Ольга, коли не лукавити з самою собою, теж не мала б нічого проти, щоб ще раз поговорити з «типом», хоч би для того, щоб показати тому зухвальцеві, що вона ані така наївна, ані така сентиментальна, за яку він прийняв її при першій зустрічі. І ще одна причина, чому Ольга зважилася б на це побачення. Справа в тому, що, крім отого Завадки, тобто грубіяна, комуніста, отже, ворога, «типа», недоучки, в думках Олі з'являється і другий Завадка, який не має нічого спільного ні з політичними переконаннями, ні з походженням, ні з середовищем того першого.
Цей існує сам по собі, як фізичний протокол тамтого, як витвір молодої нагромадженої, а не витраченої енергії, як передчуття любові, яка ще не народилась, але каламутить уже душевний спокій своїм майбутнім неминучим приходом.
Тому Ольга й бажала, й уникала вуличних зустрічей з Завадкою лице в лице, які завжди приносили їй чимало нерозумного хвилювання. Останнім часом Ольга влаштовувалась так, що, помітивши Бронка здалеку, вона, з ким би з своїх не йшла, припинялась біля найближчої вітрини, спиною до вулиці, й так перечікувала, поки він минав її.
Тричі маневр удався, а за четвертим разом Завадка й собі став біля вітрини крамниці з сільськогосподарськими речами.
Оля була не сама, в товаристві Олени. Вона подумала, що задихнеться від стиду, якщо той набереться нахабства заговорити до неї у присутності матері. Та Завадка задовольнився тим, що подивився на Ольгу з такої безпосередньої близькості, як ніколи досі.
— Чого той хлопець так дивився на тебе? — спитала Олена, коли Завадка пішов. — То, може, твій знайомий? Мені здавалось, що він хотів… привітатися з тобою, а ти як навмисне відвертала голову. Хто він такий?
Ольга не збрехала, коли сказала, що її знайомство з Завадкою походить від того, що він прийняв у неї замовлення клепсидри.
— З такими людьми треба бути чемною, дитино, — сказала повчаюче Олена, маючи на думці не Ольгу, а Зоню.
Олена дуже страждала від того, що Зоня так звисока дивиться на людей. Не маючи відваги сказати їй цього у вічі, вона при кожній нагоді в обхід повчала інших своїх дочок, що гординя — це гріх, а скромність — найкраща окраса для молодої дівчини.
Ця пригода з Завадкою покінчила з Олиним ваганням. Зустрінеться ще раз з тим «типом» — скаже йому, щоб на майбутнє покинув свої штучки, бо, крім того, що в неї немає найменшого бажання продовжувати знайомство з ним, це ще й компрометує її.
Другого дня Ольга вийшла в місто сама, буцімто до церкви, а вже повертаючись додому, зустріла Бронка Завадку.
Вона вгляділа його блискучий чуб ще на містку перед пекарнею. Завадка йшов поволі, втупивши очі вдалину, немов виглядав когось здалека, і, мабуть, тому не помітив її, близьку. Коли ж несподівано для себе побачив Ольгу за кілька кроків від себе, то обличчя його зайнялося таким щирим спалахом радості, що вона відразу ж передалася й Олі. Збентеження, що охоплювало її за кожним разом при німих зустрічах з ним, стало тепер незвичайним від тієї трепетної щирості, що оволоділа ними, всупереч їх волі.
Тільки під впливом того нового в їх взаємовідносинах міг сказати Завадка:
— Нарешті! А то я почав вже втрачати надію. Слухайте, може, завернемо на Криву, а то я не хотів би, щоб хтось знайомий бачив мене з вами…
Оці необдумані, такі природні й доречні слова, якби вони були сказані нею, і такі грубі в його устах розвіяли весь цей оманний чар першого враження.
Який він все ж таки товстошкірий! Чому він не подумав про те, що вона цими зустрічами з ним наражає себе на стократ більшу неприємність? І взагалі, що це за нетактовність говорити їй у вічі, що він (він!) соромиться перед своїми приятелями її товариства?
— Підемо, слухайте, вам, напевно, теж не хочеться, щоб вас бачили зі мною, — згадав нарешті Бронко, що ця справа може торкатись і її. — Пригадуєте собі, як тоді оглядалась на вас жінка нотаріуса? Чи, може, ви тоді не зауважили її? Я знаю, що у вас теж є що мені сказати.
«А хоч би й так, то чи треба про це говорити вголос? Як же це нечемно і неделікатно!»
— Звідки ви взяли, що в мене є що вам сказати? — запитала Ольга з штучним, сухим сміхом, від якого їй самій стало ніяково.
Бронко зараз же вловив фальш в Олиному манірному вигуку.
— Слухайте, ви були б дуже мила… Ну, чого ви хмурите брови? Я ж не сказав ще нічого неприємного. Я лише кажу, що ви були б дуже мила дівчина, коли б не надягали маску на обличчя. А може — чорт його маму знає — серед своїх ви інакша, а тільки передо мною граєте вар'ята? Слухайте, навіщо ви це робите? Я ж вловлюю фальш у вашому тоні.
— О, то ви неабиякий психолог! Напевно, ви чудово знаєтесь на жіночих душах…
— А до дідька мені здались оті жіночі душі! Не мав би я нічого кращого од роботи, як займатись такими дурницями. Це я вже лишаю вашим кавалерам. Їм і так нічого більш робити. Я вам одне скажу: наші дівчата грубшої кості, але вони щиріші, і за це одне варто їх любити. Ну, пішли!..
Вони спускаються на площу Босих кармелітів стрімкою Кривою по вузенькому тротуарі, викладеному камінними плитками попід парканами, з-поза яких звисають кущі давно відцвілого жасмину та бузку.
В долині, оточеній з усіх боків стрімкими узбіччями, з поналіплюваними на них домиками з садками, порізаними поздовжніми, кривулястими вуличками, на кам'яній квадратній площі стоїть старовинна чорна кам'яна споруда у формі дзвона, з-під якої в декількох симетрично розташованих місцях струмками витікає чиста джерельна вода. В Нашому і в околиці називають цю воду не інакше, як кляшторна[183]. Назва ця свідчить, що джерело разом з площею мусило колись належати монастиреві, розташованому нині на схід від джерела. Монастир цей належав тепер сестрам василіянкам, а від Босих кармелітів залишалась тільки одна назва.
Дзвін, споруджений з незугарних кам'яних брил, покарбованих старовинними написами, а подекуди й малюнками, був свого роду метрикою міста. Нерідко можна було бачити біля цього пам'ятника древньої архітектури і туристів, які, приваблені написами на цій споруді, намагались прочитати стертий дощами та людськими пальцями текст. Оля знала про дзвін лише те, що на котрійсь з його плит викарбувано заклик гуцульських добровольців, що йшли через Наше у полки Хмельницького.
Дзвін містився на залізом кованім підвищенні, і до струмків треба було добиратися по східниках. Практичні нашівці, щоб увільнити себе від труда сходити вниз з повними відрами, доробили дерев'яні жолоби, по яких вода лилась просто до підніжжя дзвона.
Взагалі вода у Нашому була погана. У північній частині міста вона мала надто великий процент кальцію і через це була майже непридатна для кухні. У східній і південній частинах була м'якша, але мала ту ваду, що інколи настільки насичувалася йодом, що її не можна було пити. Мешканці тих околиць користувалися для кухні виключно кляшторною водою, яку їм приставляли професійні водовози і водоноси. Біля струмків завжди стояла черга наймичок, домогосподарок і водоносів з відрами на коромислах, що сягали майже землі. Водовози приїздили з бочками на візках, запряжених сухоребрими шкапами. Вони обслуговували дальні райони міста, беручи по чотири сотики за відро від постійних клієнтів і п'ять, а то й шість — від принагідних покупців.
Ольга дуже рідко бувала в оцій околиці, і саме тому цей закуток, оточений з усіх боків садами й хатами, з дзвоном-чудом посередині видавався їй особливо мальовничим. Його колоритність доповнювали дівчата з позакочуваними рукавами та попідтиканими спідницями і надто бородаті водоноси та водовози, які були якось однаково зодягнені, немов у своєрідну уніформу, в зелено-жовті прогумовані куртки і такі ж штани. Мальовничості цій картині додали ще зграї сизих голубів, що зліталися сюди з монастиря для купання. Голуби були свійські й розпурхувались лише тоді, коли їм загрожувало бути розчавленими чоботом.
Мала, може, чотирилітня єврейська дівчинка, з очима, як два діаманти, годувала голубів роздробленим малаєм. Дитина була одягнена в брудну, вилиняну подерту блузку, непропорційно велику для її тільця. Кучерява, збита в ковтуни голівка давно не бачила гребеня, проте незвичайна врода дівчинки нітрохи не меркла від такої оправи.
