачило б, коли б Йосиф не відносив щомісяця у банк на ім'я Бронка.
Може, колись трапиться Бронкові оказія пристати до спілки й самому стати співвласником друкарні. Павлина підтримує чоловіка в цьому намірі і тому, скільки б не дав на дім, ніколи не скаже, що мало. Зате мусить сама вже розкидати розумом, щоб у хаті не відчувалося нестатків. Йосиф хоч і не мішається в бабські справи, але цінує господарський хист дружини і не в очі, а на людях, поза очі, хвалиться, що в нього така жінка, що й з нічого вміє зробити щось.
Оці штани, що купила в Марині, то просто виграш у лотереї. Яка підкладка в них! А пряжки? Відколи Бронко на світі, не мав він ще штанів з такими штудерними пряжками. Аж дивно, що хотілося покійному одягати під рясу такі дорогі штани. Та хіба не було з чого? Було, а тепер минулося. Як то кажуть: була перла та й ся стерла.
Матко боска, яких панів грали оті Річинські за життя небіжчика! Повозами до церкви їздили, спеціального кухаря, ніби поміщики які, держали, дівчата не знали вже, що начіпляти на себе, а от прийшла смерть, і не минуло й три місяці, а вже штани по покійнім продають.
І Мариня якось так м'ялася з тими штанами, що Павлина й не розібрала: продавала вона ті штани з доручення своєї пані чи, може, наліво? А яке Павлині діло до того? Мариня мала штани на продаж, Павлина їх купила, купівля відбулася прилюдно в білий день, а поза тим що її обходить більше? Зрештою, Мариня тепер у Річинських, як говорять куховарки на базарі, повний начальник. Можливо, що раніше панство попихало Маринею, але тепер, коли вона за всіх промишляє своєю головою, то й шана служниці інша.
А втім, пощо їм, щоб мужські штани валялись по шафах та міль дразнили. Синів не залишив покійний, а майбутній зять — то надто гоноровий пан, щоб з покійного тестя штани доношувати.
А що буде, як і Бронко не захоче носити цих штанів? Минулися ті часи, коли носив усе, що нап'ялювали на нього, а як, бувало, пробував бунтуватись, то вистачало лише схилитись, ніби шукаючи прута, щоб стало по її. А тепер як знатуриться її син і чогось не захоче, то хоч порубай його на шматки, а кожний шматок посічи на котлети, він однаково стоятиме на своєму.
Думала, прости грішній, матко боска, що після тієї напасті з поліцією хлопчисько врозумиться трохи. Та куди там! Ще зухвалішим, ще впертішим, ще якимсь злішим став.
