Говорити голосно начебто не випадало: колись вона й сама сказала б, що розмовляти на кладовищі з мертвим може хіба що ненормальний. Та в що хвилину, на превеликий Сейрин подив, на неї наринули такі бурхливі й невтримні почуття, що їй боляче звело горло, а руки несамохіть стислися так, наче їх злютувало. І нічого страшного, як вона й поговорить із Джонні: зрештою, позаду в них дев’ять років, і ось тепер усьому кінець. Далі буде тільки Уолт, і діти, і усмішки з-за помосту, на якому промовляє її чоловік, постійні усмішки на задньому плані, а час від часу, гляди, й нарисочок у недільній газеті, якщо Уолтова політична кар’єра зазнає стрімкого злету, на який він так упевнено розраховує. Майбутнє щороку додаватиме її косам трохи сивини; і скоро вже не походиш без ліфчика, бо груди дедалі дужче одвисатимуть: і доведеться обачніше користуватись косметикою; майбутнє — це регулярні заняття в групі здоров’я при бангорському осередку Спілки молодих християнок, вічні покупки, проводи Денні до першого класу, а Дженіс до дитячого садка, новорічні вечірки й вигадливі капелюшки; і отак життя її помалу перейде рубіж вісімдесятих років, за який раніше заглядали тільки письменники-фантасти, і вступить у дивну й майже невідому фазу — в середні літа.
У тому майбутньому окружних ярмарків уже не передбачалось.
З очей її повільно покотилися перші пекучі сльозинки.
— Ой Джонні, — мовила вона. — Все ж мало бути зовсім інакше, хіба ні? Ніхто ж і подумати не міг, що все отак скінчиться.
Сейра похилила голову, болісно, але марно ковтаючи сльози. І зрештою голосно заридала, і ясне сонячне світло роздробилося на безліч блискучих призмочок. А вітер, що досі здавався таким теплим, наче стояло бабине літо, раптом війнув на її мокрі щоки лютневим холодом.
— Це несправедливо! — вдерся її крик у німотність Боуденів, Марстенсів, Пілсбері, усієї тієї мертвої аудиторії, здатної засвідчити лиш одне: що життя скороминуще, а смерть є смерть. — О боже, як це несправедливо!
І раптом чиясь рука торкнулась її шиї.
12
…і той вечір лишився найкращим, що в нас було, хоч іноді мені аж не віриться, що був колись такий 1970 рік, із студентськими заворушеннями, з президентом Ніксоном, без кишенькових калькуляторів і портативних відеомагнітофонів, без Брюса Спрінгстіна й панк-рока. А часом здається, що до тих днів, навпаки, лиш рукою сягнути, що до них можна фізично доторкнутися й що якби мені обняти тебе, пригорнути, я зміг би повести тебе з собою в інше майбутнє, де не було б ні болю, ні темряви, ні гіркоти вибору.
Що ж, усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре… а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло.
Я сподіваюся, люба, що ти згадуватимеш мене також по змозі добре.
Усього тобі найкращого, моя любове.
Джонні. 13
Вона судомно хапнула ротом повітря, рвучко випростала спину, очі її злякано розширились.
— Джонні?…
Все зникло.
Хоч би що то було, воно зникло.
Сейра підвелась і озирнулася: певна річ, ніде нікого. Та все одно вона бачила: онде він стоїть, довготелесий, глибоко застромивши руки в кишені, з отією своєю іронічною посмішкою на не дуже гарному, але милому обличчі, — стоїть, недбало прихилившись чи то до якогось пам’ятника, чи то до кам’яного стовпа воріт, чи, може, просто до дерева, обпаленого вже пригаслим вогнем осені. Не біда, Сейро… невже ти й досі нюхаєш той клятий кокаїн?…
І нема нікого й нічого, крім Джонні. Він десь тут, зовсім близенько, а може, й скрізь.
Усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре… а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло. Ніщо не втрачається без вороття, Сейро. Нема такого, чого не можна віднайти.
— Усе той самий Джонні, — прошепотіла вона й рушила до виходу з кладовища.
Перейшла дорогу і там якусь хвилю постояла, дивлячись назад. Дув теплий поривчастий вітер, і здавалося, ніби по всьому довкола перебігають широкі пасмуги світла й тіні. Таємниче шелестіли крони дерев.
Сейра сіла за кермо, і машина швидко поїхала від кладовища.
ФЕНОМЕН СТІВЕНА КІНГА
Кінгові було двадцять сім, коли 1974 року з’явився його роман «Керрі», що зробив автора знаменитим буквально наступного дня. Історія американського книжкового ринку знає чимало випадків, коли нікому не відомий письменник здобував гучний комерційний успіх, а потім, як правило, зникав без сліду, швидко вичерпавши можливості свого скромного обдарування. Кінгові напочатку також провіщали цю незавидну долю. І помилилися. Минуло майже півтора десятиліття, а він, як і раніш, неправдоподібно легко добивається перших рядків у списках бестселерів, залишаючи позаду навіть таких вельми досвідчених і сильних конкурентів, як, приміром, Артур Хейлі чи Гарольд Роббінс. Більше того, за розголосом і популярністю в найширших і найрозмаїтіших читацьких верствах Кінга просто немає з ким порівнювати в сьогоденній американській прозі.
Таке визнання, певна річ, ще не свідчить про справді високу художню якість. Однак пояснення воно потребує. Ні для кого не таємниця, як тісно споріднені в США література і комерція. Боротьба за читача не припиняється ані на день, і лише у виняткових випадках виграє її справжня література, якій дуже непросто витримувати конкуренцію, з боку всіляких більш або менш майстерних ремісничих виробів. Є сила-силенна авторів, що роками експлуатують модну тематику й раболіпно тягнуться за вбогими духовними запитами обивателів, звиклих до шпигунських бойовиків чи мелодраматичних історій із життя кінозірок. Суворо діє закон спеціалізації, обов’язкової в так званій «масовій белетристиці». Поки працює той-таки Хейлі, ніхто, скажімо, не зазіхне на гостро-сюжетну оповідь, що являє собою, по суті, різновид сучасного виробничого роману, якими були й «Аеропорт», і «Готель», і «Колеса». Ніхто не наважиться суперничати з тим-таки Роббінсом, що монополізував такий жанр, як історії з життя бізнесменів, добряче присмачені адюльтерними драмами, виписаними з безліччю пікантних подробиць.
За такої ситуації письменницький успіх, що вимірюється кількістю проданих примірників книжки або числом глядачів, які подивилися зроблений за нею телесеріал, парадоксальним чином стає не показником вагомості твору, а дуже часто лише свідченням особливого вміння прилаштуватися до невибагливих смаків. «Масовий» успіх, коли його досягає американський літератор, та ще й початківець, завжди виглядає підозрілим в очах поважної критики. Вона має підстави припускати, що він є наслідком поступок комерційним вимогам та нормам, а то й ще простіше — доброго знання кон’юнктури ринку. Таке становище, абстрактно кажучи, є протиприродним, але за американських умов навряд чи можлива здоровіша літературна атмосфера. І коли нікому доти не знаний Стівен Кінг, наче Цезар, «прийшов, побачив, переміг», критика майже одностайно писала про дуту сенсацію і черговий тріумф несмаку.
Та в цьому разі було допущено явну несправедливість. Річ у тім, що до «масової белетристики» романи Кінга, як правило, віднести не можна, якщо не зробити дуже істотних застережень. Типові вади «літератури для мільйонів» — мелодраматизм, що відчувається і в фінальних епізодах «Мертвої зони», надмірна турбота про захопливість інтриги, ходульність кульмінацій, змазаність характерів, що їх ніяк не назвеш багатомірними, — все це можна знайти навіть у найбільш вдалих його творах. І просто-таки впадає у вічі явно надмірна пристрасть Кінга до зображення всілякого роду патології та жорстокості. Часом він змальовує їх з таким захватом, що мимоволі закрадається думка: та ну ж бо, чи прагнув письменник викрити й засудити, чи просто потурав жадібному інтересу до «темних» сторін буденності?
Усе начебто так, і все ж таки є в цих романах безумовна значущість проблематики, що «масовій літературі» загалом чужорідна, є в них пекуча актуальність конфліктів. Як їх розуміє і втілює Кінг — це питання окреме, але в тому, що його книжки переростають рівень розважальної белетристики, зрештою переконалися навіть найсуворіші їх рецензенти.
