— Ви його зовсім не знаєте, тож не кажіть про нього своєї думки, — з серцем відрубала я.
— Гаразд, — спокійно відповів він, — моя голова надто обтяжена іншим клопотом, щоб думати ще й про нього. Та я мушу кінчати свою розповідь. А що ви не питаєте імені гувернантки, я повинен сказати його сам. Стривайте, десь воно тут у мене було... Завжди краще, коли важливі речі занотовані отак гарненько — чорним по білому.
І він знову повільно дістав записника, почав гортати його, витяг з одного відділка потерту, нерівно одірвану смужку паперу: з її форми, плям ультрамарину, краплаку та цинобри я пізнала клаптик, відірваний вчора від аркуша, що прикривав портрет Розамунди. Він підвівся і підніс його до моїх очей, і я прочитала слова, що їх власноручно вивела тушшю: «Джейн Ейр», видно, написані несвідомо.
— Бріґс писав мені про якусь Джейн Ейр, — сказав Сент Джон, — в оголошенні теж ішлося про Джейн Ейр, а я знав таку собі Джейн Еліот. Признатись, у мене снувалися деякі підозри, та тільки вчора ввечері я раптом упевнився, що не помилився. То ви визнаєте своє справжнє ім'я, відкидаючи прибране?
— Так, так... Але де той містер Бріґс? Мабуть, він більше знає про містера Рочестера, ніж ви...
— Бріґс у Лондоні. Сумніваюсь тільки, щоб він знав щось про містера Рочестера, і цікавиться він не містером Рочестером. Однак ви вдаєтесь у дрібниці і забуваєте про головне: ви не питаєте, чому містер Бріґс вас шукає і що він від вас хоче.
— Гаразд, що ж він хоче?
— Тільки сповістити вас, що ваш дядько, містер Ейр, який проживав на острові Мадейра, помер; що він вам одписав усі свої гроші і що ви тепер багата — оце й усе.
— Я? Багата?
— Так, ви багата, дуже багата спадкоємиця. Запала мовчанка.
— Звісно, ви повинні засвідчити свою особу, — знов почав Сент Джон, — та це не становитиме труднощів, — і тоді можете зразу посісти спадщину. Ваш капітал вкладено в англійські папери, духівниця та всі інші необхідні документи у Бріґса.
Отак відгорнулася нова сторінка в моєму житті! Чудово, читачу, за одну мить
піднестись від злиднів до багатства — таки чудово! Та цієї зміни за одну мить не можна осягнути, тим-то й не почуваєш великої радості. До того ж у житті є ще й інші втіхи, що бентежать, захоплюють; гроші — це матеріальна основа життя, в них нема нічого ідеального, і все, що їх стосується, пов'язане з тверезим розрахунком. Ніхто не скаче, не кричить «ура!», дізнавшись, що дістав багатство: людина одразу починає думати про обов'язки та про всякі справи, вона вдоволена, але водночас і неабияк стурбована. Отож вона стримує себе й обмірковує своє щастя з похмурим виглядом.
До того ж слова «спадщина» й «духівниця» в'яжуться зі словами «смерть» і «похорон». Я дізналася, що вмер мій дядько — мій єдиний родич. Дізнавшись, що в мене такий є, я плекала надію колись його побачити. Тепер уже не побачу ніколи. Та й те сказати, ці гроші дістались тільки мені, не мені й моїй радісній сім'ї, а самому тільки моєму самотньому «я». Але, нема слова, це було неабияке добpo, яке то велике щастя почутися незалежною! Ось що я збагнула, і моє серце сповнилось радістю.
— Нарешті ви підвели голову, — сказав містер Ріверс. — А то я вже був подумав, що на вас глянула Медуза й ви обернулися в камінь. Мабуть, зараз спитаєте, який ваш капітал?
— То який мій капітал?
— Та суща дрібниця! Звісно, нема про що й говорити; якісь двадцять тисяч фунтів — хіба це гроші?
— Двадцять тисяч фунтів!
Знову приголомшлива новина: адже я сподівалася щонайбільше на чотири-п'ять тисяч. На якусь мить мені аж подих перехопило; містер Сент Джон, од якого я доти ні разу не чула сміху, голосно засміявся.
— Ну, — мовив він, — якби ви вчинили вбивство і я вам заявив, що ваш злочин викрито, то й тоді б ви навряд чи були більше вражені.
— Але ж це велика сума... Вам не здається, що це помилка?
— Яка може бути помилка?
— Або ви неправильно прочитали цифри: може, там дві тисячі?
— Суму написано словами, а не цифрами: двадцять тисяч.
Я відчула себе людиною з середнім апетитом, що сіла сама до столу, де наставлено їжі принаймні на сто чоловік. Тим часом містер Ріверс підвівся й надів плаща.
— Якби не така буряна ніч, — мовив він, — я б вам прислав Анну до товариства, надто ви нещасні на вигляд, щоб залишати вас саму. Але Анна — стара жінка і не спроможна брести кучугурами, як я: у неї не такі довгі ноги. Отож я мушу залишити вас віч-на-віч з вашими прикростями. На добраніч!
Він уже взявся за клямку, аж враз мені сяйнула одна думка.
— Постривайте хвилинку! — гукнула я.
— Що таке?
— Мені цікаво знати, чому містер Бріґс написав про мене саме вам, звідки він міг про вас дізнатись або дійти думки, що ви, живучи в такій глушині, можете стати йому в пригоді.
— Адже я священик, — відповів він, — а до священика часто звертаються у всяких незвичайних справах.
І знов брязнула клямка.
— Е ні, ви мені цим нічого не пояснили! — вигукнула я; і справді, щось іще ховалось за невиразною відповіддю, яка, замість вдовольнити мою цікавість, іще дужче розпалила її. — Це надзвичайно дивна справа, — додала я, — і я мушу її з'ясувати до кінця.
— Нехай іншим разом, — промовив він, знов повертаючись до виходу.
— Ні, сьогодні, тільки сьогодні! — вигукнула я і заступила йому двері. Здавалось, він розгубився.
— Я вас таки не випущу, поки ви мені не розповісте всього до кінця! — сказала я.
— Може, не сьогодні?
— Ні, сьогодні, і тільки сьогодні.
— Хай вам краще розкажуть Діана та Мері.
Звісно, його відмовки розпалили мою цікавість понад усяку міру; я її мусила
вдовольнити, і то негайно, що й сказала йому.
— Але ж ви вже знаєте, що я несхитний чоловік і мене важко вмовити.
— А я несхитна жінка і не дам вам відкласти на потім.
— До того ж, — вів він далі, — я людина холодна — ніякий запал мене не бере.
— Зате я гаряча, а жар розтоплює лід. Он під тепла на вашому плащі розтав сніг; він наробив на підлозі повно калюж. Ви мені роботи додали, містере Ріверс, і якщо ви хочете спокутувати цю тяжку провину, то скажіть мені зараз те, що я хочу знати.
— Ну, гаразд, — мовив він. — Я поступаюсь — якщо і не перед вашим палким проханням, то перед вашою наполегливістю: вода й камінь довбе. А до того ж ви однаково дізнаєтесь — не тепер, то пізніше. Ваше ім'я Джейн Ейр?
— Так. Це вже ми з'ясували раніше.
— Ви, очевидно, ще не знаєте, що в нас із вами одне прізвище, що моє повне ім'я Сент Джон Ейр Ріверс?
— Звісно, ні. Тепер тільки я пригадую, що бачила між вашими ініціалами літеру «Е» на книжках, котрі ви давали мені читати, але я ніколи не питала, яке ім'я з неї починається. Ну, то що? А може...
Я затнулася, бо не могла допустити — вже не кажу вимовити вголос — думки, що нараз сяйнула мені в голові, вимальовувалась чимраз чіткіше і за якусь мить зробилася цілком правдоподібною. Обставини на диво збігалися, пасували одна до одної, в'язалися в одне ціле; окремі ланки складалися в рівний ланцюг — кожне кільце було на місці, все чудово трималося купи. Я вже здогадалась, як стояла справа, перше ніж Сент Джон мовив бодай слово. Однак, не сподіваючись од читача такої здогадливості, я мушу переказати Сент Джонове пояснення.
— Прізвище моєї матері було Ейр, вона мала двох братів — один, священик, одружився з міс Джейн Рід із Ґейтсхеда, а другий, Джон Ейр, есквайр, комерсант, доживав свої останні дні в Фуншалі на острові Мадейрі. Містер Бріґс, повірник містера Ейра, сповістив нас у серпні цього року про дядькову смерть та про те, що той одписав усе своє майно сироті, доньці свого брата-священика, обминувши нас через свою сварку з нашим батьком, якої так і не зміг забути. А через кілька тижнів написав другого листа, де повідомляв, що спадкоємиця десь поділась і запитував, чи нам нічого про неї не відомо. Ім'я, випадково написане на аркуші паперу, дало мені змогу знайти її. Решту ви знаєте самі.
Він хотів іти, але я прихилилась спиною до дверей.
