Андрiйко зрадiв почутому. Природно, що у сусiдньому кабiнетi мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку вiн так безрезультатно шукав у квартирi загиблої. Про яку iншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас вiн подумав, що Спiвак уже сказав, що смерть тiтки сталася не вiд природних причин, що це - вбивство...
В цю хвилину дверi кабiнету Андрiйка вiдчинилися, i, пропускаючи поперед себе розпашiлу, iз збитою на головi набакир норковою шапочкою, про яку вiд хвилювання господиня забула, на порозi постав довгов'язий радник юстицiї.
- Остапе Володимировичу, - звернувся до капiтана Спiвак, примощуючись на вiльний стiлець, - ви турбувалися, де подiлася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлiвни... Сiдайте, будь ласка, - звернувся слiдчий до неї, показуючи на вiльний стiлець. - Ми тут усi разом, так би мовити, гуртом, закiнчимо нашу розмову. Повторiть, Оксано Павлiвно, як книжка до вас потрапила.
- Дуже просто, - буркнула Гальчинська, - я вже сказала, тiтка дала...
- А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?
- Бо написала заповiт на мене.
- I вона наперед здогадувалася, що за два тижнi помре, i боялася, що ви не знайдете у хатi книжки? За заповiтом, ви все одно через пiвроку ввiйшли б у права спадкоємицi i одержали б... - м'яким, тихим, якимсь спiвчутливим голосом, немов дивуючись iз такого нерозсудливого вчинку старої Гальчинської, говорив Спiвак.
- Як вона могла здогадуватися, що помре? Просто дала.
- Невже знала, що за два тижнi її вб'ють?
У кiмнатi зависла тяжка тиша.
- Як це "вб'ють"? - отямилася Оксана Гальчинська. - Як це "вб'ють"? - повторила вона механiчно, ще не до кiнця осмисливши новину.
- А так, - пiдтвердив Андрiйко, - ваша тiтка померла не своєю смертю, її було вбито.
- Ой! - тiльки й змогла скрикнути Хоменкова, у якої очi стали круглi, як гудзики, i вена затулила обличчя руками.
- За даними судмедекспертизи, череп розкроєно ударами молотка... - уточнив Спiвак i, почекавши хвилину, даючiї час жiнкам опам'ятатися, спитав, звертаючись до обох сестер:
- Що ви з цього приводу скажете? Хто це мiг вчинити? Як на вашу думку.
Жiнки переглянулися, але їм мов зацiпило. У кабiнетi ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлiвни вкрилося бурими плямами.
- Так ви нас пiдозрюєте з Шурою? Що ми - убивцi?! - З очей Гальчинської бризнули сльози. - Щоб ми свою рiдну, рiднесеньку, боже мiй, боже, таке подумати! Совiстi у вас немає, бога з душi, накинулася вона на Спiвака.
Той ледве витримав цей натиск.
- Вас не пiдозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю... Розумiю, що вiдразу вам нiчого на думку не спаде, але подумайте, помiркуйте, хто це мiг вчинити. Якийсь знайомий, сусiд чи iще хтось? Переберiть у пам'ятi всiх, хто так чи iнакше був зв'язаний iз вашою покiйною тiткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця...
Випровадивши заплаканих жiнок, Спiвак повернувся до Андрiйка i сказав:
- Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речi убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусiдка сказала, що покiйна носила дорогi шуби. Де вони подiлися? Зима - i жодного теплого пальта чи шуби!
- Чортiв Кучеренко! - розiзлився капiтан. - Засраною мiтлою гнати його з мiлiцiї! Додумався залишити їх у квартирi! Не опечатав. I вони винесли усе, що хотiли. - Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капiтан зрозумiв страх, що гнiздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тiтка померла не своєю смертю, вона боялася, що мiлiцiя викриє їхню з Оксаною крадiжку. Але не це викликало у капiтана таку лють i крутi епiтети: непокоївся, як там у лiкарнi його Iра, збирався пiсля допиту племiнниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить вiн навiть хотiв попросити Спiвака обiйтися без нього, але стримався. Служба є службою... А на службi капiтан Андрiйко шанувався, хоч вважав її вкрай неспокiйною i невдячною.
- В тому числi й ощадну книжку, - тим часом говорив далi Спiвак. - А ви шукали, шукали, мало не пiдлогу пiдняли, - не втримавшись, посмiхнувся вiн. - Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду i викликайте машину, - додав, пiдiймаючи трубку телефону.
- Удари молотком зробленi сильною, очевидно, чоловiчою рукою, як свiдчить експертиза, - пiдкреслив Андрiйко. - У кожної з них є чоловiк. Треба i з ними ближче познайомитися...
- Цiлком можлива версiя, - погодився слiдчий. - Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б...
6
Антон Адамадзе лежав горiлиць серед дня на тапчанi у своїй неопалюванiй кiмнатi. Це житло надибав вiн у покинутому напiвобгорiлому будинку. Адамадзе привiв до ладу облюбовану кiмнату, що мала окремий вихiд, полагодив обiрвану електричну проводку i як на той вгорьований, небезпечний час у Києвi вважав себе бiльш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане мiсто, не певне у своєму завтрашньому днi, була для нього з молодих рокiв непередбачувана, робила несподiванi пiруети, кидаючи його з гарячого у холодне. I ось останнiй вибрик долi, яка вирвала кого з бiльш-менш благополучного життя у Канадi, перенесла через океан, ввiпхнула добровольцем до нiмецької окупацiйної армiї, потiй вивергла з неї i нарештi посадовила за пiанiно у київському кафе "Едельвейс" якогось фольксдойче Гiллера. Вiн мирився з цими несподiванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровiльно встряв у бiйку мiж бiльшовиками i фашистами. У далекiй Канадi йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатiти, i вiн зрадiв нагодi досягти своєї голубої мрiї. Але поки що мусив мешкати у цiй не дуже пристосованiй для нормального життя напiвлегальнiй квартирi.
Але й до цього будинку уже добиралася по-нiмецькому методична рука властей. Уже заходив дiд-двiрник i казав, що треба узяти дозвiл в районнiй управi для заселення i користування електрикою. Але Адамадзе показав посвiдчення, що зберiг, коли його увiльнили з нiмецької служби, а головне - двiрник побачив у хатi нiмецький мундир з нашивкою на рукавi: три жовтi кiнськi голови на синьому полi ознака вiйськової залiзничної варти i, повiривши, пiшов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?
Антоновi Нодаровичу багато що згадувалося, коли вiн обмiрковував свої плани.
Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дiвоча постать... Вiн давно забув справжнi риси того дiвочого лиця, за багато рокiв наново намалював його у своїй уявi, злiпив з усього прекрасного, що зустрiв потiм на своїй дорозi життя. В уявi милi риси дiвчини не збереглися, але, крiм пам'ятi очей, жила в ньому, як у кожної людини, i пам'ять колись закоханого серця. Час вiд часу i у тяжкi днi боїв з червоними, i у далеких мандрах на чужинi, наче у снi, хлюпала в серце тепла хвиля, i раптом згадувався Харкiв його юностi, рiднi площi, вулицi, сквери, затiненi алеї, таємнi поцiлунки, Клава - свiтла мережана хмарка, легка i прозора.
Вперше вони побачили одне одного на вiдправi у Благовiщенськiй церквi. Тiльки схрестили погляди, але й цього було досить. Вiн ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з вiдмiнним вiйськовим вишколом i гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима - юний грузинський князь Антон Адамадзе, i - вона бiлява гiмназистонька, дочка мiсцевого багатiя банкiра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.
Вони незабаром познайомилися i стали таємно зустрiчатися. Поцiлунки у тiнистих алеях, зустрiчi за допомогою гувернантки Єфросинiї Iванiвни... I ось вiн нарештi у величному будинку банку, де голова правлiння Павло Амвросiйович Апостолов жив iз сiм'єю.
Цей будинок був наглухо зачинений для усiх, крiм поважних людей - клiєнтiв банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги i священного трепету перед золотим телям, iнший скарб ховали мурованi стiни вiд молодого князя - його Клавуню.
Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обiд.
Для закоханого юнкера, який iще тiльки чекав офiцерського чину, це був не обiд, а пишна урочистiсть. Адамадзе пригадує цю подiю як щось таке слiпуче, осяйне, в якому не було мiсця для банального споживання їжi. Вiн тiльки пам'ятав високi стелi, важкi гардини, кришталевий блиск посуду пiд велетенською люстрою, безлiч позолоченого срiбла на столi, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справдi вiн князь i де у його батькiв маєтнiсть, i рожеву хмарку посеред усiєї цiєї пишноти - свою Клаву.
Революцiя, бiла армiя, офiцерськi погони на плечах, бої, вiдступ, наступ i знову вiдступ, за яким уже Крим - море, прiрва, останнiй рубiж врангелiвської армiї.
Несповiдимi шляхи господнi. Через багато рокiв вiн зустрiв у канадському мiстi Вiннiпезi земляка з Харкiвщини Андрiя Гущака. Той мав крамницю i найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спiткала бiда: разом iз дружиною потрапив у автомобiльну аварiю. Коли Гущак опинився у лiкарнi i прогорiв iз своєю комерцiєю, Адамадзе не вiдхрестився вiд нього. Вiдвiдував його у лiкарнi, пiклувався i пiсля того, як Гущак одужав, допомiг колишньому господаревi вiдкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дiсталася тому вiд загиблої дружини. Так двоє самiтникiв заприятелювали.
