- Шукаю начальника вiддiлення, - пояснив Радан.
- Шукай його в селi Рашковiм, у тестя, - вiдповiв, позiхаючи, заспаний чоловiк. - У тестя, - повторив вiн i додав: - У вiдпустцi чоловiк. Для чого вiн вам потрiбний?
- А ви хто такий? - спитав Радан.
- Тошо, але i його нема.
Ми перезирнулись i помовчали.
- А ви хто такий? - спитав Радан.
- А ти хто такий? - скипiв чоловiк. Вiн уже зовсiм прокинувся. - Ану, покажи свої документи. I ти теж! - звернувся вiн до мене. Згодом, коли вiн довiдався, чий я племiнник (мого дядька знав увесь район), усе пiшло, як по маслу. Усi працiвники сiльради, сказав вiн, разом з головою рано-вранцi пiшли туди, де садiвники збиралися спорудити невелике водоймище. Мiлiцiонер Тошо теж поплентався з ними, нiби без нього не можна було обiйтися. А ми тут чого шукаємо?
- А ви хто? - спокiйно спитав Радан.
Чоловiк мало не пiдскочив з кованого стiльця, i мене дуже здивувало, що вiн стримався:
- А! Трясця твоїй матерi! - вдарив вiн кулаком по столу. - Хто ти, та хто ти! Ну, касир. Досить з тебе? Найдовiренiша особа, от. Кажи тепер, чого тобi треба?
Ми знову перезирнулись. За спиною чоловiка стояв квадратний залiзний сейф, i це чомусь викликало особливе довiр'я до касира.
Радан коротенько розповiв про нiчну пригоду, про двох чоловiкiв i про дивну печеру.
- Таких дiрок тут скiльки хочеш! - махнув рукою чоловiк. - Колись, у старi часи, тут були шахти, в них видобували мiдь та iншi мiнерали. - I запитав: - А якi цi двоє? Молодi, старi?
- На вигляд не старi, - сказав Радан.
- Тодi стережiться! - засмiявся касир.
Як бiльшiсть касирiв, вiн був повний, лисий i червонощокий, руки в нього були, наче з тiста.
- Стережiться, хлопцi, - повторив касир. - Я знаю їх обох. Вчора вони були тут. Iз слiв голови я зрозумiв, - продовжував вiн серйозно, - що це надiйнi люди. Не бiйтесь!
- Якi люди? - спитав Радан.
- Ти багато хочеш знати, хлопче! - касир похитав головою. - Так не можна: хто ти, а хто вони! Є справи, якi тримають у таємницi. В iнтересах служби i безпеки. Ми живемо поблизу кордону, адже так? Значить, треба перевiряти всю мiсцевiсть, але так, щоб нiхто не догадався.
Цi розмови йому набридли, i вiн зiтхнув:
- Бережiть свою молодiсть.
Ми зрозумiли, що розмова закiнчена i треба йти.
Пiшли До Теменужки. Вона гладила по мордi спокiйну сиву корiвку, зовсiм не усвiдомлюючи тiєї небезпеки, яка таїлась у її загнутих рогах.
- Ще вдарить! - попередив я дiвчину, ставши бiля входу в обору.
А Радан зайшов усередину, гукнув на корову i махнув менi рукою: "йди сюди!"
- Слухайте, - почав вiн, - слухайте i вирiшуйте. Сам я вже вирiшив, тепер слово за вами.
- Що ти надумав? - стурбовано глянула на нього Теменужка.
- Розвiдати печеру, на яку оце ранком натрапив там, пiд горбом. Зроблю ескiз i вишлю в центральне туристське управлiння. Нова печера - це таке дiло, заради якого варто засукати рукава i взятися за роботу. Далi я назбираю рiзних мiнералiв i подарую їх гiмназiї, - хай прикрашають наш кабiнет фiзики i мiнералогiї. Якщо печера цiкава, то про це дiзнається вся країна, б'юсь об заклад. Наїдуть тисячi туристiв! А для них потрiбнi готелi, ресторани, мiсця розваги. Ось вам, дiти, i нова стаття прибуткiв для села Цвят! Печера, - кажу вам, - якщо вона цiкава, стане прибутковою державною установою. Тут буде таке пожвавлення, що грошi потечуть рiчками, - згадаєте мої слова.
- Яка там печера, - перервав я його з досадою, мене дратувала його поетична фантазiя. - Хiба ти не чув, що розповiв касир? Вiн цiлком ясно сказав: це стародавнi копальнi, розробленi ще в античний перiод тисячами рабiв. Саме так казав вiн. Тут видобували мiдь, а може й залiзо. Село Цвят було центром багатого шахтарського району. Майстри кували щити, списи, двогострi мечi, виливали блискучi шоломи, лати з непробiйної бронi. От згадайте озброєння фракiйських царiв, описане Гомером в "Iлiадi". Це озброєння було виготовлене тут. Так. Я певен, що в якiйсь iз цих копалень працював i легендарний фракiєць, раб Спартак. Можливо, саме в цьому руднику, який ти виявив.
Сказавши так, я глянув на Теменужку, гадаючи, що побачу її схвильованою, поринулою думками в тi далекi спартакiвськi часи. А вона погладила корову по мордi, пiднесла жменьку сiнця й спитала нас:
- Правда, хороша? Звуть її Ветка.
- Чудове iм'я, - погодився Радан. - Типова наша кличка. Звучна.
Я промовчав.
- Печера чи копальня, - обернувся до мене Радан, - кiнець кiнцем, однаково. Адже це пiд землею? А пiдземнi катакомби завжди привертали увагу людей. Я чув, що за кордоном деякi печери навiть електрифiкованi. Сiдаєш у трамвайчик, їдеш, а перед очима мелькають i сталактити, i сталагмiти й iншi Теменужчинi мрiї. Велике поле дiяльностi. Цей колишнiй рудник, - кажу вам, може перетворитися в дуже цiкавий туристський об'єкт. А де є туристи, там панує економiчне пожвавлення. Я вас питаю: чому районна кооперативна спiлка повинна скуповувати виноград, коли його можна продавати на мiсцi? Споживачами будуть тисячi туристiв. В такiй же мiрi це стосується i молока та сиру.
Я аж здригнувся. Знаючи, що поетична фантазiя мого товариша не має меж, я перервав його:
- Слухай, давай не будемо говорити про молоко та сир. Мене особисто бiльше цiкавить питання про Спартака. Подумайте, а що, коли ми виявимо якийсь його напис у цiй давнiй печерi!
- Щось менi не вiриться, - промовив Радан. - Звiдки?
Отаким вiн був. Мiг мрiяти про рiзнi абстрактнi речi, а дiйде до реального, конкретного, як припущення щодо Спартака, - одразу ж його охоплює зневiра: звiдки?
- I я пiду з вами, - сказала Теменужка. Вона була мудрою i не втручалась у нашу суперечку.
- Ти? - Радан зухвало розсмiявся. - Ти гадаєш, що тебе тiтка вiдпустить?
Менi стало шкода дiвчини, i я зауважив:
- Спробуй. Поговори з нею. Якщо хочеш, я пiдтримаю.
- Дурницi! - промовив Радан. - Ти дуже наївний. Яка це тiтка вiдпустить отак - нi сiло, нi впало - свою племiнницю?
Теменужка зiтхнула. Задумалась.
Через якийсь час Радан почав пiдсвистувати.
Я знав його вдачу i тому ще бiльше занепав духом. Було очевидно, що вiн вирiшив не турбуватись про дiвчину.
- Слухайте, дiти, - сказав вiн. - Я пропоную добиратись до геологiчної партiї. Ми, десенемiсти, повиннi завжди цiкавитись наукою i допомагати дослiдникам. Я залишусь там довше, а ви побудете день-два i повернетесь. В такому разi тiтка не заперечуватиме i вiдпустить Теменужку.
- Гаразд, - погодився я. - А копальня? Невже ми не спробуємо розгадати її загадки?
Я мiг би далi розвинути свою теорiю про можливiсть натрапити на слiди Спартака, але вiн махнув рукою:
- Годi. Наша стратегiчна мета - бригада. Ця мета благородна, i я певен, що тiтка не зможе прогнати нас. Буде заперечувати - ми скажемо, що вона мислить не по-громадському, i вона здасться. А про рудник - нi слова. Адже, правду кажучи, нема нiякої рацiї говорити їй про це. Рудник - це деталь тактична. По дорозi до бригади ми зайдемо туди i дiзнаємось, чи може вiн бути цiнним як туристський об'єкт.
- Чудово! - вигукнула Теменужка i, сплеснувши в долонi, обняла й поцiлувала корову. Яка була потреба обнiмати тварину, цiлувати її i який зв'язок мав цей сентиментальний жест з планом Радана, - менi було незрозумiло.
- Слухайте, - вiв далi Радан. - Треба запастись харчами на два днi. Нам необхiднi клаптi вовни для факелiв. Теменужка вiзьме на себе клопiт забезпечити нас цими клаптями. Крiм того, ми дамо їй грошi, i вона купить у сiльмазi два-три лiтри гасу. От i все. А зараз вперед, до тiтки, - вона перший бастiон!
Цей бастiон виявився набагато легше подоланим, нiж ми гадали. Почувши про наш задум, тiтка ласкаво всмiхнулась i сказала, закачавши рукава:
- Добре надумали. У нас там є своя людина при iнженерах. - Вона звернулась до Теменужки: - Твого дядька Лазаря двоюрiдний брат - Стаменко, чуєш? Пам'ятаєш його? Коли ти з батьком приходила позаторiк, вiн водив тебе на ярмарок в Новоречене. Пригадуєш?
- Ах, пригадала! - защебетала Теменужка. - Бай Стаменко. Як же! Пам'ятаю.
- Вiн, вiн, - кивала, всмiхаючись, тiтка. - Зараз вiн служить в ТКЗГ [трудовi кооперативнi землеробськi господарства] сторожем, але голова послав його з бригадою.
Вона пiдв'язалась рушником i, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й бiлого, як крейда, борошна.
- Ось я швиденько приготую солодку перепiчку. А Стаменковi перекажiть, хай скорiше повертається, бо нiкому стерегти склад. То не склад, а чудасiя! Навiть на замок замкнутий, а в стiнах такi щiлини, що боронь боже! Тiльки той, хто не захоче, не залiзе туди.
Ми обiцяли тiтцi, що приведемо з собою цього Стаменка.
Наближався час обiду, коли ми добралися до мiсця нашої ночiвлi.
Радан вирiзав три палки, обмотав кiнцi клаптями, i факели були готовi. Ми обережно спустились у яму. Я робив усе, щоб чимсь допомогти Теменужцi i, очевидно, тому полетiв вниз. Я, мабуть, добре подряпався б, якби Радан не притримав мене.
I от ми пройшли через круглий отвiр. I зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорi, завширшки до трьох крокiв i досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.
