Мало-помалу тон відгуків про Кінга змінився. Тепер його дедалі частіше називають письменником з власною індивідуальністю, зазначаючи, в чому саме вона проявляється: передусім у здатності непомітно для читача обертати ірреальне у вірогідне. Сюжети Кінга взято з тієї галузі, яка традиційно вважається притаманною науковій фантастиці, але дія завжди розгортається на тлі буденного життя якогось провінційного містечка Нової Англії, і тло це Кінгові далеко не байдуже — воно змальоване з досконалістю, що свідчить про добру літературну науку, воно не просто присутнє, а становить органічну частину задуму. Бо задум раз по раз визначається прагненням виявити в гущавині повсякдення дію таємничих сил, перед якими безпорадні будь-яка логіка й будь-яке наукове знання. Втручання цих сил порушує спокійний плин буднів, і зав’язується надзвичайно гострий конфлікт, що тримає читача в напруженні до останньої сторінки.
Найлегше припустити, що тільки цього інтересу до напрочуд туго закрученої інтриги Кінг і добивається: адже в боротьбі за читача така зброя — найбезвідмовніша. І справді, з погляду вигадливості фабули та всіляких тонко розрахованих ефектів Кінг залишив далеко позаду всіх своїх суперників. Від його книжок просто неможливо відірватися — так стрімко розвиваються події, такі раптові кульмінації, так майстерно приховано справжні спонуки, що визначають спосіб дій того чи того персонажа. Але ж, кажучи серйозно, все це — не більш як ремесло і само собою ще аж ніяк не мистецтво. Можна чудово володіти технікою побудови сюжету чи нагнітання психологічної напруженості, але при цьому лишитися тільки постачальником розважального читва, творцем нікчемних одноденок. Уся суть у тому, з якою художньою метою застосовувати таке вміння та й чи є вона, ця мета?
При всій своїй безсумнівній обдарованості Стівен Кінг належить до тих письменників, чиї твори щоразу змушують замислитися над цим питанням. Ніколи не знаєш, чи виявиться його чергова книжка серйозним і своєрідним романом, чи справа обмежиться суто зовнішніми ефектами, хай навіть блискучими, проте загалом пустопорожніми, що не служать нічому, крім принади для невибагливої публіки.
Погортаймо кілька його нових книжок (а втім, на той час, як це видання потрапить до рук читачеві, вони вже не будуть новими, бо Кінг працює надзвичайно інтенсивно, мовби кваплячись пожати плоди своєї сьогоденної слави й не дуже вірячи в її тривалість). Ось «Крістіна», роман 1983 року. Чотири герої: троє школярів і автомобіль, старенький «Плімут», що відслужив своє і що йому Арні — п’ятнадцятирічний підліток, який до нестями любить порпатися в моторах, — власними руками повернув колишній блиск. Автомобіль «Крістіна» бере участь у дії на рівних правах з усіма іншими персонажами. І навіть більше — поступово відтісняючи їх, висувається на головну роль. Тому що в цій машині ховається щось лихе, якась фатальна влада над душами людей, що володіють нею. У «Крістіни» погана слава: аварії, жертви, — хоч сама вона лишається майже неушкоджена; а крім того, понівечені долі її власників, розладнані шлюби, нервові депресії…
Арні та його товариші впевнюються, що тут не самі лише пусті пересуди. Вони. хотіли перетворити «Крістіну» на символ своєї дружби, а вийшло так, що з появою машини замість дружби прийшла озлобленість, почались інтриги, виникло нерозуміння, що призвело до тяжкої розв’язки. Персонажі Кінга надто юні, щоб розібратися в суті того, що діється, але для дорослого читача вона не залишиться таємницею. Річ не в демонізмі «Крістіни», а в тому, що вона лише втілення машинізації людської свідомості — однієї з найтривожніших недуг сучасної Америки. Людина звіряється на машину, впиваючись своєю уявною владою над нею, а насправді машина її поневолює, нав’язує їй свій бездушний автоматизм. Усе людське мертвіє, почуття моральної істини притуплюється — тож чи дивно, що слідом за цим тягнеться вервечка нещасть, які тільки зовні здаються збігом обставин?
Вихідна думка Кінга не нова, однак у «Крістіні» вона знайшла і тонке, і своєрідне художнє втілення. Виявилося, що Кінгові до снаги й проникнення в особливий душевний світ підлітків, і поетична розповідь про перше кохання, і непідробний драматизм — і все це не на шкоду головній колізії, в яку вкладено великий соціальний зміст. Отож, розгортаючи роман «Усипальня для пестунчиків», який побачив світ через рік, читачі мали право сподіватись, що перед ними розгорнеться ще одна історія, спрямована до значних узагальнень і розкриття суттєвих конфліктів сьогоденної американської дійсності.
Та їхні сподівання не справдилися. Кінг написав досить банальний «роман жахів», хоч майстерність не зрадила його і в цій оповіді про лікаря-психіатра, що надумав розвіяти успадкований від індіанців забобон, нібито покійник, похований на мочарі край сусіднього лісу, здатен оживати. Діти, що вірять у цю байку, вперто закопують на тому узліссі котів і собак, розчавлених на шосе, і не трапляється жодного випадку, щоб котрийсь із тих «пестунчиків» повернувся до життя. А тільки-но герой Кінга береться науково довести нісенітність індіанської легенди, як зараз же виявляється, що не така вже це й нісенітниця. І далі все покотиться наїждженою колією: моторошні, страхітливі подробиці у зображенні безумства, що поступово охоплює героя, найшаблоннішого штибу містика, насильство, вбивства…
Чому ж такі різнорідні книжки виходять з-під того самого пера, чому Кінг, не обділений талантом і багато чого вміючи, нібито й не прагне репутації серйозного прозаїка, вже майже здобутої ним «Мертвою зоною», «Крістіною» та ще кількома творами? Звідки ці зриви, що з часом починають здаватися скоріш закономірністю, ніж випадковістю?
Не можна виключити того, що тут діють якісь суб’єктивні спонуки, та разом з тим тільки до них самих справа не зводиться. Кінга називають обранцем фортуни, проте справедливіше було б сказати, що він у певному розумінні жертва тієї видавничої індустрії, яка найсумнішим чином позначилася на долі багатьох обдарованих американських письменників. Його друкують мільйонними тиражами, і все, хоч би що він написав, дає величезні прибутки. Місяця за півтора перед виходом книжки у світ газети починають рясніти принадними рекламними оголошеннями й фотографіями автора, що сяє усмішкою тріумфатора. Дещо друкується під псевдонімами: рецензенти, чудово знаючи, хто справжній автор, містифікують публіку награним сумнівом щодо того, чи це таки Кінг, і книжка розходиться ще краще. А останнім часом з’явився й якийсь помічник, що збирає для Кінга матеріал і, можливо, пише окремі розділи, — ось вам цікава гра: спробуйте вгадати, де Кінг, а де Його імітатор.
Одне слово, на повну потужність працює відрегульований механізм, для якого романи Кінга — лише необхідне пальне. Тим-то письменник і зобов’язаний неодмінно приготувати бестселер до початку книжкового сезону, що припадає на осінь. Та й подбати про те, щоб визнана за ним слава оповідача, який уміє підтримувати читацький інтерес від першої сторінки до заключного абзацу, ні в якому разі не похитнулася. А до того ще не припускатися повторів, щоразу вигадуючи все нові й нові сюжетні повороти, все незвичайніші ситуації. Шукати все неймовірніші, та водночас бодай почасти впізнавані колізії, коли герой безпосередньо стикається з явищами таємничими й грізними, такими, що не дістали наукового пояснення, але хвилюють буквально всіх.
І Кінг активно й надзвичайно професійно розробляє ту тематику, яка мовби негласно закріплена за ним у свідомості масового читача, і не хоче помічати, які втрати такого роду професіоналізм тягне за собою для його обдарування. А обдарування він має безперечне, і якщо воно не принесе справжніх плодів, — а схоже на те, що так і станеться, — вина за це ляже передусім на самого Кінга. Однак не забуваймо й про те, що за американських умов письменникові майже неможливо висунутись, якщо він більшою чи меншою мірою не підлаштується до заведених на книжковому ринку правил гри.
Згадаймо, що висунення Кінга було рекордно стрімким. Сперечаються про те, які причини покликали до життя весь цей феномен, і звичайно пов’язують їх з новизною знайденого Кінгом жанру. Але як визначити цей жанр? Наукова фантастика? Кримінальний роман? Так звана «література жахів»? Чи філософська алегорія, а може, й белетризована есеїстика, дотична до деяких гостродискусійних питань сучасної науки? Чи, зрештою, картина повсякденної американської дійсності останніх літ, тільки створена не в формах «самого життя», а в формі гротеску, іносказання, притчі?
