Мишко згадав безглуздо розмальовану хату художника. Побоювання, що він зіпсує клуб, на мить закралося в Мишкове серце. Але не довіряти людині, яка сама добровільно пропонує свої послуги, було незручно. І взагалі треба залучати місцеве населення до роботи по обладнанню клубу. Все ж Мишко запитав:
— А добре буде?
— В найчудовішому вигляді, — промовив художник, обводячи стіни сарая мутним поглядом, — за найостаннішим словом… Великий театр робили…
— Грошей у нас немає, доведеться безкоштовно, — попередив Мишко.
— Безкоштовно так безкоштовно, — зітхнув художник.
— Фарб теж мало.
Кіндрат Степанович знову зітхнув:
— Пожертвуємо свої. Трохи залишилося. Позичив лісникові, але тепер з нього не витребуєш.
— Якому лісникові?
— Кузьміну, вбитому.
— Хіба він був лісником?
— Був. До революції. У графи служив. Довірена особа…
Так он воно що!.. Кузьмін служив у графа лісником. Значить, він добре знав ліс… Знову ліс! Той самий ліс, куди парубки відволокли привезені човнярем мішки. Таємничий ліс! Ця легенда про Голигінську гатку, про обезглавлених мерців — чи не для того вона вигадана, щоб віднадити всіх від лісу? Тут щось криється. Тепер зрозуміло: треба піти в ліс і подивитися, що це за Голигінська гатка. Чи там ще ті підозрілі парубки і що вони роблять?
Мишкові роздуми перервав Кіндрат Степанович, який заявив, що фарбуватиме він сьогодні вночі. Ніхто не перешкоджатиме, не буде куряви, і взагалі він звик творити вночі. Але на допомогу йому потрібні два хлопчики.
Мишко виділив для цього Бечку і Севу.
Наступного дня, підходячи до клубу, діти ще здалека побачили біля нього великий натовп людей.
Що таке? Діти прискорили ходу. Але з усміхнених облич селян, з їх сміху і жартів Мишко зрозумів, що в клубі сталося швидше щось кумедне, ніж трагічне. І коли він сам зайшов у клуб, то не знав, плакати йому чи сміятися.
Клуб був розмальований до неймовірності дико: зігнуті лінії, кола, смуги, трикутники, просто ляпки, то безформні, то схожі на морди диких звірів. Лави — смугасті, як зебри. Завіса — схожа на фартух маляра. Балки, що підтримували покрівлю — одна чорна, друга червона, третя жовта. Під кожною балкою — по лозунгу: «Анархія — мати порядку», «Хай живе чисте мистецтво!», «Геть десятьох міністрів-капіталістів!»
Мишко жахнувся.
Кіндрат Степанович з гордим і незалежним виглядом походжав по клубу. Так само гордо і незалежно трималися Бечка і Сева. Вони цілком серйозно заявили Мишкові, що це останнє слово живопису. Так тепер малюють в усіх країнах. Так малював і Маяковський, доки був художником. Але тепер він так не малює, бо став поетом. Бечка спробував навіть пояснити Мишкові значення якоїсь плями, але збився і нічого пояснити не зміг.
У гурті селян стояли Єрофєєв і голова сільради — молодий чоловік, демобілізований червоноармієць. Всі його називали Ванюшкою, а Єрофєєв величав Іваном Васильовичем. Він був хороший чоловік із середняків, але на посаді почував себе невпевнено, а тому, як здавалося Мишкові, боявся куркулів і пасував перед ними. Одного разу Мишко був на сільській сходці. Голова проголосив палку і переконливу промову з приводу громадського лугу, куди виганяли пасти худобу. Єрофєєв на словах підтримав його, а потім усе перевернув по-своєму і так заплутав голову, що той кінець кінцем згодився з ним. Так було й тепер. Голова спочатку посміхався над витівкою Кіндрата Степановича, але Єрофєєв сказав:
— Смішки смішками, а грошенята громадські. Приїдуть товариші з губернії чи з повіту, хіба зможемо ми їм таке показати? Отже, все треба переробляти. Знову витрати. Негарно, не годиться на вітер гроші кидати.
— Які там гроші? — заперечив голова.
— Хоч і невеликі, та народні, — сказав Єрофєєв.
— Гроші пропали, нема про що тепер говорити, — насупився голова.
— Хіба я про гроші? — заперечив Єрофєєв. — Ну, витратили, куди тепер дінешся. Я про те, що не можна дітлахам такі справи доручати. Кіндрат Степанович що? Любить він малювати, всі ми про це знаємо. А комсомол повинен відповідати. Треба було б прийти в сільраду, порадитись: як, мовляв, можна таку справу Кіндратові Степановичу доручати? А молоді люди на себе понадіялись. От і не гаразд.
Так завжди. Голова спочатку сперечався з Єрофєєвим, доводив і відстоював своє. Але те, що говорив йому Єрофєєв, мабуть, так сильно врізалося йому в мозок, що потім він непомітно для себе самого змінював свою думку. Він відчував, що Єрофєєв досвідченіший за нього, і завжди підпадав під його вплив.
Після пригоди в клубі голова почав скоса позирати на дітей. Він навіть вичитав Мишкові за те, що той даремно брав коня для Генки…
А тут ще наспіла нова неприємність. І все через безглузду гру в «зелень».
Розділ тридцять другий
«Зелень»
Безглузда гра! Треба завжди носити з собою щось зелене. І коли тобі говорять: «Покажіть вашу зелень», ти повинен виконати цю вимогу. А якщо зеленого при тобі не буде, то треба платити фант, тобто виконати будь-який наказ того, хто виявив, що ти не маєш при собі зелені.
Безглузда гра, але страшенно причеплива. Вона перетворилася на пошесть, на масовий психоз, особливо у дівчаток. Дорослі — половина з них комсомолки, а як тільки нагадують про зелень, стають зовсім дітьми, для яких, крім цієї гри, нічого не існує. І якщо хто-небудь програє, то обов'язково виконає фант, яким би безглуздим він не був. Навіть хлопчики і ті втягувалися в гру. Мишко помічав, що Генка й Славик носять при собі жмутики зеленої трави. Дійшло до того, що сам Мишко одного разу, зовсім мимоволі, несподівано для себе самого раптом сказав Зіні Кругловій: «Покажи свою зелень!» Зіна здивовано глянула на нього і вийняла зелену стрічечку. Але тут Мишко спохватився і зневажливо сказав: «Не соромно тобі займатися такою дурницею». Одним словом, зробив вигляд, що зажадав від Зіни зелень тільки для того, щоб спіймати її на цій безглуздій грі. І ось до чого це призвело.
Якось Мишко був у сільраді. Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили з повіту і наказали голові послати людину в сусіднє село Борки і передати, щоб голова Борківської сільради негайно з'явився в повіт.
Голова сказав: «Добре», і повісив трубку. Але тому, що в селі нікого не було, всі працювали в полі, то він і попросив Мишка послати когось із своїх хлопців.
Мишко повернувся в табір і наказав іти Генці. Той відповів: «Єсть». Але плентатись в Борки йому не хотілося. Зловивши Бечку на відсутності зелені, Генка передоручив це йому. Бечка, не будучи дурнем, цілу годину ходив по табору, питав усіх про зелень і нарешті впіймав одну з сестер Некрасових, якій і передав доручення. Сестра Некрасова передоручила Наташі Бойцовій. Наташа знову обіграла Генку. Той уже вдруге піймав Севу. Коротше кажучи, надвечір виконавицею стала найменша в таборі дівчинка, Лара. Вона пройшла трохи дорогою, але далі йти побоялася, посиділа й повернулась.
Прохання голови виявилось невиконаним. Коли наступного дня Мишко спробував розібратися, хто ж винен, то не добився толку. Кожен звертав на іншого. До одних і тих самих це доручення попадало кілька разів, і розібратися було абсолютно неможливо.
А доручення лишилося невиконаним. Із Борок ніхто в повіт не з'явився, і голові сільради Івану Васильовичу за це попало.
Голова страшенно образився на Мишка.
— Я думав, од вас допомога буде, — похмуро сказав він, — а тепер бачу, що допомоги ніякої. І коней даремно ганяли. І клуб зіпсували. І навіть в такій простій справі підвели. А мені від цього неприємності. І човен ваші хлопці вкрали, сліди заплутали, тепер із-за цього все село тягають. Не гаразд, не гаразд виходить!
Цього Мишкові нічим було заперечити. Голова правий. Але хіба тільки з помилок складалась їхня робота на селі? Хіба мало вони зробили? Ну, невдало розмальований клуб, але ж клуб є! Скільки бесід провели з дітьми! Незабаром тут буде загін. А ліквідація неписьменності? Дванадцять чоловік уже читають по складах. А легко хіба було організувати? Ніхто не хотів іти, соромились, кожного доводилося вмовляти, за кожним ходити. Дуже важко було навчати грамоти при цих умовах. А все ж навчали і дечого добились. І докоряти тепер клубом і тим, що не сходили в Борки, несправедливо.
