закопавши и забывши.
- Ну, на войне люди мрут часто — там обычно расследованием никто не заморачивается.
- Так ми ще до вийни-то не доихали. А як доихали... - Михай грустно покачал головой, - Чесно зизнаюся - повоювати, вважай, и не повоював. Наша батарея ще до мисця толком не дисталася, як ми пид обстрил потрапили. Я з кабини схопився и в канаву. Бухнуло поруч, землею засипало, вси бигають, кричать, дим скризь... А найголовнише - в мою машину снаряд влучив. Рознесло всю. Я тоди, вдруге до смерти злякався. Нам часто говорили що зроблять, якщо ми машину зламаемо, або втратимо. Ну, думаю, валити звидси треба, а то точно прибьють. Не ти так ци. А як валити, якщо в тилу комендатури стоять и дезертирив ловлять? Дай, думаю, до госпиталя пиду та хворим скажуся. Вилазжу з канави, а биля ней офицер лежить поранений. Я його взяв и потягнув. Ну тому, як сам то я неповреждений. Прийду до госпиталя - руки-ноги на мисци, дирок в тили немае. Ну мене и завернуть. А так - пораненого притягнув. Все при дили.
- Ладно… Не осуждаю. На войне, да в твоем возрасте... Тебе тогда сколько было?
- Семнадцать, здаеться. Тильки це не виправдання - он дивка та соромна, що ми в Аргесаеванне пидибрали... Ий того менше, а зла як куниця.
- У Чумы с башкой беда.
- Бида - не бида, а смиливише мене. Я, коли офицера тягнув, думав що госпиталь вин... Ну госпиталь. Палати, доктора... А там намети та землянки, а, навколо, люди лежать все в крови. Циле поле. Хто живий ще, хто вже мертвий. А ще я на яму натрапив, де не люди, а тильки руки-ноги видризани та видирвани. Дивлюся на це... Навколо крики, стони. Мене запитують, хто я, а я, зи страху, тильки: "Бе-е". Мене запитують, що сталося, а я тильки: "Ме-е". И мало того, що весь в грязи в тий канави перемазався, так ще й кровью з ниг до голови облився, поки офицера тягнув. Мене санитар убик видтягнув, каже: "Сиди тут". Ну я и сидив. Холодно, сиро, страшно. Хотив вже назад йти, поки за видлучку не глянули, так забув куди… Исти не хотилося - пару раз поспав та води знайшов.
Тут инший санитар пидходить и каже: "Иди за мною". Заводить мене в намет, а там, на чистому, той офицер лежить. Пан Гжегош. Майор цилий. И доктор поруч. И пляшка сливовици миж ними. Пан Гжегош дивиться на мене и каже: "Що з ним?". Доктор навить чипати мене не став - просто подивився, покивав. "Контужений вин", каже, "Мабыть, ще й оглухлий. Як вас, пане, до нас доставив, так два дни в кутку просидив, в одну точку лупая. Зараз я досвид проведу." И починае пальцями клацати, та шепотити чогось. А я обмир зи страху, ну и намагаюся виду не подавати.
Доктору набридло клацати, вин мене запитуе: "Ти хто е? Призвище, звання, батальйон?" Ну я, спершу, хотив продовжувати глухим прикидатися. Потим виришив тупим позначитися. Слух-то параметр медичний, а ось голова - предмет темний. Там пиди розберися. "Михай я", кажу, "Водий. Тильки з якого батальйону - не памьятаю. На машини було написано, а её розирвало." Доктор кивае и пану Гжегошу на мене рукою махае: "Точно контужений. Шок, дезориентация, часткова втрата слуха и ясности мысли. Такого тепер тильки в обоз."
Пан Гжегош сливовици намахнув, - Михай налил еще, - И каже: "Не треба його в обоз. У мене на заводи знайомй е. Я йому рекомендацийний лист напишу. Раз водием був, значить технично грамотний. А на заводи таки потрибни." Отримав я рекомендацийний лист, довидку и поихав в Пловждецьк. И там, спершу, водием, потим стрильцем-спытатилим влаштувався... Ось тоди я з усього настрилявся и интерес до цией справи у мене прокинувся. Конструктором хотив стати, та вийна закинчилася.
- А как это связано?
- Вона для нас не те щоб добре закинчилася. Знову земель втратили. И вси почали винуватих шукати. А так само не бувае, щоб винни були те, хто у влади. Ось и призначили винуватыми припольцив та жидив. Пловждецький завод - вийськовий, так що ни про яке припольце-конструктора мови йти не могло. Я свои розробки начальству подавав, а у мене их один вкрав и за свои видав. Премию отримав. Я його запитую: "Та як так?" А вин мени в обличчя смиеться. Ну я осерчав, думаю: "Буде тоби, собака, премия...". Сказав йому, нибито в серцях, що у мене ще краще розробка е. Тильки, писля такого, я её йому не покажу. А потим два тижни наверх, пид кран лазив, ниби там у мене схованка. Вин це помитив и полиз шукати. Там-то його напругою и ебнуло.
- «Напругой»? Ты ток, что-ли, врубил?
- Що на крани проводи худи давно вси знали и начальству талдычили. Ось як один з них пидсмажився - тилько тоди миняти стали. А мене на роботи взагали не було. Тому на мене пидозра навить не впала. Але все одно рик по тому вигнали, як неблагонадийного. Блукаю по мисту, думу думаю, тут глядь - Стець! Живий! Я питаю: "Гаврило то ти, чи що?!" Вин мени: "Я!". Я його питаю: "Ти як тут очутився?". А вин мени: "А ти як? Тебе ж мертвим визнали?" Я кажу: "Як мертвим?". Вин мени такий: "Машину рознесло, думали що и тебе разом з нею. Я довидки про тебе наводив писля вийни, а мени: "Загинув вин"."
Ну здорово, думаю, мало того, що безробитний, так ще й мертвий. Тепер точно никуди не визьмуть. И кажу Стецу: "Робота е?". А вин мени: "Розпитаю". Потим ми з ним в шинку випили, я у нього грошей зайняв и дали пишов. Виришив до батька дийти - думав може вин як то допоможе. А мене навить на пориг не пустили. Прямо у воротах загорнули. Видийшов дви вулици, тут на мене два жлоби налитають и починають так бити, що я розумию: «Вбивають!»
Потим раз - втекли кудись. Пиднимаюся, дивлюся - Стець з хлопцями. Каже: "Пощастило тоби, що ми повз проходили. Ти чого такого накоив, що тебе так пиздят?" А я знати не знаю. Кажу: "Та начебто ничого... Ось - до князя Корецького ходив. Думав, мож допоможе якось?". Стець усмихаеться: "Ну ти и дурень." Я йому: "Чому дурень? Ти ж сам пропонував до нього йти?". А Стець мени:
