Цей прилад, за допомогою кількох рухливих лінз, дав відбиток сонця на обрії саме опівдні, себто коли денне світило досягає найвищої точки свого шляху. Зрозуміло, що, провадячи обчислення, скельця секстанта треба спрямувати на справжній обрій, тобто на лінію, де зливаються вода й небо. Однак земля на півночі простягалася широким подовжистим кряжем, який заступав обрій і перешкоджав спостереженням.
У таких випадках природний обрій замінюють штучним. Звичайно беруть пласку посудину, наливають по вінця живого срібла, що утворює бездоганно дзеркальну поземну поверхню, і провадять над нею потрібні виміри. В Джона Манглса на борту бракувало, на жаль, живого срібла, але він вийшов із скрути, скориставшись з кадобу, повного дьогтю, - рівна поверхня його досить чітко відбивала сонце.
Довготу місцевості Джон Манглс знав - адже він перебував біля західного узбережжя Нової Зеландії. На щастя - бо за браком на судні хронометра визначити її було неможливо. Залишалася невідомою тільки широта, і Джон узявся її обчислити.
За допомогою секстанта він визначив, що висота сонця над обрієм дорівнює 68°30΄. Вирахувавши це число з 90° прямого кута, він дістав кутову відстань сонця від зеніту - 21°30΄. Схилення сонця цього дня, 3 лютого, як вказував довідник, становило 16°30΄. Додавши до цього кута щойно визначений, він знайшов широту - 38°.
Отже, координати “Макарі” становили 171°13΄ довготи і 38° широти, коли не зважати на деякі можливі огріхи, спричинені недосконалістю приладу, якими врешті можна було й знехтувати.
Глянувши на Джонстонівську мапу, придбану Паганелем в їдені, Джон Манглс упевнився: аварія брига сталася біля війстя бухти Аотеа, трохи вище мису Кагуа на побережжі Оклендської провінції. А що Окленд лежить на тридцять сьомій паралелі, то, виходить, “Макарі” відхилився на цілий градус у південному напрямку. Тож аби потрапити до столиці Нової Зеландії, слід було піднятися на один градус в напрямку півночі.
- Тобто, - сказав Гленарван, - це перегін за двадцять п’ять миль щонайбільше.
Справжнісінька дурниця.
- Те, що на морі дурниця, стане за довгий і важкий шлях суходолом, - озвався Паганель.
- Отже, - мовив Джон Манглс, - треба зробити все, що в людських силах, і зрушити “Макарі” з мілини.
Визначивши координати брига, знову взялися до роботи. О чверть на першу приплив досяг найвищого рівня, але Джон Манглс не міг з цього скористатися, бо якорів ще не вакинули. Однак він з певною тривогою стежив за “Макарі”. Може, приплив зрушить його з місця? Це питання мало розв’язатися за п’ять хвилин.
Усі чекали. Почувся неголосний хрускіт. Невже судно починало спливати або ж принаймні здригалася його підводна частина? Але бриг так і не поворухнувся, і відтепер Джон став нетерпляче чекати наступного припливу.
Робота тривала. О другій пополудні пліт був готовий. На нього перенесли малий якір; Джон Манглс і Вільсон умостились на плоту, попереду прив’язавши до корми міцну линву. Відплив поніс пліт, і за півкабельтова вони викинули якір на глибині в десять брасів.
Якір тримався надійно, і пліт повернувся до судна.
Залишався іще великий якір. Його спустили, але не без труднощів. Повторили той самий маневр, і невдовзі другий якір лежав позаду першого, на глибині п’ятнадцяти брасів. Потім, підтягуючись на линві, Джон Манглс і Вільсон повернулись до “Макарі”.
Трос і линви накрутили на брашпиль, якірну лебідку, й стали чекати наступного припливу, який мав початись о першій годині ночі, а була тільки шоста вечора.
Джон Манглс подякував матросам і дав Паганелеві навдогад, що, виявляючи стільки сміливості й ретельності, він коли-небудь стане боцманом.
Тим часом містер Олбінет, котрий працював з усіма, повернувся на кухню й приготував добрий обід. Це було дуже до речі, бо вся команда брига зголодніла. Смачно попоїли, і кожен відчув приплив сил для дальшої роботи.
По обіді Джон Манглс ужив останніх застережних заходів, що мали забезпечити успіх операції. Нічим не можна нехтувати, коли йдеться про те, щоб зняти судно з мілини.
Бо ж часте трапляється, що маневр зазнає невдачі через зовсім дрібну зайвину у вазі, і кіль так і залишається на своєму піщаному ложі.
Джон Манглс уже повикидав був чималу частину вантажу, щоб облегшити бриг; тепер решту паків з шкірою, важкі палі, запасні реї, кілька тонн чавунних болванок - баласт судна - розмістили на кормі, аби її вага допомогла звільнити форштевень. Опріч того, Вільеон і Мюльреді вкотили на корму кілька бочок і поналивали їх вщерть водою.
Коли ці останні роботи доходили кінця, настала північ. Усі виснажились до краю, - прикра обставина, бо, щоб крутити брашпиль, замало було й об’єднаних сил всієї команди. Отже Джон Манглс надумав трохи змінити план операції.
Нараз бриз стишився. Морська поверхня ледь-ледь брижилася під легесеньким вітерцем. Джон, оглядаючи обрій, помітив, що південно-західний вітер стає північно-західним. Моряк не міг помилитися, дивлячись на особливо розташовані пасма хмар та їхнє забарвлення. Вільеон і Мюльреді поділяли думку свого капітана.
Джон Манглс повідомив Гленарвана про свої спостереження і запропонував відкласти знімання судна з мілини на завтра.
- Мої міркування такі, - сказав він. - Насамперед ми дуже втомлені, а звільнення “Макарі” вимагає напруження всіх наших сил. До того ж, коли нам пощастить підняти брига, як вести його серед підводних скель в нічній пітьмі? Безпечніше діяти вдень. Я маю, крім того, ще й іншу підставу не поспішати. Вітер обіцяє бути сприятливим, і я хочу цим скористатись; коли приплив зрушить цю стару посудину, вітер допоможе дати їй задній хід. Завтра, якщо я не помиляюсь, вітер повіє з північного заходу. Ми поставимо вітрила на грот-щоглі, і вони прислужаться нам, щоб зрушити бриг з мілини.
Капітанові міркування переконали всіх. Навіть найбільш нетерплячі, Гленарван та Паганель, і ті відступили, й операцію відклали на завтра. Ніч минула спокійно. Встановили вахту, головне, щоб пильнувати якорі.
Настав ранок. Як і передбачав Джон Манглс, вітер подув з північного заходу й весь час дужчав. Це була відчутна допомога. Всю команду викликали на палубу. Роберт, Вільеон і Мюльреді видерлись на вершечок грот-щогли, майор, Паганель і Гленарван розмістились на палубі, ладні в слушну мить розгорнути вітрила. Рею грот-марселя підняли за допомогою блока, а грот і грот-марсель залишили на гітовах.
Звертало на дев’яту годину ранку. До повного припливу залишалось ще чотири години. Цей час не згаяли марно. Дякон Манглс скористався ним, щоб замінити тимчасовою щоглою зламану фок-щоглу на носі брига. Це дозволяло йому швидко покинути тутешні небезпечні місця, як тільки судно спливе на поверхню. Спільними зусиллями всієї команди ще перед полуднем фок-рею припасували й міцно закріпили на місці старої щогли. Гелена й Мері дуже стали в пригоді, приладнавши запасне вітрило до реї фок-брам-стеньги. Жінки раділи, що й вони попрацювали для загального порятунку. “Макарі”, оснащений в такий спосіб, полишав бажати кращого з погляду зграбності, але міг принаймні плисти, не дуже віддаляючись од берега.
Тим часом вода прибувала. На поверхні моря завирували невеликі хвилі. Вершини підводних скель потроху зникали, наче голови морських тварин, що повертались до рідної стихії. Наближалась вирішальна хвилина. Всі нетерпеливились, охоплені гарячковим збудженням. Ніхто не розмовляв. Усі дивились на Джона, чекаючи його наказів. Джон Манглс, перехилившись через поручні юта, стежив за припливом. Інколи він занепокоєно поглядав на сильно натягнені якірні троси. О першій годині приплив досяг найвищого рівня. Настала мить, коли вода вже не піднімається, але ще й не спадає. Треба було негайно діяти. Поставити грот та грот-марсель, і на щоглі, немов головні убори, враз забіліли напнуті вітрила.
- До брашпиля! - гукнув Джон.
Брашпиль мав з обох боків ручки-гойдалки, як пожежна помпа. Гленарван, Мюльреді, Роберт з одного боку, Паганель, майор і Олбінет - з другого налягли на ці гойдалки, котрі надавали руху брашпилеві. Водночас Джон Манглс і Вільсон озброїлись залізними жердинами, що ними намацують морське дно, і приєднали свої зусилля до зусиль товаришів.
