- Любий Гленарване, - заговорив урешті Паганель, - де ви збираєтесь зробити наступну зупинку?
- О, не раніше ніж у Консепсьоні.
- Хай йому грець! Це мене заведе зовсім у бік од Індії.
- Анітрохи. Як тільки “Дункан” обійде мис Горн, ви почнете наближатися до Індії.
- Щось мене бере сумнів...
- До того ж, - вельми серйозно вів далі Гленарван, - хіба не однаково, потрапите ви до Ост- чи до Вест-Індії?
- Як це так - однаково?
- А так, бо жителі патагонської пампи такі самісінькі індіанці, як і мешканці Пенджабу.
- Он як! - вигукнув Паганель. - Присягаюсь, сер, такий довід ніколи не спав би мені на думку!
- Крім того, дорогий Паганелю, - сказав далі Гленарван, - золоту медаль можна дістати в будь-якій країні; повсюди є що вивчати, досліджувати, відкривати - і в Кордільерах, і в горах Тібету.
- А мої дослідження течії Яру-Дзангбо-Чу?
- Дурниця! Її вам легко заступить Ріо-Колорадо. Ця річка ще мало відома, й географи визначають її на мапах, як кому заманеться.
- Знаю, дорогий мій лорде, трапляються помилки в кілька градусів. О, я не маю сумніву, що на моє прохання Географічне товариство відрядило б мене до Патагонії так само охоче, як і до Індії. Але я про це не думав.
- Через вашу звичайну неуважність.
- А ви не хочете, пане Паганелю, приєднатися до нас? - найлюб’язнішим тоном звернулась до вченого Гелена.
- А що буде з моїм завданням, пані?
- Попереджаю вас: наш шлях лежить через Магелланову протоку! - зазначив Гленарван.
- Любий лорде, ви - спокусник!
- Додам, що ми відвідаємо порт Голоду!
- Порт Голоду! - вигукнув француз, атакований з усіх боків. - Порт, уславлений в усіх географічних літописах!
- Зміркуйте й те, пане Паганелю, - не вгавала Гелена, - що, взявши участь в нашій подорожі, ви звеличите поряд з Шотландією також і Францію.
- Так, безперечно!
- Географ став би дуже в пригоді нашій експедиції, а що є в світі прекрасніше за служіння науки людству й людяності!
- Чудові слова, пані!
- Послухайте мене: скоріться випадкові долі чи швидше волі провидіння так, як зробили ми. Воно послало нам цей документ, і ми вирушили в дорогу. Воно привело вас на борт “Дункана” - то не кидайте ж його!
- Хочете знати, мої славні друзі, що я думаю? Мені вдається - вам усім дуже хочеться, аби я залишився!
- А ви самі, Паганелю, нічого в світі так не бажаєте, як залишитися! - відказав Гленарван.
- Ще б пак! - вигукнув географ. - Але ж я боявся вдатися настирливим.
Розділ IX
МАГЕЛЛАНОВА ПРОТОКА
На борту яхти всі зраділи, почувши, що Паганель залишається. Роберт так нестримно кинувся йому на шию, що шановний секретар Географічного товариства ледве не впав горілиць.
- Жвавий хлопчина, - мовив він, - я навчатиму його географії.
Отож, зважаючи на те, що Джон Манглс узявся зробити з хлопця моряка, Гленарван - хороброго мужа, майор - вольового юнака, леді Гелена - добру й благородну істоту, а Мері Грант - учня, вдячного таким навчителям, - з Роберта мала вийти згодом виняткова людина - сама досконалість.
Швидко навантаживши вугілля, “Дункан” покинув ці невеселі місця й узяв курс на захід. На хвилях течії, яка проходила повз береги Бразілії, гнаний дужим північним вітрбм, він перетнув екватор і 7 вересня опинився у Південній півкулі.
Подорож минала без жодних прикрощів. Всі сподівалися на повний успіх експедиції. Імовірність знайти капітана Гранта, здавалось, щодня зростала. Чи не найбільш упевнений у цьому був капітан “Дункана”. Його палка віра пояснювалась щирим бажанням бачити міс Мері щасливою, потішеною. Молода дівчина полонила його серце, і він так старанно заховував свої почуття, що на яхті їх помітили геть усі, крім Мері.
Що ж до вченого-географа, то на всій Південній півкулі не було, мабуть, людини, щасливішої за нього. Він бе” кінця студіював карти, розклавши їх на столі в кают-компанії, і це спричинялось до щоденних сутичок з містером Олбінетом, котрому Паганель заважав готувати стіл до обіду. Але на боці вченого були всі пасажири, крім майора, якого анітрохи не хвилювали питання географії, та ще й в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на скрині з книжками, що належали помічникові капітана, Паганель знайшов поміж них кілька іспанських і поклав собі вивчити мову Сервантеса. Ця мова на судні нікому не була відома, і знання її мало сприяти вченому в його дослідженнях Чілійського узбережжя. А що він мав неабиякий хист до мов, то сподівався на час прибуття до Консепсьона вільно говорити по-іспанському. Тож Паганель завзято вчився й безперестанку бурмотів чужинські слова.
На дозвіллі він давав уроки Робертові й розповідав йому історію суходолу, до якого так швидко наближався “Дункан”.
10 вересня, коли вони були під 5°37΄ широти й 37°15΄ довготи, Гленарван дізнався від Паганеля про цікавий факт, напевно, невідомий багатьом і обізнанішим людям. Розповідаючи історію Америки, географ згадував великих мореплавців, чиїми шляхами йшла тепер яхта. Дійшовши до Христофора Колумба, він сказав, ніби славетний генуезець помер, не відаючи, що відкрив Новий Світ.
Слухачі стали заперечувати, але Паганель стояв на своєму.
- Я анітрохи не хочу применшувати славу Колумба, але тут нема про що сперечатись. Наприкінці п’ятнадцятого століття людська думка була скерована лиш на одне: полегшити зносини з Азією й західними шляхами добутися до Сходу, одним словом, знайти найкоротший шлях до “країни прянощів”. Цього прагнув і Колумб. Він зробив чотири подорожі й приставав до американського узбережжя біля берегів Кайману, Гондурасу, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки й Панами, котрі мав за японські й китайські землі. Він помер, так і не здогадуючись про існування величезного суходолу, що навіть не успадкував, на жаль, його ймення!
- Я хочу вірити вам, дорогий Паганелю, - мовив Гленарван. - Проте це мене дивує, і коли ваша ласка, скажіть, які ж саме мореплавці взнали правду про Колумбове відкриття?
- Його наступники: Охеда, що супроводив Колумба в його подорожах, Вінсенте Пінсон, Америго Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабраль, Соліс, Бальбоа. Всі вони пройшли вздовж східних берегів Америки й позначили їхні межі; триста шістдесят років тому їх несла на південь та сама течія, яка зараз несе нас. Ви знаєте, друзі, ми перетнули екватор в тому самому місці, де його перейшов Пінсон в останній рік XV сторіччя, і тепер наближаємось до восьмого градуса південної широти, де Пінсон пристав колись до бразільського узбережжя. Рік по тому португалець Кабраль дістався до порта Сегуро. Потім Веспуччі 1502 року пройшов ще далі на південь. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єднались, щоб спільно досліджувати американські береги, а 1514 Соліс одкрив гирло річки Ла-Плата, де його пожерли тубільці, і таким чином слава першому обійти новий суходіл припала Магелланові. Цей великий мореплавець 1519 року проплив з п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Бажання і порт Сан-Хуліан, де зробив тривалу зупинку. Далі, відкривши під п’ятдесят другим градусом широти протоку Одинадцяти тисяч дів, котра згодом прибрала його ім’я, він 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. Уявіть собі, яка радість охопила його, як сильно забилося серце, коли він побачив нове море, що блищало й мінилось на обрії під сонячним промінням!
- Як би хотілось мені бути на його місці, пане Паганелю! - вигукнув Роберт, запалившись словами географа.
- І мені теж, хлопчику мій, і я б уже не упустив такої нагоди, якби народивсь на триста років раніше!
- Що було б нам дуже прикро, пане Паганелю, - озвалася Гелена, - бо вас не було б тепер тут, на “Дункані”, і ми не почули б оцих історій.
- Хтось інший зробив би це, пані, і додав би, що дослідженням західного узбережжя Америки ми завдячуємо братам Пісарро. Ці відважні шукачі пригод стали засновниками багатьох міст: Куско, Кіто, Ліма, Сант-Яго, Вільяр-ріка, Вальпарайсо і Консепсьйона, куди йде наш “Дункан”. Відкриття братів Пісарро збіглися в часі з відкриттями Магеллана, й обриси американських берегів, на превелику радість учених Старого Світу, позначено на географічних мапах.
