Заколисана звуками його голосу, Сейра заплющила очі. Одна з рис Джонні, які їй особливо подобались, полягала в тому, що він завжди чинив як потрібно, як найкраще, анітрохи не дбаючи про свої вигоди. То була чудова властивість. Сейра почувала себе геть розбитою і не мала сили на безглузду світську гру в пристойність.
— Діло зроблено, — сказав Джонні, поклавши трубку. — Машина буде за п’ять хвилин.
— Принаймні добре, що тепер ти маєш чим заплатити, — з усмішкою мовила вона.
— І щедро кинути на лапу, — відгукнувся він, непогано наслідуючи відомого коміка.
Тоді підійшов до канапи, сів поряд і взяв Сейру за руку.
— Джонні, як ти це зробив?
— Що?
— На тому колесі. Як у тебе вийшло?
— Просто щось сяйнуло, ото й тільки, — відповів він трохи силувано. — Таке часом буває з кожним. І на кінних перегонах, і в картах, і в звичайнісінькій «орлянці».
— Ні, — заперечила вона.
— Що «ні»?
— Не думаю, що кожному може таке сяйнути. То було щось майже надприродне. Я навіть… трохи злякалася.
— Справді?
— Так. Джонні зітхнув.
— Час від часу в мене виникає якесь передчуття, оце і все. Скільки себе пам’ятаю, ще змалку. Я часто допомагав людям знаходити загублені речі. Як отій малій Лайзі Шумен з нашої школи. Знаєш ту дівчинку?
— Маленька, смутна й тиха Лайза? — Вона всміхнулася. — Знаю. Завжди витає десь над хмарами на моїх уроках граматики.
— Вона загубила свого шкільного персника, — сказав Джонні, — і прийшла до мене в сльозах. А я спитав її, чи подивилася вона в кутках верхньої полиці у своїй шафці для одягу. Чиста здогадка. Але персник був там.
— І ти завжди міг таке робити?
Джонні засміявся й похитав головою.
— Та ні, не завжди. — Його усмішка трохи потьмяніла. — Але сьогодні це передчуття було особливо сильне. Оте колесо… — Він злегка стиснув руки в кулаки й, нахмурившись, подивився на них. — Я наче тримав його отут. І воно викликало в мене з біса дивні асоціації.
— Які?
— З гумою, — промовив він повільно. — З паленою гумою. І з холодом. З кригою. Чорною кригою. Усе воно було десь у моїй підсвідомості. Не знати чому. І якесь лиховісне передчуття. Наче застереження.
Сейра пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. Обличчя Джонні помалу проясніло.
— Та хоч би що воно було, тепер усе те минулося. А може, й не було нічого.
— Так чи так, а на п’ятсот доларів тобі пофортунило, — сказала вона.
Джонні засміявся й кивнув головою. Він більше не говорив, і Сейра задрімала, рада, що він поруч. Прочнулася вона тоді, коли по стіні перебігло світло фар знадвору. То було таксі.
— Я подзвоню, — сказав Джонні й ніжно поцілував її в щоку. — Ти справді не хочеш, щоб я залишився тут з тобою?
Сейрі раптом дуже захотілося цього, але вона похитала головою.
— Подзвониш мені завтра.
— На третьому уроці, — пообіцяв він і рушив до дверей.
— Джонні… Він обернувся.
— Я люблю тебе, Джонні, — мовила вона, і його обличчя враз засвітилося, неначе спалахнула електрична лампочка.
Він послав їй цілунок губами.
— Одужуй, — сказав він, — і ми про все поговоримо.
Сейра кивнула головою, але минуло чотири з половиною роки, перше ніж їй випало знову поговорити із Джонні Смітом.
2
— Ви не проти, якщо я сяду спереду? — спитав Джонні у водія.
— Сідайте. Тільки не зачепіть коліньми лічильник. Його легко збити.
Джонні з деякими труднощами засунув свої довгі ноги під лічильник і захряснув дверці. Водій, середніх літ чолов’яга з лисуватою головою та чималим черевом, спустив прапорець, і таксі рушило по Флег-стріт.
— Куди?
— Клівз-Мілз, — відповів Джонні. — Головна вулиця. Я покажу де.
— Доведеться взяти з вас упівтора більше, — сказав таксист. — Я б і не хотів, але ж звідти мені порожнем вертатися.
Рука Джонні машинально лягла на жмуток купюр у кишені штанів. Він намагався пригадати, чи мав коли при собі стільки грошей водночас. Один раз мав. Коли купував за тисячу двісті доларів держаний «шевроле». З якоїсь примхи він попросив в ощадному банку дати йому всю ту суму готівкою — просто захотілося побачити на власні очі таку купу грошей. Виявилося — нічого аж такого особливого. А от обличчя торговця держаними машинами, коли Джонні вручив йому дванадцять стодоларових папірців, таки варто було побачити! Та жмуток грошей, що лежав у кишені тепер, зовсім не тішив Джонні, тільки збуджував невиразну смуту в душі й нагадував йому про материн афоризм: дурні гроші приносять нещастя.
— Гаразд, упівтора то й упівтора, — сказав він водієві.
— Вважаймо, що порозумілися, — озвавсь водій уже приязнішим тоном. — Я тому так скоро приїхав, що мав виклик на Ріверсайд, а там ніхто не признався.
— Он як? — мовив Джонні, не дуже тим зацікавившись.
Обабіч дороги мелькали темні будинки… Він виграв сьогодні п’ятсот доларів — нічого бодай трохи подібного йому ще ніколи в житті не випадало. Але його й досі не полишав отой примарний дух паленої гуми… оте враження, ніби він знов переживає давно забуту пригоду, що сталася з ним, коли він був малим хлопчиськом… І передчуття якогось нещастя у відплату за сьогоднішнє везіння…
— Атож, ті п’янюги викликають тебе, а потім передумують, — провадив таксист. — Я їх ненавиджу, бісових п’янюг. Подзвонить, а тоді й каже собі: є, якого біса, поп’ю ще пива. Або ж, поки чекає, проп’є і те, що лишив на дорогу, а ти під’їдеш: «Кому тут таксі?» — і ніхто ані пари з уст.
— Еге ж, — мовив Джонні.
Тепер ліворуч виднілася річка Пенобскот, темна й масна… Ще й Сейра занедужала, а на довершення всього освідчилась йому. Чи, може, то вихопилося в неї тільки під впливом хвилинної слабкості, — але, боже мій, а що, як це правда? Він-бо покохав її мало не з першої зустрічі. Ото було б справжнє щастя, а не виграш на колесі. Та думки раз у раз поверталися до колеса, і тоді його опосідала тривога. Джонні й досі бачив у темряві перед собою, як воно обертається, чув, наче в моторошному сні, дедалі повільніше поклацування зубчика-стрілки об кілочки. Дурні гроші приносять нещастя.
Водій звернув на шосе № 6, уже цілком захоплений власним монологом.
— …Тож я й кажу: «Ти мені ці бісові штуки з голови викинь!» Ви бачили, який розумний став! Такого паскудства я ні від кого не стерплю, навіть від рідного сина. Я кручу кермо вже двадцять шість років. Мене шість разів грабували. А скільки разів «буцався», то й не злічити, одначе у велику аварію і разу не вскочив, хвала діві Марії, святому Христофорові й Господові нашому Всевишньому. Ви мене розумієте? І кожного божого тижня, хоч би який був випав непожитний, я відкладав по п’ятірці йому на коледж. Іще відтоді як він цицьку смоктав. А задля чого? Щоб він одного чудового дня прийшов додому й заявив, що президент Сполучених Штатів — свиня! Хай йому чорт! Він же, певно, вважає, що і я свиня, хоч сказати й боїться, бо знає: я швидко полічу йому зуби. Оце така вам нинішня молодь. Тож я й кажу: «Ти мені ці кляті штуки з голови викинь!»
— Еге ж, — мовив Джонні.
Вони вже їхали лісом. Десь ліворуч було Карсонове болото. До Клівз-Мілза лишалося миль із сім, не більше. Лічильник вибив ще десять центів.
Усього десять центів, невеличка монетка… Гей-гей, налітай!..
— А ви при якому ділі, можна поцікавитись? — запитав водій.
— Учителюю в Клівзі.
— Он як? То ви розумієте, про що я кажу. Що ж воно все-таки діється з нашими дітьми?
А те, що вони з’їли протухлу сосиску, яка зветься В’єтнам, і отруїлись. Ту сосиску їм продав добродій, якого звуть Ліндон Джонсон. Тоді вони, уявіть собі, йдуть до іншого добродія і кажуть: «Бога ради, містере, нам так погано, що далі нікуди». А цей інший добродій, на ім’я Ніксон, їм відповідає; «Я знаю, як вам зарадити. З’їжте ще кілька сосисок». Ось що діється з американською молоддю.
— Хто його знає, — відказав Джонні.
— Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся… — провадив таксист, і тепер у його голосі чулося непідробне замішання, що триватиме зовсім недовго, бо жити йому лишилося всього якусь хвилину. А Джонні, не знаючи цього, щиро жалів бідолаху, співчував його нездатності зрозуміти що й до чого.
