* * *
Додому Бронко повернувся ген за північ. Павлина чула, як рипнула хвіртка, потім потихеньку, по-злодійськи, відхилились сінешні двері, як пройшлась обережним котячим кроком боса стопа від порога до бамбетля[179] в кухні і майже зараз почулося хропіння. (Ох, ох, то тільки чоловіки так уміють — прикласти голову до подушки і тут же захропіти). Мати на мить заспокоїлась. Була задоволена тим, що він уже дома.
Думки, наче з делікатності, дали часинку відпочити материнському серцю, а потім знову закалатали до нього.
«Звідки оце повернувся Бронко? Від неї! — навіть не пробувала боронитись від цієї думки мати. — Від неї, суки! І чим все це скінчиться, мати божа? І не спитай, і не скажи, бо ще кинеться як ошпарений. А де ж це пара для нього? Хіба мало на світі порядних дівчат?»
І, не знаючи, як відірватись від тих важких думок, Павлина починає уявляти собі те, чого, річ ясна, ніколи не станеться, — яка б це гарна пара була з її Бронка і тієї світло-русої панни Річинської. Він високий, стрункий, брюнет, а вона дещо нижча, повненька блондиночка з ямочками на щічках. Хто б не йшов, як бога люблю, оглянувся б на цю пару.
Забивай собі баки, дурна мамо, забивай, а синок тобі тим часом встругне, що аж присядеш з великого дива. Яке щастя, що чужих думок читати не можна, а то дістала б на оріхи від старого, якого теж чогось сон не бере.
Вранці, коли батько вийшов до своєї майстерні під повіткою, Бронко, шукаючи чогось на шафі, затримався зайву хвилину на кухні.
Павлина мокрою ганчіркою саме змила кухонну плиту. Зішкрябала накип, а потім змивала його водою. Бронко зіскочив з табуретки і підійшов до печі, ближче до матері.
У Павлини тільки щось тьохнуло в серці.
— Мамо, — взяв її мокру руку і приклав собі до губ, — я вас прошу, будьте добрі до неї. Я буду женитись.
Павлина зробила два кроки в бік бамбетля і поволі-поволі сіла на ньому з ганчіркою в руці. Нічого не сталося, лише коліна затерпли.
— Таки з тамтою?
— З нею, мамо.
Мати тримає голову рівно. Не ворохнулися ні повіки, ні губи в неї, тільки сльози бризнули з очей і розпливлись по зморшках.
— Мамо, це не похорон, а весілля…
— Знаю, сину, знаю. Я не так до тебе маю жаль, як до бога. Я ж його так просила, так молила, щоб послав тобі інший розум, — а що він зробив зі мною?
Бронка зачепили за живе ті слова. Він спалахнув і, якби не прикусив губи, може б, і ляпнув що-небудь зайве:
— Чого вам треба, мамо? Кам'яниці, моргів чи знатної фамілії? Бо мені нічого того не треба. Мені товариша у житті треба.
— Ой сину, сину. В мене теж не було ні моргів, ні кам'яниці. Хіба я про це? Я ж не кажу, що вона бідна, але слава про неї недобра ходить. От що мені болить…
— А ви не слухайте того, що люди говорять. Не вірте всьому, що кумасі язиками плещуть. Скільки вже раз я вам говорив. А ось про мене теж говорили, що я вбив Річинського. А Стахи ви зовсім не знаєте. Це така, мамо, що в біді не покине. І для вас вона буде добра, мамо, ви прийміть її, як свою дитину.
— Не знаю, сину. Нічого не можу обіцяти тобі наперед. А ти не шарпайся, не кидайся на маму. Я… роби зі мною що хочеш… Щось душить мене, і таки мушу виплакатися.
Вона затулила лице фартухом і заридала, похитуючись, ніби голосила за покійником.
Бронко стояв перед нею з похнюпленою головою. Не вірив, до чорта, в жодні забобони, але оці материні сльози в день його весілля, можна сказати, таки гнітили його.
— Мамо, я піду, бо я не можу дивитись, як ви плачете. І, прошу вас, передайте татові, що я женюсь. І хай не пробує мене відмовляти, бо я вже дав слово.
Він вилетів скоріше, ніж Павлина вловила зміст його слів. Не могла пізніше місця знайти собі, що її сльози вигнали дитину з хати, хоч коли б вона могла заглянути синові в душу, то побачила б, що не тільки її сльози в тім винні.
Бронко вийшов раніше з дому, щоб побачитися з Сташкою ще перед роботою. Хоч учора і не було мови поміж ними про це, Сташка дожидала його на перехресті Черешневої і Мокрої.
У тій самій, що звечора, тільки пригладженій маркізетовій прозорчастій блузці, в білій накрохмаленій хустинці, трохи бліда від недоспаної ночі, якось по-лукавому несмілива Стаха видалась Бронкові більше дівочою, ніж будь-коли.
— Ну, що там, жінко? Казала ти своїм чи обов'язково я мушу це зробити?
Стаха дзвінко засміялась:
— Ха-ха-ха! Я не втерпіла і сама розповіла. Ха-ха-ха!
— А вони що?
— Хто, мої старі? Та ніби їх на сто коней хто посадив! Пожди, мама до вечора всю Мнихівку оббіжить з цією новиною. А тато, чуєш, вірити не хоче. Каже, що, бувши тобою, і не подивився б у мій бік… Ха-ха-ха!
Бронко і собі розсміявся. Щирість Сташки підкупила його.
— Тож пам'ятай! Знаєш, як будуть тобі у церкві читати: «Да убоїться жона мужа свого…»
— А я не буду боятись, а лише буду дуже-дуже його любити.
— Стахо, дай спокій, бо в мені вже кров починає буритись…
Бронко провів Стаху під саму браму фабрики Гольдштрома. Червоний, немурований ззовні будинок, з запорошеними, каламутними віконечками, залізна заржавіла брама, подвір'я, завалене горами фанерних ящиків, набрали нової відворотної сили саме тому, що стосувались в якійсь мірі його дружини.
Притискаючи за лікоть Стаху до себе, Бронко сміявся в душі, як сміються щасливі люди, коли їм вдається бодай ненадовго обманути лиху долю. Блукав думками в небесах, а його щастя, як виявляється, було так близько. Хотілося йому поглузувати трошки із своєї малої дружини. Тепер, коли це еротичне питання поміж ними вже владнане, Стаха зможе більше часу і уваги приділити самоосвіті та громадській роботі. Тепер вона зможе по-справжньому бути йому корисною на фабриці Гольдштрома.
У цей момент Стаха спитала:
— Броник, а дівчатам можна сказати, що ти будеш женитись?
Вона облилась рум'янцем, і це так сподобалось Бронкові.
— А в тебе язичок свербить похвалитись? Але принаймні кажи вже правду: я не буду женитись, а вже оженився. Чи це ще не дійшло до тебе?
Стаха підставила Бронкові щоку; а він, замість поцілувати, щипнув її, тобто хотів щипнути, але пальці ковзнули по тугій налитій поверхні щічки.
У дверях контори показався Ізик. Стаха, прощально махнувши за спиною Бронкові, ввійшла у подвір'я фабрики.
Бронко поволі подався на вулицю Легіонів.
«Отже, товаришу Каминецький, можете поздоровити мене. Колись ви питали, чи думаю я женитись на ній. От я і женився. І добре, що вона, а не інша».
Бронко сам собі хотів дати вичерпну відповідь, чому саме добре, що Стаха, а не інша, але нічого не виходило з цього. Просто щастя зробило його таким лінивим, що навіть мозок хотів у радості відпочити і не працювати.
Заколисуючі ритмічні хвилі гойдали Бронка, немов човен на воді. «Так ось чому воно називається хмільним щастям», — подумав і ще раз ствердив, що він справді аж оп'янів.
Проїхала в супроводі болгар гарба з цвітною капустою. За нею серединою вулиці гнали на бойню табун худоби.
Прозоре вранішнє повітря запеленалося мутною курявою. Тротуари почали наповнюватись людьми. Куховарки, робітники, молочарки з бідонами по землю, перекупки з ручними візками, навантаженими кошиками, селянки з писаними бесагами[180] богомільці з чотками, дроворуби з пилами через плечі, ба навіть безробітні на біржі — всі вони спішили.
Заколисуючі ритмічні хвилі, що гойдали Бронка, спрокволу почали втихати.
Бронко і собі прискорив ходу, хоч йому нікуди було спішити. Було просто ніяково проходжуватись в робочий день, та ще центральною вулицею.
«Я ж не веду собачку на ранішню прогулянку, я лише женився», — засміявся і так круто повернув, що мало не зачепив старенького пенсіонера, який повертався з базару з сіткою, напханою городиною.
— Перепрошую, — обернувся за ним Бронко, але старенький, очевидно, боячись напасті, видимо, п'яного, дріботів уже на протилежний бік тротуару.
