В Антона Адамадзе не було жодних цiнностей чи золота, не було й родичiв за кордоном. Становище склалося безнадiйне, i судилася йому смерть чи то з голоду, чи вiд туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних i взимку неопалюваних бараках.
Але i тут доля усмiхнулася до нього. Вiд джутової фабрики у таборi пiдпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичiв у Бельгiї i, вирвавшись з табору, з часом надiслав звiдти виклик i молодому князевi.
У Бельгiї Адамадзе довго поневiрявся, а прочувши про врангелiвську бiлогвардiйську органiзацiю, яка засилала шпигунiв i диверсантiв у Радянську Росiю, охоче зголосився до неї. Пiсля короткої пiдготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголiв, що палали ненавистю до бiльшовицької влади, пiшов на завдання. Проте на кордонi вони потрапили у засiдку, i пiдпоручик врятувався, дякуючи темрявi i своїм прудким ногам.
Зрозумiвши безглуздiсть такої дiяльностi бiлогвардiйцiв, Адамадзе почав шукати iнший шлях у життi. Через деякий час вiн вступив до Бельгiйського колонiального iнженерного училища, що готувало фахiвцiв для роботи у африканських колонiях. Навчання було безплатне, але вступник пiдписував контракт, що зобов'язував пiсля закiнчення вiдпрацювати п'ять рокiв у Бельгiйському Конго, при цьому частка зарплатнi вiдраховувалася за кавчання.
Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропiчний лiс пiд скелястими горбами, де майже голiруч чорнi раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах i особливо велетенськi волохатi павуки, якi мiцною сiткою затягували гiлки дерев i кущiв, павуки, вiд яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранцi, колишнiй пiдпоручик виявляв, що за нiч вiн опинився пiд липучою сiткою, у центрi якої висiло волохате чудисько, i протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сiтку з павуками, що коливалася перед очима...
Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потiм втiк на узбережжя океану, звiдки, сховавшись у трюмi пароплава, повернувся до Європи.
Зрозумiло, приїхати назад до Бельгiї i працювати там за фахом вiн не мiг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. I почалося звичайне для росiйських емiгрантiв життя: бурлакування, випадковi пiдробiтки, iснування на межi жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що вiн добре грав на пiанiно та iнших музичних iнструментах. Придбавши гiтару, вiн став завсiдником нiчних матроських кабаре у Марселi. Наслухавшись байок про те, як легко робити грошi у далекiй Америцi, вiн найнявся на судно, що пливло до Канади...
Спогади не тiшили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти i нанiвець зводило його часом нелегкi зусилля. Вступивши в Нiмеччинi до гiтлерiвської армiї, вiн потрапив на Україну. У першi днi вiйни залiзнична варта, в якiй служив колишнiй пiдпоручик, жила бiльш-менш спокiйно. Партизанськi загони ще тiльки формувалися, пiдривники не розгорнули своїх нападiв на залiзницi, у боях взвод Адамадзе участi не брав, i йому здавалося, що все буде так, як вiн планував, що незабаром вiн опиниться у Харковi i знайде Апостолових... Як далi буде дiяти, Антон Нодарович ще не знав, але основнi пункти плану виконувалися. Вiд станцiї Карлiвка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночi пiд час обходу колiї вiн оступився на мiсточку i впав на камiння з чотирьохметрової висоти - забив спину i ушкодив праву ногу. Нiмецьке начальство не виявило особливого пiклування про його здоров'я i до вiйськового госпiталю у Харкiв не повезло. Тодi солдати взводу, який складався з рiзно-масного наброду росiйських емiгрантiв та схiдних нацiоналiстiв, покинули, свого командира у маленькiй приватнiй лiкарнi, що вiдкрилася в примiщеннi сiльського медпункту. Лiкар у нiй виявився квалiфiкованим, i Адамадзе почав швидко одужувати...
Одужавши, вiн подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця - Сумська, величний дiм Апостолова, але в ньому заселилася якась нiмецька установа. I хоч скiльки блукав побiля нього, нiкого з Апостолових не зустрiв. Нарештi йому пощастило, на Благбазi, - так тепер називався жалюгiдний риночок, що збирався на мiсцi колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовiщенського базару, - вiн зустрiв закутану у дрантя пiдстаркувату жiнку, що торгувала усяким дрiб'язком i в якiй вiн насилу упiзнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинiю Iванiвну. В цьому йому допомiг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем "ПА" - "Павло Апостолов", який Єфросинiя Iванiвна продавала з-пiд поли. Злякавшись людини у нiмецькiй шинелi, жiнка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примiтив вензель, який багато рокiв тому впав йому в око пiд час званого обiду.
Упiзнавши у чоловiковi того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрiчах iз своєю вихованкою, Єфросинiя Iванiвна почала скаржитися на, своє знедолене життя.
У довгiй розмовi Адамадзе дiзнався, що пiсля пограбування банку все рухнуло у сiм'ї Апостолових. Павло Амвросiйович десь зник, з хати у них бiльшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потiм Клаву зробив своєю коханкою мiлiцiонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на нiй, пiшов учитися i "з хама став паном", якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинiя, у тяжку годину рятувала як рiдну, ставши знову панiєю, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому роцi Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька i вiддала його до психiатричної лiкарнi.
Бiльше нiчого про колишню любов пiдпоручика Єфросинiя Iванiвна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де подiлися цiнностi банку.
Отже, Харкiв не виправдав сподiвань тепер уже колишнього командира взводу нiмецької залiзничної варти, i, вважаючи себе демобiлiзованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи нiмецького вояки, якi у нього ще нiхто не вiдiбрав, вирiшив ще раз спробувати щастя.
В резервi у нього iще залишався Київ, де, iз слiв Єфросинiї Iванiвни, у психiатричнiй лiкарнi перебував старий Апостолов.
Так пiдпоручик Адамадзе опинився у Києвi у маленькiй холоднiй кiмнатцi на вулицi Великiй Василькiвськiй.
Вiн крутився на своєму тапчанi пiд благенькою, пiдбитою вiтром шинелькою i думав гiрку думу. Адже перелiтав через океан, записувався до нiмецької армiї, ризикував бути убитим зовсiм не для того, щоб бринькати на пiанiно iдiотськi пiсеньки i маршi у кафе гладкого кабана Гiллера... Тiкаючи у далекi роки з бiлою армiєю з Криму, наречений гарненької гiмназисточки Клави Апостолової нiяк не думав, що доведеться колись повернутися... Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києвi теж не було. Адамадзе довiдався, що вона з чоловiком евакуювалася. Щоправда, пiдтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справдi перебуває у психiатричнiй лiкарнi. Тепер треба було зумiти побачитися з ним...
Час минав. Адамадзе усе дужче вiдчував голод. У животi бурчало, погляд його усе частiше зупинявся на натюрмортi з харчами, який вiн знайшов на вулицi i повiсив навпроти тапчана.
Вiн глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього i вiн зустрiвся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.
Адамадзе пiдхопився i став чiпляти до шиї чорного метелика.
7
Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люцiї, мовби вперше побачив, i, трохи вiдсторонивши її рукою вiд коридору, пройшов в глиб квартири. В кiмнатi Курт ковзнув поглядом по стiнах з лiтографiями i портретами акторiв, по слониках, що виладналися вервечкою на поличцi з книгами, одсмикнувши завiсу, що затуляла нiшу алькова, заглянув у всi кутки, потiм пiдiйшов до вiкон, якi виходили у двiр, i зазирнув униз. З першого, бiля входу в квартиру, можна було побачити не тiльки подвiр'я, але й вузький простiр мiж будинками, а так само смужку тротуару i вулицi.
Люцiя стояла нi в сих нi в тих. Вона була вкрай збентежена несподiваною появою Курта i його незрозумiлою поведiнкою. Слiдом за гауптштурмфюрером й собi краєм ока заглянула у найближче вiкно. Знайомий краєвид змiнився: на тротуарi бiля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.
Що це - обшук? Вона ж Курта не запрошувала i адреси не давала.
У Люцiї завмерло серце i ноги стали ватяними. Мало того, що гестапiвець з'явився без будь-якого попереджування, вiн ще й тримався так, мовби у чимось пiдозрював її. Але ж вона нi в чому не винна!
I раптом Люцiї стало млосно, i вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стiнку. У кутку Курт побачив рiжок рамки, який висовувався з-за пiдсервантника, i витяг. Це було збiльшене сiмейне фото Рахiльки та її батькiв. Несподiвану непрохану нiчну появу Рахiлька нiчим тодi не пояснила, та й пояснювати не було чим - прийшла до своєї господи, та й годi! Сподiвалася застати батькiв, але запiзнилася. З дому Рахiлька нiчого не взяла, крiм фотографiй батькiв, хоч навiщо вони були їй, так чи iнакше приреченiй на смерть, думалося тодi Люцiї. Може, хотiла i на той свiт пiти з батьками на серцi? Але велике сiмейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахiлька не мала як узяти, i Люцiя запхнула його за пiдсервантник, забувши про нього.
