— Нехай товариші самі вирішують, — відповів Мишко не без потаємної надії, що всі стомились і будуть раді на цьому закінчити.
Але більшість висловилася за обговорення. Навіть переважна більшість. Проти був лише один Кит. Йому страшенно хотілося вечеряти. Сказати про це відверто після того, як його тільки що розкритикували за обжерливість, він не міг, а тому запропонував не обговорювати Мишка. Але інші з цим не згодились. Киту лишилося тільки кинути сумний погляд на казанки, що лежали біля погаслого вогнища.
Першою взяла слово Зіна Круглова.
— Я не збиралась говорити про Мишка, — сказала вона, — але мене вразила Мишкова нескромність…
Мишко здивовано подивився на Зіну.
— Так, так, — продовжувала Зіна, — у Мишка спитали, чи треба його обговорювати. Я думала, він скаже: «Звичайно, треба. Чим я відрізняюсь від інших?» Але замість цього, Мишко сказав: «Нехай товариші вирішують». Такою відповіддю Мишко поставив себе в особливе становище, він виділив свою персону з колективу. Це не скромно. Мишкові треба врахувати, що хоч він і вожатий загону, але такий самий комсомолець, як і інші. І не треба ставити себе у виключне становище.
Мишко криво посміхнувся, але в думці визнав справедливість цього звинувачення.
Справді, треба було прямо сказати, щоб обговорювали, і все. А він хотів відкрутитись од обговорення, От як треба зважувати кожне своє слово. Від товаришів нічого не сховаєш.
Потім слово взяв Бечка.
— Ми Мишка знаємо давно, — сказав він, — добре знаємо і його позитивні сторони, і недоліки. Але от ми побачили Мишка в новій ролі — вожатим. Загалом, треба сказати, що він справляється з своїми обов'язками задовільно. Не задається і не фасонить. Але в нього є один великий недолік: він дуже любить секретничати разом з Генкою і Славиком. Це секретничання оддаляє Мишка від колективу, ставить його над колективом. Звичайно, в минулому році Мишко, Генка і Славик відкрили таємницю кортика, але це не означає, що й тепер вони повинні секретничати.
Кит пробурчав:
— Як актив, так обов'язково секретничають! І потім, Мишко потурає деяким особам.
— Кому, наприклад?
— Генці, от кому.
— А…
Мишко підвівся і сказав:
— От що, товариші. Відносно Генки, я думаю, Кит неправий. Я ні для кого не роблю винятку, а для Генки тим більше. Що ж до секретів — у цьому доля правди є. Але скажучесно: без секретів важко обійтися. Згадайте історію з кортиком. Якби я не тримав її в секреті, то нічого б і не знайшов.
— Тоді була інша справа, — перебила його Наташа Бойцова. — Тоді ми ще не були ні піонерами, ні комсомольцями. А тепер зовсім інша справа.
— Так, не правильно, — згодився Мишко, — і тому мій секрет, про який говорив Бечка, я зроблю спільним. Але при умові, що він для всіх лишиться секретом.
Мишко оглянувся навколо і понизив голос.
— Всі ви знаєте, для чого Ігор і Сева їздили з слідчим на Піщану косу. Мова йде про те, щоб врятувати брата Жердяя, якого неправильно звинувачують у вбивстві. — Мишків голос перейшов у шепіт. — У нас є деякі дані, які стосуються човняра. Він недаремно тоді на нас напав. Але все треба перевірити. І тому нікому ні слова! От і весь наш секрет. Повторюю: тепер це наш спільний секрет, і нікому ні слова! — Мишко випростався, знову підвищив голос. — А тепер, коли самохарактеристики закінчені, кожен врахує, що про нього говорили, і постарається виправитись. Кожен повинен вирости справжнім комуністом, справжнім більшовиком, і якщо він не виховає. себе зараз, то потім уже пізно буде. Вчені говорять, що людський характер формується до вісімнадцяти років. Так що часу для перевиховання лишилося не дуже багато, треба поспішати. Ми тут полаяли одне одного. Але всі ми — члени однієї комсомольської сім'ї, і ті, хто вже в комсомолі, і ті, хто восени вступатиме. І на знак цього давайте закінчимо наш дводенний збір «Молодою гвардією».
Усі підвелися і заспівали:
Вперед, зорю стрічати В упертій боротьбі Нехай гудуть гармати — Шлях прокладем собі.
Розділ тридцять шостий
Слідчий у таборі
Мишко розповів на зборі не все. Він лише поділився своїми підозрами відносно човняра, але нічого не сказав про старуху, про Сєрова, про бронзового птаха. Та й того, що він розповів, було досить. Тепер усім нетерпілося визволити безневинного Миколу і викрити злочинця — човняра. Але для Миколи вони поки що нічого не могли зробити і тому свої турботи спрямували на його сім'ю — на Марію Іванівну і на Жердяя.
Діти допомагали їм чим тільки могли. І на полі працювали, і на городі, і вдома. Хотіли навіть корову купити в складчину. Але виявилось, що корова коштує дуже дорого. Вони ділилися своїми мізерними пайками з Марією Іванівною, а Жердяй, той і зовсім харчувався у таборі. Особливо старалися дівчатка. Зате увага хлопчиків більше була звернена на човняра. Вони знали тепер кожен його крок. І кожен його крок тлумачився дуже багатозначно, про що негайно повідомлялося Мишкові. Кінець кінцем Мишкові так це набридло, що він заборонив хлопцям навіть підходити до човняра і взагалі до човнової станції. Але хіба хлопців зупиниш? Тим більше, що незабаром усе село було стурбоване приїздом слідчого.
Слідчий прибув у сільраду і багатьох туди викликав: човняра, Єрофєєва, кількох селян, навіть художника Кіндрата Степановича. Потім слідчий прийшов у табір, ніби для того, щоб поговорити з Ігорем і Севою. Ніби тому, що він їх майже ні про що не питав. Ігореві він задав лише одне питання: «Ну, як живеш?» На що Ігор відповів, що живе добре. Севі нездужалось, і він лежав у палатці. Слідчий поглянув на нього і відійшов від палатки, сказавши: «Якщо хворий, нехай спить», хоча Сева зовсім не спав і навіть трохи підвівся, побачивши слідчого.
Зате він довго ходив по табору. Мишко сказав йому, що табір оточений ось цим маленьким лужком, але слідчий обійшов увесь парк. І він так кружляв навколо табору і так докладно про все розпитував, що Мишко подумав: чи не підозрює він, що хлопці вбили Кузьміна?
Слідчий цікавився розпорядком життя табору. Коли встають, коли лягають, куди ходять на прогулянки чи на ігри і хто в цей час лишається в таборі. І чи є вночі чергові і який маршрут їх обходу. Мишко показав йому маршрут, і слідчий пройшовся ним.
Взагалі цей маленький чоловік поводився дуже дивно: пильно оглянув усі стежки, обслідував усі кущі, навіть, як здалося Мишкові, обнюхав дерева. І що він тут розглядає, незрозуміло! Човняр — біля своїх човнів, парубки — в лісі, а він тут ходить і щось винюхує…
— Може, ви й ліс оглянете? — насмішкувато запитав Мишко.
Слідчий спокійно відповів:
— Ліс великий, як його оглянеш…
— Саме тому, що він великий, там легше й сховатися.
Продовжуючи оглядати доріжку, слідчий сказав:
— Але ж це лише твої підозри.
— Що?
— Човняр і парубки в лісі.
— Миколу Рибаліна ви теж тільки підозрюєте, а заарештували.
— Проти нього докази, а проти цих немає доказів.
— І все ж Микола не винен, — заявив Мишко.
— Ніхто й не каже, що винен. Є докази, от і держимо. — І загадково додав: — Може, і для нього краще, що в місті держимо… А парубки копають і нехай собі копають.
— А що вони шукають? — спитав Мишко, здивований тим, що слідчий знає про цих парубків. Слідчий розсміявся:
— Певне, шукають те, що звичайно шукають у лісі: скарб. Я народився в цих місцях, і, скільки пам'ятаю себе, тут завжди скарби шукали. Було так землю перекопають, що й орати не треба. Граф був багатим і чудакуватим. Мав на Уралі копальні, добував дорогоцінне каміння, от і казали люди, що тут закопані дорогоцінності. Ніхто ніколи нічого не знаходив. А от вірять.
— Може, Кузьмін знав, де закопано скарб, але не хотів розповісти, вони і вбили його, — припустив Мишко.
