Сестра роздумливо подивилася на нього й уже знов відверталась, коли він промовив:
— Добридень, Марі.
Вона остовпіла й рвучко зціпила зуби, аж Джонні почув, як вони клацнули. Рука її метнулася до грудей, туди, де висіло маленьке золоте розп’яття.
— О б-боже, — мовила вона. — Ви вже не спите. Отож-то я й подумала, що ви сьогодні якийсь не такий. А звідки ви знаєте, як мене звуть?
— Мабуть, чув уві сні. — Говорити було важко, страшенно важко.
Язик наче пересох і насилу ворушився в роті.
Вона кивнула головою.
— Останнім часом ви явно почали подавати ознаки життя. Ну, я піду до поста чергової сестри й викличу доктора Брауна чи доктора Вейзака. Їм буде приємно дізнатися, що ви прочнулися. — Та вона ще якусь хвилю постояла, дивлячись на нього з такою неприхованою цікавістю, що він аж зніяковів.
— Чи не виросло в мене третє око? — спитав він.
Сестра нервово засміялася:
— Ні… звісно, що ні. Пробачте.
Його погляд упав на підвіконня біля ліжка та присунутий до нього столик. На підвіконні стояла пожухла африканська фіалка й зображення Ісуса Христа — картинка з тих, які любила його мати: Христос мав на ній такий вигляд, наче ладен був кинутися в бій за команду «Нью-Йоркські янкі» або звершити ще якийсь подвиг на спортивній ниві. Але картинка була… пожовкла. Пожовкла і вже почала загинатися на ріжках. І раптом його охопив такий страх, наче на нього накинули ковдру й збиралися задушити.
— Сестро! — гукнув він. — Сестро! Вона обернулася вже з порога.
— А де мої листівки з побажаннями? — Йому зненацька перехопило подих. — Онде в нього є… а мені хіба ніхто не прислав?
Сестра всміхнулась, але усмішка її була силувана. Усмішка людини, яка щось приховує. Раптом Джонні захотілося, щоб вона підійшла до його ліжка. Тоді б він простяг руку й доторкнувся до неї. А якби доторкнувся, то взнав би все, що вона приховує.
— Я покличу лікаря, — квапливо мовила сестра і вийшла, перш ніж він устиг іще щось сказати.
Джонні, спантеличений. І переляканий, подивився на прив’ялу африканську фіалку, на вицвілу картинку з Ісусом. А трохи згодом знов поринув у сон.
4
— Він не спав, — сказала Марі Мішо. — І говорив доладно.
— Гаразд, — відказав доктор Браун. — Я вам вірю. Прокинувся раз, то прокинеться й ще. Цілком можливо. Вся річ у тім…
Джонні застогнав. Очі його розплющились. Вони були безтямні, наполовину закочені. Потім він начебто побачив Марі, і погляд його зосередився. В очах майнула ледь помітна усмішка. Проте обличчя лишилося мляве й незворушне, так наче прокинулись тільки очі, а решта його єства й далі спала. Сестру раптом пронизало таке відчуття, ніби він дивився не на неї, а в неї.
— Я думаю, з ним усе буде добре, — мовив Джонні. — Як тільки йому почистять ушкоджену рогівку, око стане як нове. Повинне стати.
Марі вражено охнула, і доктор Браун поглянув на неї.
— Про що це він?
— Він говорить про мого хлопчика, — прошепотіла вона. — Про Марка.
— Ні, — заперечив Браун. — Просто розмовляє вві сні, оце і все. Не уявляйте собі хтозна-чого, сестро.
— Гаразд. Не буду. Але ж він зараз не спить, правда?
— Марі? — спитав Джонні. І спробував усміхнутися. — Я, здається, задрімав?
— Так, — сказав Браун. — Ще й розмовляли вві сні. Ось Марі аж злякалась. Вам щось наснилося?
— Н-ні-і… не пам’ятаю… А що я казав? І хто ви?
— Мене звуть Джеймс Браун. Як і того негритянського співака. Тільки я лікар-невропатолог. Ви сказали: «Я думаю, з ним усе буде добре, як тільки йому почистять ушкоджену рогівку». Здається, так, сестро?
— Моєму хлопчикові мають робити таку операцію, — сказала Марі. — Моєму синові Марку.
— Нічого не пригадую, — сказав Джонні. — Мабуть, я таки спав. — Він поглянув на Брауна. Тепер його очі були ясні й злякані. — Я не можу звести рук. Мене паралізувало?
— Ні. Спробуйте поворушити пальцями. Джонні спробував. Пальці рухалися. Він усміхнувся.
— Чудово, — мовив Браун, — Назвіть своє ім’я.
— Джон Сміт.
— Добре. А друге ім’я?
— Я його не маю.
— От і молодець, бо нікому воно й не потрібне. Сестро, спустіться на пост і довідайтесь, хто завтра працює в неврології. Я хотів би провести серію обстежень містера Сміта.
— Гаразд, докторе.
— І подзвоніть Семові Вейзаку. Він має бути або вдома, або в гольф-клубі.
— Гаразд, докторе.
— І, будь ласка, ніяких репортерів… заклинаю вас. — Браун усміхався, але говорив цілком серйозно.
— Ні-ні, певно, що ні. — Вона пішла, ледь порипуючи білими черевичками.
«Її малому все минеться добре, — подумав Джонні. — Треба неодмінно їй сказати».
— Докторе Браун, — мовив він, — а де мої листівки з побажаннями одужати? Невже ніхто не прислав жодної?
— Ще декілька запитань, — лагідно сказав Браун. — Ви пам’ятаєте ім’я своєї матері?
— Ну звісно. Віра.
— А її дівоче прізвище?
— Нейсон.
— А ім’я батька?
— Герберт. Герб… А чому ви сказали їй про репортерів?
— Яка ваша адреса?
— Паунел… — швидко мовив Джонні й затнувся. По обличчю його перебігла розгублена й трохи кумедна усмішка. — Тобто… я хотів сказати, тепер я, звичайно, живу в Клівз-Мілзі, Північний район, Головна вулиця, сто десять. І чого це мені надало назвати вам адресу своїх батьків? Я не живу там з вісімнадцяти років.
— А скільки вам тепер?
— Подивіться в моєму військовому посвідченні, — відказав Джонні. — А я хочу знати, чому в мене немає листівок. Та й, до речі, скільки я вже тут лежу? І що це за лікарня?
— Східний медичний центр штату Мен. Що ж до решти ваших запитань, то я відповім і на них, тільки дайте мені…
Браун сидів біля ліжка на стільці, що його висунув з кутка — з того самого кутка, де Джонні недавно бачив отой темний перехід, який вів не знати куди. Сидів і робив у записнику нотатки дивною ручкою, якої Джонні начебто ніколи ще й не бачив. Вона мала товстий голубий пластмасовий корпус і волокнистий кінчик. То був чудний гібрид звичайної самописки з пером і кулькової ручки.
Дивлячись на неї, Джонні знову відчув якийсь невиразний страх і раптом, сам того не усвідомлюючи, схопив ліву руку доктора Брауна. Його власна рука насилу рухалася, так наче до неї нижче й вище від ліктя були прив’язані шістдесятифунтові гирі. Кволими пальцями він стиснув лікареву долоню й потяг до себе. Дивна ручка шарпнулась і прокреслила через весь аркуш жирну синю лінію.
Браун швидко поглянув на нього — спершу тільки з цікавістю. Потім його обличчя зблідло і гострий інтерес, що засвітився був в очах, нараз змінився каламутним страхом. Він відсмикнув свою руку — Джонні забракло сили втримати її, — і його обличчя на мить скривилося від огиди, так наче до нього доторкнувся прокажений.
Потім гидливість зникла, і на обличчі читалися тільки подив і замішання.
— Навіщо ви це зробили?… Містере Сміт?…
Голос його уривався. А на обличчі Джонні застиг приголомшений вираз раптового прозріння. В його очах був страх людини, яка побачила серед безладних, колихких тіней щось жахливе, щось таке жахливе, що годі передати словами чи навіть просто назвати. Але воно існувало. І його треба було назвати.
— П’ятдесят п’ять місяців? — хрипко запитав Джонні. — Мало не п’ять років? Ні! О боже, ні!
— Містере Сміт, — сказав Браун, уже геть розгубившись. — Прошу вас, вам шкідливо хвилюватися…
Джонні трохи звівся на подушках, а тоді безсило повалився назад. Обличчя його лисніло від поту. Погляд безпорадно блукав.
— То мені вже двадцять сім? — бурмотів він. — Двадцять сім? Боже ж ти мій!
Браун проковтнув слину й сам почув той судомний звук. Коли Сміт схопив його за руку, йому стало гидко, так гидко, як було колись у дитинстві, і в пам'яті почали зринати відворотні видива. Пригадався один давній пікнік за містом, йому було тоді сім чи вісім років, він сів на траву й уперся рукою в щось тепле і слизьке. А придивившись, побачив, що то червиві рештки бабака, який пролежав під лавровим кущем весь гарячий серпень. Він тоді аж закричав, та й оце тепер мало не скрикнув, тільки тепер гидливе відчуття швидко минуло, розвіялося, поступившись місцем подиву. Як він дізнався? Доторкнувсь до мене — і враз дізнався.
