— А коли б і вона не вийшла? Коли б так, слухай, хтось зобов'язався годувати її дітей?
— Такого дурня на світі нема…
— А якби знайшовся, скажім, не дурень, а ціла організація?
— Овва, то Гольдштром послав би Ізя на ринок, а той привів би йому скільки хочеш безробітних. Мало їх там крутиться щодня…
— А якби й безробітні відмовились іти працювати до Гольдштрома?
— Іди геть від мене! Я гадала, що ти тільки трохи, а ти таки зовсім джім-джім! Ха-ха-ха… Безробітні відмовилися б від праці!
— Ну, а якби, припустім, таки відмовилися? Якби так якийсь, як ти кажеш, «дурень» організував для них громадську кухню…
— Іди не розповідай мені байки!
— А все ж таки, якби так?
— То Гольдштром чи Ізько поїхали б у Лодзь чи Краків і привезли звідти вагон мазурів, чи я знаю кого…
— А якби й мазури відмовились від роботи?
— Е, ти щось таке говориш, що й слухати не хочеться…
— Ну, а якби таки відмовились? Припустім, що й польські безробітні відмовилися б, то фабрика стала б?
— Та стала б…
— Значить, був би простій?
— Смішний ти, та певно, що якби фабрика стала, то був би простій.
— І Гольдштром мав би збитки?
— Та, бігме, ти говориш зі мною, як з дитиною. Та певно, що мав би збитки!
— Добре, значить, він може бути залежний і від вас, а не тільки ви від нього, так? Бо коли б, припустімо, фабрика стала, а ніхто не пішов на ваше місце, то старий мусив би забігати коло вас та ще й просити, щоб ви згодилися знову йти працювати…
— Таке! Мусив би! Нічого він не мусив би, бо такого ніколи не було і не буде, а все це байки, й більше нічого. Ти такий смішний! Розводиш теревені і ще хочеш, щоб я повірила тобі!
Одного разу Бронко прийшов на побачення з товстою книгою під пахвою.
— А це що за книга? — спитала Сташка, сподіваючись про себе, що це не книга, а альбом у книжковій палітурці.
— Цікава книжка… Може, хочеш почитати?
Стаха взяла книгу, прочитала її заголовок «Програма винародовлення українців у Польщі», покрутила книжку в руках, розкрила, подивилась на шрифт і… віддала.
Фі, стала б вона читати такі товсті книги, та ще таким дрібним шрифтом! Вона любить книги не дуже товсті, з малюнками, і щоб були великі літери. І щоб в тих книгах багато говорилося.
— Щоб багато діалога було, хочеш сказати?
— Я не знаю, як то називається, але люблю, щоб був рух у книжці…
Бронко не розсердився на неї, а, навпаки, з привітною терпеливістю, не нав'язуючи їй тієї товстої книги, почав випитувати, що їй подобається читати, крім книг, в яких багато говорять. Сташка призналась, що з охотою читає ще релігійні книги (але теж щоб малюнки були!) про грішниць, що покаялись, а потім стали святими, про те, як святі борються з спокусами, про духів, що розповідають про загробне життя, про чуда з мощами святих.
— То добре, — відразу погодився на її смак Бронко, — можу тобі принести й такі книги…
Він справді на другий день приніс невеличку книжечку, а що вона була без малюнків, то він узявся сам її читати Сташці. Стаха сперлася головою на його плече, начеб на спинку фотеля, і подумала, що в такій позі слухати могла б день і ніч.
Спочатку читання оте не викликало зацікавлення в Стахи. Страшенно їй цікаво знати, скільки католицька церква в Польщі посідає гектарів землі. А хоч би й запам'ятала собі цифру, то про що це говорить Сташці? Вона однаково не може собі уявити, скільки цього, на око.
— Та що це мене обходить, Броник?
Бронко й тут виявляє незвичайну терпеливість.
— Слухай, я тобі зараз поясню. Чотириста тисяч гектарів, розумієш, — це стільки, скільки в Польщі має п'ятсот тисяч бідняцьких селянських господарств. Розумієш? А приходу з цієї землі має церква сто мільйонів на рік!..
— Ну, і що з того? Та хай собі має. Мені не дає, але й від мене не бере?
— Ти така певна, що не бере? — спитав Бронко, повернувши плечем так, щоб заглянути їй в обличчя. — Ти на відпусти ходиш?
— Певно, що ходжу.
— На боже даєш?
— Маєш! А що ж то я — збіднію без отих кількох грошів?
— Офіру святим приносиш?
— Ой, який ти направду смішний! Та тих святих стільки, що й фабрики Гольдштромової не вистачило б приносити всім офіру!.. Я й не знаю всіх… Я тільки знаю, що як щось пропаде, чи згублю, чи навіть крадіж, то варто тільки принести офіру до святого Антонія, і згуба відразу знайдеться. Я вже в цьому переконалась, Броник. Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що це дуже помагає. Це мені вже ніхто не виб'є з голови, бо я вже не раз переконалася на собі.
— А ти бачила образ святого Антонія?
— Смішний! Та чи раз! Навіть у себе в молитовнику маю.
— А чи ти знаєш, що у твого Антонія шість голів і сімнадцять рук?
— Іди, іди, — кокетливо відштовхує вона Бронка від себе. — Ти вже як щось скажеш…
— То ти не віриш?
— Ти смішний!
— Якщо не віриш, то почитай сама. Але читай вголос, щоб я міг послухати.
Сташка не буде вголос читати. Читає вона важко, а коли трапиться яке прокляте слово, то й зразу вимовити його не зможе. Читати при Бронкові вголос? Та нізащо в світі!
— Вже читай ти, а я буду дивитись у книжку.
— Хай буде, тільки пильно дивись! Ось з цього місця читаю: «Католицькі священики й монахи показували віруючим в різних країнах десять голів Іоанна Хрестителя, чотири тулуби і три голови святого Антонія, вісім голів
і шість рук святої Анни, шість голів і сімнадцять рук Андрія Первозванного…»
— Броник, а хто це таке написав? Може, то брехня? Хтось мав злість на ксьондзів і написав, а такі, як ти, видрукували. Написати можна, що хочеш. Папір все витримає!
Броник знову з тією самою істинно материнською терпеливістю пояснює Сташці, що прочитане — це доведені факти, але церкві, річ ясна, вони невигідні, і церква їх замовчує, хоч заперечити не може.
— Це історія, Стахо, — розумієш?
Розуміла й не розуміла. Святому Антонію молилась ревніше (бо завжди ця молитва приходила з нагоди будь-якої пропажі в хаті), ніж самому богові, а тепер буде думати: до котрої з шести голів слала вона свої мольби? І на місці молодого у довгій коричневій рясі чоловіка з миловидним, обведеним каштановими кучерями обличчям та із зведеними побожно до неба очима вимальовується в Стащиній уяві потвора з шістьма головами та сімнадцятьма руками.
— Йой Броник, мені чогось аж мороз пішов поза шкірою. Знаєш, що я собі думаю? Думаю, що то, може, якісь шахраї отаке робили, а сам папа, може, й нічого не знав про те. Що, гадаєш, такого не могло бути? Ще й як могло!
— Бо папа — намісник бога на землі, і йому не пасує займатись шахрайством, чи не так?
Сташка пересмикнула плечем: мовляв, як знаєш, то нащо допитуєш?
— Тоді почекай, — став листати книжечку Бронко, — я тобі прочитаю історію і про пап.
Це вже Стаха захотіла сама прочитати. Видерла книжечку Бронкові з рук і, перебираючи губами, почала шепотом читати. Але коли дійшла до історії родини Борджіо на папському престолі, сховала книжку поза себе. Хай Бронко залишить їй цю книжку на кілька днів.
Таж це холерно цікаві історії, а вона раніше й не знала про такі кавалки.
Не можна сказати, щоб після такого знайомства з історією католицької церкви Стаха перестала ходити у церкву. Ходила, бо куди ж їй піти в неділю вранці, коли більшість хлопців і дівчат, власне, у церкві, де для багатьох з них, правду сказати, було вигідне місце побачень. Але її молитви втратили свою давню ревність, а сповіді — щирість. А втім, Стаха останнім часом й не молилась. Прикидалась тільки перед матір'ю, спокою в хаті ради, бо хоч Стаху й називали пискатою, та стара Кукурбиха в цьому відношенні перевищила її втроє.
* * *
В дійсності Бронко на перших порах видався Сташці досить скучним партнером, і вона давно покинула б його, як це робила з іншими, не цікавими для себе поклонниками, якби не те, що в її понятті Завадка був єдиним, якого вона могла женити на собі.
Стаха мала хлопців більше, ніж пальців на обох руках, а проте ніхто з них не пропонував їй свою руку. Кожний з них оглядався за приданим. Але навіть коли б серед них і знайшовся такий смішний, що захотів брати її голу-босу-простоволосу, то його родина стала б на диби і не дозволила б цього.
