Навантажили й малий якір, на той випадок, якщо пліт не дістанеться до берега під час припливу й доведеться чекати наступного в відкритому морі.
О десятій годині вода стала помітно прибувати. З північного заходу повівав ледь відчутний бриз. Поверхню моря вкрили малесенькі хвильки.
- Все готове? - спитав Джон Манглс.
- Усе готове, капітане, - відповів Вільсон.
- Сідай! - крикнув Джон.
За допомогою сплетеної з грубезної линви драбини леді Гелена й Мері Грант спустилися на пліт і влаштувалися під щоглою на ящиках з харчами; побіч них розмістились і їхні супутники. Вільсон узявся за стернове весло. Джон став біля вітрила, а Мюльреді обрубав канат, що ним пліт прив’язано до брига.
Вітрило напнулось; приплив і вітер спільними зусиллями рушили пліт до берега.
Земля лежала на відстані дев’ятьох миль, і добрий човен на веслах здолав би їх за три години. Звичайно, пліт не міг так швидко посуватися. Коли вітер триватиме, можливо, пощастить досягти землі за час одного припливу, але якщо бриз ущухне, відплив понесе пліт назад у море, й доведеться тоді кинути якоря та чекати наступного припливу. Це складне становище вельми непокоїло Джона Манглса.
Однак він сподівався на успіх. Вітер свіжішав. Доконечно треба було за час припливу - між десятою і третьою годиною дня - дістатися до берега, інакше вони мусять спустити якір, опираючись хвилі, яка нестиме їх у відкрите море.
Спочатку все йшло гаразд. Чорні вершини підводних скель і жовтаві килими обмілин поволі зникали під хвилею припливу, що піднімалася вище й вище. Потрібна була виняткова пильність і надзвичайна вправність, щоб обігнути сховані під водою рифи, щоб керувати цією нечутливою до стерна спорудою, котра легко могла збочити з наміченого шляху.
Опівдні до берега лишалося ще п’ять миль. Ясне небо дозволяло вже з цієї відстані розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора дві з половиною тисячі футів заввишки; її чудний силует дуже скидався на профіль мавпи, що викривляється, відкинувши голову назад. То була гора Піронжія, вона височіла, як вказувала мапа, достеменно на тридцять восьмій паралелі.
О пів на першу Паганель зауважив, що всі підводні скелі сховались під хвилею припливу. -* Крім одної, - мовила Гелена.
- Котрої? - жваво спитав Паганель.
- Он тієї, - відповіла Гелена, вказуючи на чорну цятку за милю попереду.
- Справді, - сказав Паганель, - спробуймо ж запам’ятати це місце, щоб не наразитися на скелю, бо приплив не забариться і її вкрити водою.
- Вона стримить точнісінько проти північного пруга гори, - сказав Джон Манглс. - Вільсоне, пильнуй, щоб її обминути.
- Слухаю, каштане, - відповів матрос, .налягаючи усім тілом на стернове весло.
За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна плямка так само виступала з води.
Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля. По хвилі капітан сказав:
- Це зовсім не скеля, це якась річ, що плаває на хвилях, підносячись і опускаючись разом з ними.
- Може, це якийсь уламок щогли з “Макарі”? - мовила Гелена.
- Ні, - сказав Гленарван, - жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.
- Заждіть! - вигукнув Джон Манглс. - Я вже впізнав його, це човен!
- Човен з нашого брига! - вихопилось у Гленарвана.
- Так, сер, човен з брига, перевернутий догори дном!
- Сердеги! - скрикнула Гелена. - Вони загинули!
- Так, - відповів Джон Манглс, - і вони не могли не потонути цієї темної ночі, серед цих підводних скель, у бурхливому морі, - вони рушили назустріч смерті.
- Хай на них зглянеться небо! - прошепотіла Мері Грант.
Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на хисткий човен, що наближався до них. Видимо, він перевернувся милі за чотири від берега, і жоден з тих, хто в ньому сидів, звичайно, не врятувався.
- Цей човник може нам іще придатися, - зауважив Гленарван.
- А певно, - озвався Джон Манглс. - Тримай на нього, Вільсоне.
Матрос знову змінив напрямок, але вітер поволі вщухав, і до ялика дісталися тільки близько двох годин.
Стоячи спереду, Мюльреді спритно уникнув поштовху й підтягнув ялик до борту плота.
- Порожній? - спитав Джон Манглс.
- Так, капітане, - відповів матрос, - човен порожній і має пробоїни. Він нам ні на що не придасться.
- То ним не можна скористатися? - спитав Мак-Наббс.
- Ні в який спосіб, - відповів Джон Манґлс. - Хіба що спалити.
- Шкода, - сказав Паганель. - Ми могли б у цьому ялику дістатися до Окленда.
- Нічого не вдієш, пане Паганелю, - сказав Джон Манглс. - А втім, я волію плисти бурхливим морем скорше ось на такому плоту, ніж на крихкому ялику. Досить навіть слабкого вдару, і його розтрощить на скіпки! Отже, сер, з ним нам немає чого робити.
- Як хочете, Джоне, - мовив Гленарван.
- Рушай, Вільсоне, - гукнув молодий капітан, - Тримай до берега!
Море мало підніматися ще з годину. За цей час пліт пройшов, дві милі. Але по тому бриз майже ущух і, здавалось, став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало навіть одцосити в море. Джонові не випадало вагатися ні хвилинки.
- Кидай якір! - вигукнув він.
Мюльреді, що стояв напоготові, кинув якір на п’ятибрасовій глибині. Пліт швидко однесло назад ще на два туази, але його стримала міцно натягнена линва. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, а що Джон Манглс не наважувався плисти вночі, то пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля лежала від них щонайбільше за три милі.
На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають цілу ніч провести на воді, спитав Джона Манглса, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до побережжя.
- Сер, - відповів молодий капітан, - це усього-но зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду який-небудь цурпалок, і ви побачите, що він не зрушить з місця, аж поки його не підхопить приплив. Отже, нам залишається тільки терпляче чекати.
- Й пообідати, - докинув майор.
Олбінет витяг з ящика, де зберігались харчі, кілька куснів сушеного м’яса і з десяток сухарів. Стюард аж червонів, пропонуючи таке вбоге меню, але всі їли залюбки, навіть жінки, яких чимала хитавиця анітрохи не позбавила апетиту. Справді, безнастанні поштовхи, спричинені тим, що пліт, опираючись натискові хвиль, натягував линву, були дужо набридливі. Короткі примхливі хвилі безперестанку гойдали його на своїх гребенях і так струшували, начебто він раз у раз потрапляв на підводні скелі. Інколи здавалось, що пліт справді наразився на каміння. Линва дуже стиралась, і Джон попускав її на цілий брас кожні півгодини, інакше вона б неминуче Перервалася, й пліт, полишений на самого себе, понесло б у відкрите море.
Неважко зрозуміти побоювання Джона Манглса: щохвилини линва могла тріснути або якір зірватися, і тоді б скоїлось непоправне лихо.
Надходила ніч. Червоне, наче кров, сонячне кружало, яке через променезаломлення здавалося подовжистим, уже звикало за обрієм. Остання освітлена сонцем смуга води на заході блищала і яскріла, мов срібна скатертина. Навкруг були тільки небо й вода, та ще виднівся вдалині чітко окреслений корпус непорушно застиглого на мілині “Макарі”.
Темрява швидко насувалася, і незабаром земля, що позначала виднокруг на сході й півночі, розтанула в пітьмі.
Яка ж тривожна туга охопила мандрівників на цьому тісному плоту, серед непроглядного мороку! Одні задрімали неспокійним сном, повним гнітючих марень, інші не змогли й на часину стулити повік. Світанок усі зустріли, знеможені втомою.
Почався приплив, вітер знову подув а моря. Була шоста година ранку. Час не ждав. Джон Манглс став готуватися до відплиття. Він наказав витягти якір. Але від смикання линви лапи якоря так глибоко вгрузли в пісок, що вирвати його без брашпиля, навіть за допомогою встановлених Вільсоном талів, було неможливо.
