Його постійно мучила спрага, і спинився він біля «Кеті» лиш задля того, щоб угамувати її двійком склянок пива, зовсім не помишляючи про торгівлю. Та, глянувши за давньою звичкою на дах низької, схожої на ранчо будівлі й побачивши на тлі розжареного до металічного блиску неба рівний, без жодної зазубринки, гребінь, він перехилився на заднє сидіння й узяв пошарпану шкіряну сумку із зразками свого товару.
В барі панували сутінь, прохолода й тиша, якщо не рахувати приглушеного звуку з кольорового телевізора на стіні. Там було кілька завсідників, а за стойкою сам хазяїн, що одним оком дивився на екран, де йшла передача «Навколо світу», а другим — на своїх клієнтів.
Продавець грозовідводів сів біля стойки й поклав свою сумку на вільний стільчик ліворуч. До нього підійшов хазяїн.
— Вітаю, добродію. Що п’ємо?
— «Будвайзер», — відповів торговець. — І собі одну моїм коштом, як ви не проти.
— Я ніколи не проти, — сказав хазяїн. Принісши дві склянки пива, він узяв поданий йому долар і виклав на стойку тридцять центів решти. — Брюс Керрік, — відрекомендувався він і простяг руку.
Продавець грозовідводів потис її.
— А я — Догі, — мовив він. — Ендрю Догі. — І за одним духом вихилив півсклянки.
— Радий познайомитись, — сказав Керрік. Тоді на хвильку відійшов налити якійсь жінці з похмурим обличчям ще чарку текіли[20] й одразу ж повернувся до Догі. — Ви не з тутешніх?
— Ні, — відповів Догі. — Роз’їзний торговець. — Він озирнувся довкола. — У вас тут завжди так тихо?
— Та ні. В суботу й неділю завізно, та й в інші дні торгівля нівроку. Ну, й з приватних вечірок маємо добрий гріш — коли маємо. Одне слово, голодувати не голодую, але й «кадилака» в мене нема. — Він тицьнув пальцем на склянку Догі. — Повторити?
— І собі також, містере Керрік.
— Просто Брюс. — Хазяїн засміявся. — Мабуть, хочете щось мені продати.
А коли він повернувся з двома повними склянками, торговець сказав:
— Узагалі-то я зайшов до вас не за тим, а тільки промочити горло. Та коли вже ви про це заговорили… — Він звичним рухом завдав на стойку свою сумку. В ній щось забряжчало.
— Ну от, я ж казав, — засміявся Керрік.
Двоє із завсідників — старий з бородавкою над правим оком і молодший чолов’яга в сірому комбінезоні — придибали побачити, що продає Догі. Похмура жінка й далі дивилася «Навколо світу».
Догі видобув із сумки три грозовідводи: один довгий з мідною кулькою на кінці, другий трохи коротший і третій — з фаянсовими ізоляторами.
— Що воно в біса… — почав був Керрік.
— Грозовідводи, — сказав старий з бородавкою і захихотів. — Він хоче врятувати твою пивничку від гніву божого, Брюсе. Ти краще послухай, що він тобі скаже.
Він знову засміявся, і чоловік у сірому комбінезоні приєднався до нього. Обличчя Керріка спохмурніло, І продавець грозовідводів зрозумів, що коли він і мав якийсь шанс, то в цю мить утратив його. Він був досвідчений торговець і знав, що такий химерний збіг характерів і обставин часом може звести нанівець будь-яку можливість щось продати ще до того, як випаде нагода показати товар. Отож він сприйняв невдачу по-філософськи і хоча й продовжував свою гру, але вже тільки за звичкою.
— Виходячи з машини, я випадково помітив, що цей гарний заклад не обладнано грозовідводами, а будівля ж то дерев’яна. Так от, за дуже помірну ціну, а як захочете, то й на виплат, на дуже вигідних умовах, я гарантую вам, що…
— …що сьогодні о четвертій годині пополудні в цей гарний заклад торохне блискавка, — вискаливши зуби, докинув чоловік у сірому комбінезоні.
Старий з бородавкою захихотів.
— Містере, не ображайтесь, — мовив Керрік, — але ви бачите оце? — І показав на золотистий цвях на невеликій дерев’яній плакетці між телевізором і блискучим рядом пляшок. На цвях були настромлені якісь папірці. — Усе це рахунки, що мають бути оплачені до п’ятнадцятого числа. Вони написані червоним чорнилом. А скільки людей тут зараз, погляньте. Мені треба бути обачним. Треба…
— Про це ж я й кажу, — з півслова підхопив Догі. — Вам треба бути обачним. А придбати три чи чотири грозовідводи — це і є виявити обачність. Ви тут маєте живе діло. То не хочете ж ви, щоб усе воно згоріло дощенту від одного удару блискавки котрогось літнього дня, хіба не так?
— А чого, він би не проти, — озвався старий з бородавкою. — Отримав би страховку та гайнув собі до Флориди. Еге ж, Брюсі?
Керрік зиркнув на нього з відразою.
— До речі, про страховку, — знов заспівав своєї продавець грозовідводів. — Страхувальна сума в разі пожежі вам буде зменшена…
Чоловік у сірому комбінезоні втратив інтерес до розмови і відійшов.
— Страховку виплачують повністю, — відрубав Керрік. — Зрозумійте, я просто не можу тепер дозволити собі ніяких видатків. Тож вибачайте. Якщо ви захочете поговорити зі мною про це наступного року…
— Ну що ж, дасть бог, і поговоримо, — сказав продавець грозовідводів, відступаючись. — Дасть бог… — Ніхто не думає, що його може вразити блискавка, поки це не станеться, така вже постійна притичина в торгівлі цим товаром. Спробуй переконати такого, як оцей Керрік, що грозовідвід — найдешевша страховка на випадок пожежі, яку тільки можна придбати за свої гроші… Одначе Догі був філософ. Зрештою, він же не покривив душею, коли сказав, що зайшов сюди тільки промочити горло.
Щоб довести це й показати, що не має ні на кого зла, він замовив ще пива. Та цього разу частувати хазяїна вже не став.
Тим часом старий з бородавкою вмостився на стільчику поруч нього.
— А в нас тут років із десять тому теж торохнуло одного блискавкою, він саме грав у гольф, — сказав він. — Так на місці й поклало, наче купу лайна. А той один міг би приклепати грозовідвода просто собі на голову, правда ж? — Він знову захихотів, дихнув Догі в лице пивним перегаром, і той силувано всміхнувся. — А всі монети, що він мав у кишені, сплавило докупи. Так я чув. Блискавка — то чудна річ. Справді чудна. А ще, пригадую…
Чудна річ, подумав Догі, пускаючи повз вуха те, що бубонів старий, і тільки підсвідомо киваючи головою в потрібних місцях. А таки чудна, бо не вибирає, кого або що їй вразити. Чи коли…
Він допив пиво і вийшов, несучи свою сумку із страхувальним приладдям від гніву Господнього — мабуть, єдиним у своєму роді, що його будь-коли винайдено. Спека вдарила його наче молотом, але він усе-таки спинився на хвильку посеред порожнісінької стоянки для машин і поглянув на незаймано рівний гребінь даху. Дев’ятнадцять доларів дев’яносто п’ять центів, щонайбільше двадцять дев’ять дев’яносто п’ять — а той тип не може дозволити собі видатків. Він першого ж року заощадив би сімдесят доларів на внеску за змішане страхування, але не може дозволити собі видатків — а ти не можеш його переконати, коли ті блазні стовбичать поруч і підгавкують.
Може, колись він ще пошкодує.
Продавець грозовідводів сів у свій «б’юїк», увімкнув кондиціонер і поїхав далі на захід, у напрямі Конкорда й Берліна, із зразками свого товару в шкіряній сумці на сидінні поруч, залишивши позаду всі ті грози, що їх уже, може, наганяло вітром там, де він щойно був.
8
На початку 1974 року Уолт Хезлітт зрештою склав іспити на звання адвоката. З цієї нагоди вони з Сейрою влаштували вечірку, запросивши всіх його, її та їхніх спільних друзів і знайомих — загалом більш як сорок чоловік. Пиво лилося рікою, і по всьому Уолт сказав: їм з біса пощастило, що сусіди не викликали поліцію. Коли зачинилися двері за останніми гістьми (десь о третій годині ночі), Уолт повернувся з передпокою і знайшов Сейру в спальні, вже роздягнену — на ній були тільки пантофлі й сережки з дрібними діамантиками, які він купив на виплат до дня її народження. Вони лягли в ліжко, полюбилися, а тоді заснули тяжким п’яним сном, від якого прокинулись аж пополудні, геть розбиті з похмілля. А через півтора місяця Сейра виявила, що вона вагітна. Ні вона, ні Уолт не сумнівалися, що зачали дитину отієї ночі після вечірки.
